Музичне мистецтво і культура

ІСТОРИЧНІ ПРОЛЕГОМЕНИ ТА КОНЦЕПТУАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА ЖАНРОВОЇ ФОРМИ ВОКАЛЬНОЇ СИМФОНІЇ

2025-11-12T14:36:00+02:00

Метою роботи є виявлення історико-генетичних витоків жанру вокальної симфонії, простеження етапів його становлення від духовних симфоній Ренесансу-Бароко до модерних форм ХХ століття, а також визначення внутрішніх закономірностей жанрового синтезу, який поєднує сонатно-симфонічне, кантатно-ораторіальне та хорове начала. Важливим завданням є також осмислення філософсько-естетичного змісту вокальної симфонії як музичної моделі гармонійного світу, у якій поєднуються традиції сакрального і світського мистецтва. Наукова новизна полягає у цілісному підході до осмислення вокальної симфонії як жанрово-світоглядного явища, що поєднує історичну спадковість і новаторство. Запропоновано інтерпретацію вокальної симфонії як нової форми синтезу, у якій з’єднуються сонатно-симфонічні та кантатно-ораторіальні принципи без оперно-драматичного контексту, що відрізняє її від класичних вокально-симфонічних жанрів XVIII–XIX століть. Методологічну основу становить поєднання історичного, порівняльно-типологічного, семіотичного та герменевтичного підходів. Додатково використано аналітичні методи музикознавства, орієнтовані на виявлення структурно-драматургічної організації вокальної симфонії в контексті її стилістичної еволюції. Висновки. Розвиток вокальної симфонії є одним із найважливіших етапів еволюції європейського музичного мислення, що відбиває глибинні закономірності діалогу традиції та новаторства. Як художнє явище ХХ століття, вона постає не як наслідування минулих форм, а як їхнє оновлене втілення у новій естетичній системі координат. Вокальна симфонія ХХ століття не є реставрацією стародавніх форм, а новою концепцією єдності – синтезом класичної інструментальності та сакральної ідеї звуку як носія духовного сенсу. Вона долає оперно-драматичні принципи романтизму, орієнтуючись на масштабність філософського узагальнення і гармонію вокального та інструментального начал. У цьому полягає її принципова відмінність від вокально-симфонічних жанрів попередніх епох, заснованих на естетиці театрального ефекту. Вокальна симфонія вбирає у себе не лише художній досвід минулого, а й концептуальну ідею нового музичного гуманізму, у якому звук перетворюється на універсальну мову духовного спілкування.

ФРАНЦУЗЬКИЙ СТИЛЬ В МУЗИЦІ: РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ МЕНТАЛЬНОСТІ У ВИКОНАВСЬКІЙ ПРАКТИЦІ (У СОЛЬНОМУ ТА АНСАМБЛЕВОМУ ВИМІРАХ)

2025-11-12T14:36:12+02:00

Проаналізовано, з яких компонентів складається формула французької національної ідентичності та яким чином вона актуалізується у художньому мисленні композитора та виконавській інтерпретації. Керуючись панівною установкою щодо примату менталітету при визначенні «духу нації», було проаналізовано побутову сферу життя французів, зокрема моду, гастрономію, інтер’єр та парфумерію. Мета – визначити особливості французького національного стилю в академічній музиці як прояву ментальності народу, а також проаналізувати, яким чином ці стильові риси транслюються у виконавській інтерпретації на прикладі окремих музикантів та камерних ансамблів. Методологічна основа даного дослідження ґрунтується на міждисциплінарному синтезі культурологічного, історико-стильового, музично-інтерпретаційного та когнітивного підходів, що забезпечують комплексне осмислення французького національного стилю як музичної репрезентації ментальності народу у виконавській практиці. Наукова новизна результатів дослідження полягає в поєднанні культурологічного та музикознавчого підходів до вивчення французького національного стилю, що розглядається як носій ментальних кодів народу. Акцент зроблено на ролі виконавця як інтерпретатора культурного сенсу, що дозволяє виявити нові аспекти взаємозв’язку між стилем, ментальністю та виконавською практикою. Висновки. Виявлено, що французький національний стиль втілює синтез інтелектуального та чуттєвого начал, де естетика імпровізації поєднується з етичним кодом міри. Виокремлено характерні риси французької ментальності, які в однаковій мірі проявляються у всіх сферах життя, зокрема музичному мистецтві: індивідуальність і елегантність, стриманість, простота та увага до дрібниць, комбінаторність, гедонізм, іронія, раціональність та чітка логіка, штучна природність.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВА ПАРАДИГМА МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ФРАНЦІЇ: ЖІНОЧІ ПОРТРЕТИ

2025-11-12T14:36:23+02:00

Мета роботи – аналіз камерно-інструментальних творів французьких композиторок II половини ХІХ – I половини ХХ століття, величезний обсяг творчої спадщини яких характеризується різноманіттям жанрово-стильових проявів. Методологія дослідження спирається на єдність музикознавчих та виконавського підходів; долучаються, як частина методологічного комплексу, текстологічний та жанрово-стильовий мистецтвознавчий підходи, культурно-історичні та естетичні оцінки. Наукова новизна роботи. У статті вперше досліджуються жанрово-стильові особливості камерно-інструментальних творів Франції крізь призму творчості видатних композиторок II половини ХІХ – I половини ХХ століття. Висновки. На межі ХІХ–ХХ століть на авансцену французької музичної культури виходить плеяда жінок, які підкорюють своїм творчим універсалізмом; поєднуючи в собі таланти виконавиць, композиторок, філософінь, лібретисток, романісток, поетес, вони отримують визнання в концертних виступах та у пресі. Долаючи соціокультурні та політичні бар’єри, представниці прекрасної половини людства продовжують відігравати все більш значущу роль у творчому світі Франції. Французькі композиторки підхопили ідею Сезара Франка щодо оновлення національної традиції та відродження інструментальних жанрів, створивши численні опуси для різноманітних інструментальних ансамблів. Проведений аналіз творів французьких композиторок дозволив дійти висновку по те, що стильова парадигма є надзвичайно об’ємною, оскільки осягає романтичні, неокласицистські та модернові стильові прямування (Жермен Тайфер); романтизм/ постромантизм та імпресіонізм (Лілі Буланже); стилі неокласицизму та модернізму (Надя Буланже); романтизм, неоромантизм та експресіонізм (Шарлотт Сої); риси постромантизму, а точніше, романтизму з елементами модернізму (Мел Боні); поєднання романтичних тенденцій, як основи авторського стилю, з елементами модернізму (Анрієтта Реньє); французький романтизм з елементами класицизму (Луїза Дюмон/Фарранк); поєднання у своїх авторських прямуваннях елементів романтизму, сентименталізму та імпресіонізму (Сесіль Шамінад). Також композиторки зверталися до досить різних жанрів, найчастіше використовуючи для своїх творів програмні сюжети. Своїм неоціненним внеском вони збагатили жанрово-стильовий потенціал французької музики. Долаючи соціокультурні та політичні бар’єри, жінки й до тепер продовжують відігравати все більш значущу роль у творчому світі Франції.

ФОРМУВАННЯ ОБРАЗНОЇ СФЕРИ В СОНАТІ ДЛЯ ВІОЛОНЧЕЛІ ТА ФОРТЕПІАНО ВАДИМА ЖУРАВИЦЬКОГО

2025-11-12T14:36:34+02:00

Мета роботи полягає у спробі вивчення художньо-образних та ансамблево-технічних особливостей віолончельної сонати Вадима Журавицького, яка поповнює репертуар камерно-інструментальних творів сучасних композиторів новими творчими ідеями. Методологія дослідження спирається на сукупність наукових підходів, які сприяють розкриттю обраної проблематики. Комплексний підхід включає біографічний метод, який уточнює певну характеристику діяльності композитора; семіотичний метод для пізнання нотного тексту сонати; історіографічний метод, спрямований на аналіз жанру віолончельної сонати. Наукова новизна дослідження полягає в цілісному семантичному аналізі Сонати для віолончелі та фортепіано Вадима Журавицького крізь призму діалогічної драматургії, що дозволяє виявити специфіку образного мислення композитора, особливості інструментальної взаємодії та способи трансформації музичних образів у межах камерно-інструментального твору. Проаналізовано розвиток жанру віолончельної сонати в творчості українських композиторів. Запропоновано сприймати концепцію твору Вадима Журавицького як такої образної драматургії, що відображає синтез традицій і новаторства, характерний для української музики на межі XX–XXI століть. Висновки. Доведено, що завдяки контрастності частин, постійній трансформації образів та експериментам з формою, композитор розкриває потенціал ансамблю віолончеліста та піаніста, вимагаючи від виконавців рівноправності в технічній майстерності та глибокого емоційного включення. Визначено прагнення композитора до формування психологічно-напруженої діалогічності між інструменталістами, що проявляється в постійному зіткненні та взаємодії незалежних висловлювань кожного інструменту, яким із самого початку твору надано конкретні образні характеристики. З’ясовано, що суперечливий діалог двох виконавців упродовж усього твору проходить трансформацію від відчуження через конфлікт до прийняття. Таким чином, діалог у Сонаті Журавицького не лише функціонує як форма взаємодії інструментів, але й стає ключовим засобом розгортання складної драматургії. Визначено, що композиторський підхід в даному творі виявляє сучасне бачення камерного діалогу, в якому образи трансформуються, виявляючи нові смислові грані через взаємодію тембрів, ритміки, фактури та інтонацій.

КОНТРАБАС В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ МУЗИЧНО-ІСТОРИЧНІЙ ТРАДИЦІЇ ТА ПОСТАВАНГАРДНОМУ СЬОГОДЕННІ

2025-11-12T14:36:44+02:00

Мета дослідження – виявлення актуальних для поставангардної доби сьогодення стильово-жанрових тенденцій контрабасового мистецтва у його композиторському та виконавському втіленнях, орієнтованих на синтез академічних традицій Нового часу і напрацювань джазової гри Новітності. Методологічна база – інтонаційний підхід школи Б. Асаф’єва в Україні, з вираженим герметичним і компаративним спрямуванням як то маємо у працях Д. Андросової, О. Козаренка, Т. Левицької, О. Маркової, О. Рощенко, А. Соколової, В. Шульгіної, інших провідних музикознавців і культурологів. Наукова новизна роботи полягає у виділенні спеціальних ознак оновлення смислу-структури контрабасового мистецтва на рівні поставангардних стильових заявок, що підготовлене європейським класичним періодом буття контрабасу у кінці XVIII – у першій третині ХІХ сторіччя, розквітом застосування у джазі і розширенням концертних форм для цього інструменту, що виводить на радикалізм необарокових пошуків у поставанградному ареалі. Висновки. Контрабас як універсальний інструмент у струнно-смичковому ряді, що тембрально орієнтувався на церковно-співочі та оперно регістрові басові можливості, насичувався у ХХ столітті позакантиленними показниками гри у джазі і прийомами, почерпнутими із фолк-рокових кантрі, продемонструвавши на грані ХХ і ХХІ століть форми спрощеного необарокового концертного мислення, сконцентрованого у Концерті для контрабасу Тан Дуна, у широті звертання до цього інструментального надбання світової музичної громадськості, українських митців в ній, зокрема, композиторів Одеси Ю. Гомельської, К. Цепколенко та інших.

МУЗИЧНО-ПОЕТИЧНА ТРАДИЦІЯ КИТАЮ ЯК ОСНОВА ЖАНРОВОЇ ФОРМИ ХУДОЖНЬОЇ ПІСНІ У КИТАЙСЬКІЙ КАМЕРНО-ВОКАЛЬНІЙ МУЗИЦІ

2025-11-12T14:36:55+02:00

Мета дослідження. Метою роботи є виявлення історико-філософських і естетичних засад китайської камерно-вокальної музики ХХ–ХХІ століть, а також визначення механізмів взаємодії давніх музично-поетичних традицій із західноєвропейськими жанровими та стильовими моделями. Методологія дослідження. Методологічна база роботи спирається на міждисциплінарний синтез музикознавства, культурології, східної філософії та естетики. Використано історико-культурний, порівняльно-аналітичний, герменевтичний і феноменологічний методи. Наукова новизна. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі китайської камерно-вокальної музики ХХ–ХХІ століть як явища культурної спадкоємності та художнього синтезу. Висновки. Проведене дослідження засвідчує, що сучасна китайська камерно-вокальна музика постає простором живого діалогу між минулим і сучасним, Сходом і Заходом, традицією й інновацією. У її основі лежить принцип філософської співприродності звуку та смислу, який сягає давньої ідеї єдності Людини й Космосу. На відміну від західно-європейського романсу, де музика прагне до вираження індивідуального почуття, китайська художня пісня зберігає споглядальний характер, звернений до внутрішнього світу; тут звук постає не стільки проявом емоції, скільки способом духовного самопізнання. Аналіз творчості композиторів Ло Чжуйцзюнь, Сюй Чжібіна, Хуан Хувея, Гао Піна демонструє, що кожен із них по-своєму переосмислює давні естетичні принципи. Ло Чжуйцзюнь поєднує структуру китайського мовлення з європейською гармонією, Сюй Чжібін розвиває медитативну темброву фактуру, Хуан Хувей створює лірико-драматичний тип пісні, у якому буддійська ідея спокою зливається із символістською поетикою тексту. У цьому контексті давня філософія Дао й сучасна музична мова утворюють єдину інтонаційну систему, де тиша й звук, пауза й подих стають рівноправними елементами музичного висловлення.

ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ЖАНА-МАРІ ЛЕКЛЕРА ТА «LES GOÛTS-RÉUNIS» У ФРАНЦУЗЬКІЙ МУЗИЧНІЙ КУЛЬТУРІ ХVIII СТОЛІТТЯ

2025-11-12T14:37:05+02:00

Мета статті – виявити особливості поєднання рис музичного стилю італійської та французької традицій в інструментальній творчості Жана‑Марі Леклера. Методологія спирається на загальнонаукові методи, а також спеціальні методи сучасного музикознавства: музикознавчо-історичний; джерелознавчий; жанрово-стильовий; узагальнюючий тощо. Наукова новизна передбачає розгляд стилістичної концепції les goûts réunis («поєднання смаків») в інструментальній музиці Жана‑Марі Леклера. Висновки. Простежено механізми інтеграції італійської і французької традицій в інструментальній музиці Ж.‑М. Леклера – одного з провідних представників французького інструментального бароко. Виявлено обумовленість творчого спрямування митця до синтезу репрезентативних рис національних шкіл біографічним контекстом (поїздками до Італії та численними контактами з італійськими композиторами та виконавцями). Наголошено, що при збереженні зовнішньої архітектоніки італійського зразка жанру (опору на «вівальдіївську» жанрову модель концерту) Ж.‑М. Леклер застосовує риси французької традиції: специфічну орнаментику, метричну гнучкість, риторичну фразеологію, звуконаслідувальні елементи тощо. Особливу увагу приділено феномену «смаку» як естетичній категорії французької музичної культури XVIII століття та його впливу на формування композиторської індивідуальності. У контексті музики митця ця категорія постає як чинник формування авторської мови, здатної поєднати національне та універсальне в межах інструментальних жанрів. Охарактеризовано особливості побутування та поширення струнних інструментів у французькій музичній культурі XVIII століття. Узагальнено підходи до вивчення національних стилів у європейському бароковому мистецтві XVIII століття та розглянуто культурно-історичні передумови виникнення ідеї синтезу стилів, зокрема її зв’язок з естетикою Просвітництва.

ЕВОЛЮЦІЯ ЖАНРОВОЇ ФОРМИ ОПЕРИ У ХХ СТОЛІТТІ: ВІД РЕАЛІЗМУ ДО ІГРОВОЇ УМОВНОСТІ

2025-11-12T14:37:18+02:00

Мета дослідження. Метою цієї роботи є виявлення та системний аналіз ключових механізмів трансформації жанрової форми опери ХХ століття – з акцентом на її поетиці, театральній структурі та музично-драматургічному самосвідомленні. Особлива увага приділяється феномену умовності як основоположному принципу жанрової еволюції, її міфологічній функції та ігровому характеру, що слугують засобами подолання кризи традиційної оперної форми. Методологія дослідження. Методологічною основою виступає поєднання кількох підходів: історико-типологічного методу – для реконструкції еволюційних пластів жанру; герменевтичного аналізу – для інтерпретації музично-драматургічних текстів та сценічних моделей; музикознавчий аналітичний – для осмислення зв’язків оперного мистецтва з медіа-культурою, театральною теорією, міфологією та масовим сприйняттям. Наукова новизна. Новизна дослідження полягає в тому, що оперна трансформація ХХ століття розглядається не лише як стилістична зміна, а як рефлексивний перехід до естетики умовності, міфу та гри. У роботі вперше системно поєднано категорії «театру представлення» та «умовності опери» з музично-драматургічним аналізом опер ХХ століття. Пропонується нова аналітична модель, у якій опера трактується як гра з жанром, а не як виключно драматична форма, – що дозволяє по-новому осмислити її семіотичну, філософську й театральну природу. Висновки проведеного дослідження дають підстави розглядати жанр опери ХХ століття як одне з найпоказовіших художніх просторів, у якому відбулася глибока переоцінка засад музичного театру та принципів сценічного мислення. Упродовж століття опера втратила колишню ілюзію життєвої правдоподібності та емоційного натуралізму, усвідомивши власну штучність не як обмеження, а як джерело нових естетичних можливостей. Умовність, що колись сприймалася як антипод достовірності, перетворилася на фундаментальний принцип жанру, його внутрішню онтологію, яка дозволяє театральній дії існувати не в режимі імітації життя, а в просторі його символічного відтворення. Ця метаморфоза відкрила шлях до художнього синтезу, у якому музична форма перестала бути ілюзією психологічної драми й набула характеру саморефлексивного, знаково-метафоричного процесу.

СЕМАНТИЧНИЙ КОД АВТОРСЬКИХ ПРИСВЯЧЕНЬ: ІСТОРИЧНА ТИПОЛОГІЯ

2025-11-12T14:37:31+02:00

Метою роботи є дослідження авторських присвячень до музичних творів композиторів різних історико-стильових прямувань. Авторське присвячення постає абсолютним початком тексту, з якого починається діалог композитора зі слухачем та виконавцем, і завдяки якому весь процес ознайомлення із текстом твору набуває особливого значення, наповнюючись новими смислами та змушуючи неодноразово й неоднозначно перекодовувати зміст твору. Присвячення розглядаються як певний семантичний код, що окреслює світоглядну позицію автора. Методологія роботи поєднує аналітичний, історичний, культурологічний, музикознавчий методи дослідження. Наукова новизна. Жанр присвячення визначається як відтерміноване послання-спілкування з потенційними виконавцями/читачами/слухачами, для яких поряд з автором твору завжди буде присутньою постать, що надихала на втілення певної митецької ідеї. Обгрунтовано семантику повторюваності авторських присвячень у різні історично-стильові епохи. Виявлено суттєве розширення низки семантичних ознак жанру: поряд з поняття присвячення з’являються терміни – приношення, послання, посвячення. Висновки. Жанр присвячення визначаємо як самостійний текст, що виконує особливі функції, відкриваючи приховані в підтекстах, в фонових значеннях особистісно-смислові шари авторського задуму, котрі формують певний горизонт очікування у майбутніх слухачів/виконавців. Кожне авторське присвячення збагачує викладений музичний/ літературний текст твору, наповнюючи його новими смислами, розшифровуючи недоговорене автором та перекодовуючи запропонований зміст твору. Смислова концентрація автора на глибинно-психологічних шарах людської свідомості віднайшла особливу форму втілення змістових підтекстів у присвяченнях у кожну історично-стильову добу, що обумовило обгрунтування семантики їх повторюваності: за часів бароко митці присвячували свою творчість Вищим силам та природі, у класицистську епоху – покровителям чи меценатам; у романтичний період присвячення надали змогу висловленню інтимних/дружніх почуттів, освяченню в коханні «без слів»; в постромантичних умовах присвячення закарбовують знакові історичні події та причетну до неї величну постать митця; на сучасному етапі композитори найчастіше присвячують свої опуси виконавцям, які презентують їх творчість та надихають на нові митецькі звершення. Таким чином, усвідомлення жанру авторських присвячень як потенційно змістової складової тексту, при музикознавчому аналізі розкриває додаткові семантичні коди у виявленні глибинних змістів та контекстних зв’язків музичного тексту.

СОНОРНЕ ІНТОНУВАННЯ ЯК РІВЕНЬ ХУДОЖНЬОГО ЦІЛОГО ТА СТИЛЮ У ТВОРЧОСТІ К. ЦЕПКОЛЕНКО (НА ПРИКЛАДІ ЦИКЛУ «ГРА В КАРТИ» І «ЛІФТУ БАЖАНЬ»)

2025-11-12T14:37:42+02:00

Актуальність. Художня репрезентація загальнолюдських універсалій через авторську концепцію набуває часом особливі, які не завжди розрізняються, специфічні форми. Так відбувається і з сучасним авторським стилем, який, як і в попередні епохи, передбачає неповторність творчої особистості композитора, вгадування втілених ним ідей і концепцій за допомогою впізнавання індивідуальних прийомів, що пов’язуються з його творчістю, але вимагає для своєї «розшифровки» не тільки великого слухового досвіду знайомства з музикою минулого та сьогодення, широти кругозору та музикознавчої підготовки, а й певного багажу знань у галузі культурології, антропології, філософії та психології. У сучасному вітчизняному музикознавстві незмінно актуальною залишається проблема вироблення термінологічного апарату та пошуку методів аналізу сонорної музики, тобто інструментарію, який допоміг би найповніше висловити специфіку її звучання та розкрити її образно-смислове наповнення. У цій статті автор проходить такий дослідницький, водночас, частково творчий та експериментальний шлях, зосереджуючи увагу на сонорно-сонористичному комплексі прийомів, що використовуються одеським композитором К. Цепколенко. Мета дослідження – виявити рівень впливу сонорного інтонування на процес стилеутворення шляхом застосування сонорно-сонористичних прийомів у творах К. Цепколенко. Наукова новизна полягає у тому, що у статті розглядаються сутність гри і театральності, різні дослідницькі підходи до цього, за допомогою диференціації сонорно-сонористичних засобів, виявлення комплексу сонорного інтонування на прикладі низки творів, властивого авторському стилю К. Цепколенко. Висновки. Розглядаючи твори Кармели Цепколенко у світлі властивих її поетиці установок інструментального театру, можна виявити загальні закономірності, такі, як опора на ігрову логіку, аж до перфомансу, персоніфікація інструментів (тембрів), інтервалів. Особливого значення в авторській музичній мові композитора набувають при цьому «широка» інтерваліка, збільшені та зменшені інтервали, зокрема – тритони. У циклі «Гра в карти» за допомогою сонорних засобів відтворюються відповідні ігрові ситуації з властивими конфліктними моментами та емоційними проявами гравців. Ініційоване театральністю «дотримання» у створенні цього циклу правилам тієї чи іншої гри проявляється і у позамузичній стороні творів – в акторській грі виконавців з певною мімікою та жестикуляцією.

ТРАДИЦІЯ І НОВАТОРСТВО ЯК ФОРМА ІСТОРИЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ В СУЧАСНІЙ МУЗИЧНІЙ КУЛЬТУРІ

2025-11-12T14:37:53+02:00

Мета роботи. Метою даного дослідження є виявлення закономірностей взаємодії традиційного та новаторського в музичному мистецтві ХХ–ХХІ століть, з особливим акцентом на осмислення генетико-типологічних механізмів, які забезпечують спадкоємність художнього мислення. Робота спрямована на уточнення ролі традиції як динамічної категорії, здатної не лише зберігати, а й оновлювати культурний зміст, а також на визначення специфіки прояву інтерпретуючих і синтетичних стилів як нових форм музичного історизму. Наукова новизна. Новизна дослідження полягає у комплексному розгляді традиції не як статичного культурного явища, а як активного структурного принципу музичної творчості, що визначає внутрішню логіку взаємодії минулого і сучасного. У роботі обґрунтовується поняття інтерпретуючого стилю як однієї з провідних форм художнього синтезу ХХ століття, а також уточнюється його значення в контексті історико-естетичних тенденцій і філософії музичного історизму. Методологія дослідження. Методологічну основу роботи становлять принципи системного, історико-типологічного та герменевтичного аналізу, які дозволяють розглядати музичний твір як текст, включений у широкий контекст культурної пам’яті. Висновки. Проблема співвідношення традиції та новаторства є однією з фундаментальних категорій музичного мистецтва ХХ– ХХІ століть, яка визначає його художню та філософську спрямованість. Еволюція композиторського мислення протягом минулого століття демонструє не стільки розрив із минулим, скільки його глибинне переосмислення й перетворення в умовах нової культурної реальності. Традиція перестає сприйматися як догматичний канон, що обмежує свободу митця, і починає функціонувати як живий механізм історичної пам’яті, який не лише зберігає спадкоємність, а й забезпечує можливість оновлення. У цьому сенсі новаторство постає не запереченням традиції, а її продовженням в іншому контексті – формою внутрішнього діалогу між епохами.

МІСТЕРІАЛЬНІ НАСТАНОВИ ПОЕТИКИ АВСТРІЙСЬКОГО ЗІНГШПІЛЯ ТА ЇХ ВІДТВОРЕННЯ У «ЧАРІВНІЙ ФЛЕЙТІ» В. А. МОЦАРТА

2025-11-12T14:38:11+02:00

Мета роботи – виявлення містеріальної складової в образно-смисловій специфіці «Чарівної флейти» В. А. Моцарта в річищі поетики австрійського зінгшпіля XVIII століття. Методологія роботи. Суттєвими для цієї статті вважаємо жанрово-стильовий, інтонаційний, міждисциплінарний, музично-культурологічний методи дослідження. Наукова новизна роботи визначена її аналітичним ракурсом, що враховує не тільки духовно-етичні настанови творчості В. А. Моцарта, але й містеріальну ґенезу європейського музичного театру (в тому числі й жанру зінгшпіля) в цілому. Висновки. Історія виникнення і буття оперного жанру в європейській музично-історичній традиції завжди була пов’язана з типологічними ознаками містерії та похідних від неї жанрів. «Чарівна флейта» В. А. Моцарта як один з фінальних творів композитора, з одного боку, уособлює показові риси авторського оперного стилю композитора та його духовно-етичні шукання, сформовані на перетині ідей австрійського Просвітництва та актуалізованого на його тлі масонства. З іншого боку, названий твір апелює й до містеріальної ґенези європейського музичного театру, що проявляється і в об’єднанні в лібрето опери численних літературно-драматичних першоджерел міфологічно-казкового характеру; і в поліжанровій природі «Чарівної флейти», в якій органічно поєднані типологічні ознаки опери seria, buffa, австрійського зінгшпіля; і в жанрово-інтонаційному співставленні трьох образних сфер опери (Цариця Ночі, Зарастро, Папагено), що виявляють типово містеріально-еклектичне співвідношення Сакрального і профанного, Небесного та земного, піднесено ідеального та комічного. Містеріальний тонус твору В. А. Моцарта підкреслено й у його провідній ідеї, спрямованій на духовне оновлення-преображення головних героїв, шлях до щастя яких позначений подоланням життєвих випробувань та рухом у бік ідеальної спільноти, що існує в гармонії з духовними законами Всесвіту.

ПОЕТИКА СОНАТНОЇ ФОРМИ У Ф. ШУБЕРТА: ВІД КОМПОЗИЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ ДО ВИКОНАВСЬКОГО ПЕРЕЖИВАННЯ

2025-11-12T14:38:25+02:00

Мета роботи. Метою даного дослідження є виявлення художньо-естетичних закономірностей шубертівської сонатності як особливого типу музичного мислення, у якому класична форма набуває нового змістового виміру – особистісного, психологічного, екзистенційного. Наукова новизна. Наукова новизна роботи полягає у комплексному розгляді Сонати a-moll D 784 як ключової ланки еволюції романтичної сонатності, у якій реалізується перехід від об’єктивного формотворення до суб’єктивно-драматичного типу музичного мислення. Методологія дослідження. Методологічну основу роботи становить міждисциплінарний синтез – поєднання аналітичних, герменевтичних, феноменологічних і семіотичних підходів, що дають змогу розглядати музичну форму як живий процес смислотворення. Застосовано структурно-аналітичний метод, спрямований на виявлення інтонаційних і гармонічних закономірностей сонатного циклу; феноменологічний метод, що акцентує сприйняття форми як часовий досвід суб’єкта; а також герменевтичний аналіз, який розкриває символічні та екзистенційні значення музичного тексту. Висновки. Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що Соната a-moll D 784 є одним із найзначніших і найпоказовіших творів у фортепіанній спадщині Франца Шуберта, у якому втілено перехід від класичної моделі сонатності до романтичного типу музичного мислення. У ній сонатна форма втрачає риси зовнішньої нормативності, перетворюючись на простір духовного самовираження, де композиційна логіка підпорядкована внутрішній необхідності звучання, а музичний час постає вираженням людського буття. Шуберт, не руйнуючи традицію віденської класичної школи, радикально її переосмислює, перетворюючи формальні принципи на живу тканину психологічних та інтонаційних процесів. Соната a-moll демонструє рідкісну цілісність циклу, у якому три частини поєднані системою інтонаційних і тональних взаємозв’язків, що утворюють своєрідну «поліфонію форми». Перегуки мотивів, ритмічних фігур і ладових опор створюють враження єдиного звукового організму, у якому пам’ять про кожен елемент живе в наступних подіях. Таким чином, реалізується ідея «пам’яті форми» – фундаментальний принцип шубертівського музичного мислення, побудованого на повторному переживанні вже прозвучалого як форми внутрішнього досвіду.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ АНТИЧНОГО МІФУ У ФРАНЦУЗЬКОМУ ОПЕРНОМУ МИСТЕЦТВІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

2025-11-12T14:38:43+02:00

Мета дослідження. Метою роботи є виявлення особливостей втілення античної теми у французькій опері кінця ХІХ – початку ХХ століття, визначення її ідейно-естетичного змісту та ролі у становленні нового типу музичної драматургії, заснованої на синтезі символізму, гуманізму та духовного театру. Методологія дослідження. Методологічну основу становить міждисциплінарний синтез історико-культурного, філософсько-естетичного, музично-аналітичного та герменевтичного підходів. Залучено ідеї музичної естетики, теорії міфу та символу, а також аналітичні методи, розроблені у працях дослідників музичного театру. Використання герменевтичного методу дало змогу розглядати оперу як систему смислів, у межах якої античний міф тлумачиться не лише як сюжетна основа, а як спосіб пізнання людини та світу. Наукова новизна. Новизна дослідження полягає в комплексному розгляді античної теми у французькій опері межі ХІХ–ХХ століть як феномена духовної та естетичної трансформації європейської культури. Вперше здійснено спробу простежити, як античність в оперних творах перетворюється на символ внутрішньої динаміки культурної свідомості, уособлюючи ідею переходу від язичницького світовідчуття до християнського гуманізму. Висновки. Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що французька опера кінця ХІХ – початку ХХ століття постає як особлива форма духовного синтезу, у якій античність перетворюється на метафору людського існування, на спосіб подолання історичної та культурної кризи. Звертаючись до античного міфу, французькі композитори не прагнули реконструкції минулого – вони шукали в ньому універсальні моделі внутрішньої гармонії, втрачені сучасною цивілізацією. Антична тема у творчості Массне, Дюка, Дебюссі, Форе не є естетичною константою, а існує як динамічна структура, що відображає діалог між раціональним та інтуїтивним, аполлонівським і діонісійським, античним і християнським началами.

ОСОБЛИВОСТІ ЗВУКОВОЇ КУЛЬТУРИ МОЦАРТІВСЬКОГО ПІАНІЗМУ

2025-11-12T14:38:57+02:00

Мета роботи. У статті досліджуються особливості звуковидобування, звуковедення та артикуляційно-штрихової культури моцартівських фортепіанних творів. Методологія дослідження передбачає використання системного, музикознавчого, виконавського та культурологічного підходів; важливими є джерелознавчий та музично-аналітичний методи. Наукова новизна роботи постає у виявленні особливостей виконавських прийомів Моцарта у досягненні плавності й легкості пасажної техніки, а також кантиленної співучості на клавішно-ударному інструменті. Підкреслюється і важливість впливу на інструментальні мову і мовлення фортепіанних творів оперно-вокального звуковедіння та появи попередника фортепіано – «молоточкового» клавіру. Висновки. Музика Моцарта, як це можна виявити у найяскравіших сучасних та минулих виконавських втіленнях, при всій своїй ясності та класичності завжди залишає можливість для інтерпретативного поглиблення і суто особистісними інтенціями, звучною та мисленнєвою індивідуальністю подання. Загадкова і сьогодні (і, мабуть, назавжди) особистість Моцарта за розповсюдженим ореолом балагурства, кумедних жартів та ігрового начала приховує незвідані глибини, можливості найтоншої, індивідуалізованої варіантності піаністичного відтворення. Переплетіння, синтез композиторських та виконавських здібностей стало для Моцарта не тільки віянням його епохи, а тою загальномузичною базою, що утворила фортепіанний стиль митця, який, у свою чергу став важливою віхою у розвитку фортепіанного мистецтва в його жанрово-стильовому, музично-мовному та виконавському відношеннях. Важливу роль тут зіграли виконавські засоби Моцарта-піаніста (легкість та плавність пасажної техніки і фортепіанна співучість кантилени; чуттєво-виразна артикуляція музичної думки в інструментальному мовленні) та поява безпосереднього попередника фортепіано – «молоточкового» клавіру.

ВОКАЛЬНА АВТЕНТИЧНІСТЬ ТА НОВІ ФОРМИ ВОКАЛЬНОГО ІНТОНУВАННЯ В ОПЕРІ ХХІ СТОЛІТТЯ

2025-11-12T14:39:09+02:00

Мета дослідження. Метою роботи є виявлення культурно-естетичних і технологічних передумов трансформації класичного вокального еталона у XX–XXI століттях і визначення ролі автентизму як концепції, що повертає виконавству ознаки духовної достовірності, природної вокальної органіки й художньої істини звучання. Методологія. Методологічна основа дослідження поєднує міждисциплінарний підхід, що охоплює музично-естетичний, культурологічний, історико-філософський і феноменологічний аналіз. Використано принципи порівняльної музичної герменевтики, семіотики звуку та естетики виконавства. У сукупності вони дозволяють розглядати голос не лише як біологічний феномен, але і як культурний текст, як медіум між природним і технологічним началами. Наукова новизна. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному осмисленні феномену автентизму як ключової ланки сучасного розвитку вокального мистецтва. У роботі вперше виявлено парадокс взаємодії «природного» й «технічного» у структурі сучасного оперного звучання, розглянуто процес медіалізації голосу в контексті цифрової епохи та сформульовано поняття «вокальної автентичності» як категорії, що поєднує акустичну достовірність і духовно-естетичну правду виконання. Окрім того, уточнено значення естетики bel canto як історичного прообразу автентичного мислення у сучасній опері. Висновки. Сучасний стан вокального мистецтва засвідчує перехід від категорії «природного голосу» до феномену «сконструйованого звучання». Цей рух, що розпочався з мікрофонної революції ХХ століття, сьогодні досягає свого апогею в цифровій культурі, де голос стає об’єктом технічної модифікації. Водночас у цій самій ситуації виникає зворотний вектор – пошук «утраченого дихання», прагнення повернути мистецтву співу його антропологічний вимір. Автентизм, який виник як реакція на надмірну театралізацію й технізацію опери, поступово перетворився на один із найвагоміших виявів художнього опору техногенній культурі. Він не лише повертає виконавцеві свободу дихання та імпровізації, а й по-новому формулює поняття «вокальної істини». Для автентичного співака звук – це не акустичний сигнал, а прояв живої присутності, духовного резонансу між людиною та історією музики.

ЗВУКОВИЙ УНІВЕРСУМ ФОРТЕПІАННИХ ОБРАЗІВ КЛОДА ДЕБЮССІ У ВИКОНАВСЬКИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЯХ КИТАЙСЬКИХ ПІАНІСТІВ ФУ ЦУН ТА ХАОЧЕН ЧЖАН (НА МАТЕРІАЛІ ДРУГОГО ЗОШИТУ «ОБРАЗІВ»)

2025-11-12T14:39:22+02:00

Мета дослідження: проаналізувати звукову поетику Images II Клода Дебюссі (1907) у контексті орієнталізму, з особливим акцентом на виконавських інтерпретаціях китайських піаністів Фу Цуна (Fou Ts’ong) та Хаочена Чжана (Haochen Zhang). У центрі уваги темброва організація, артикуляція й фразування, динамічна пластика, педалізація та інтерпретаційні стратегії, через які розкривається звуковий універсум фортепіанних образів «Cloches à travers les feuilles», «Et la lune descend sur le temple qui fut» і «Poissons d’or». Методологія дослідження: Робота спирається на комплексний міждисциплінарний підхід, що поєднує аналітичний музикознавчий, музично-історичний, стилістичний, інтонаційний, інтерпретаційний та порівняльно-аналітичний методи. Наукова новизна: У дослідженні запропоновано цілісну порівняльну модель аналізу Images II в інтерпретаціях двох китайських піаністів різних генерацій, що дозволяє описати дві комплементарні парадигми виконання: «символістсько-інтровертну» (Фу Цун) та «імпресіоністично-оркестрову» (Хаочен Чжан); уточнено роль педалі як резонансного механізму формування «аури обертонів» і як засобу розшарування фактури (demi-pédale, flutter), що безпосередньо корелює з моделлю звучання ґамелану; розглянуто, як у виконанні китайських піаністів національні естетичні коди трансформують сприйняття східних образів у музиці Дебюссі: схильність до «внутрішнього світла», інтимної тиші та мікропластики часу (Фу Цун) та прозорість архітектоніки, рельєфна динаміка і кольорова віртуозність (Хаочен Чжан). Висновки: У творчості К. Дебюссі важливу роль відіграють колористичні засоби, пов’язані зі східною традицією (пентатоніка, паралельні інтервали, особливі артикуляційні прийоми). Вони формують унікальний звуковий синтез, де західноєвропейська композиторська мова взаємодіє зі східною естетикою. Це відкриває нові інтонаційні й стилістичні виміри, що збагачують виконавські інтерпретації. Images демонструють не лише міжкультурний діалог у творчості Дебюссі, а й новаторське переосмислення східних впливів, які постають ключем до розуміння мистецьких пошуків на перетині культур на початку ХХ століття. Порівняння інтерпретацій двох китайських піаністів показало: Фу Цун формує медитативно-символістський простір «внутрішнього слухання», де пауза й відлуння рівновартісні звуку; Хаочен Чжан артикулює імпресіоністичну ясність і «оркестровість» фактури, підсилюючи образну панораму кольору й руху. Обидві стратегії висвітлюють універсальність стилю Клода Дебюссі, що припускає широкий спектр виконавських моделей – від камерної інтимності до концертної віртуозної репрезентації.

РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ВИКОНАВСЬКОЇ ГАЛУЗІ: ШЛЯХИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУЧАСНОГО МИСТЕЦЬКОГО ПРОСТОРУ

2025-11-12T14:40:07+02:00

Мета дослідження – висвітлити особливості розвитку сучасного мистецького простору в проекції на виконавську галузь мистецтва. Аналітичний фокус зосереджено на розвитку музичного (зокрема, хорового) та музично-театрального жанрів. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, застосуванні універсальних наукових (індуктивно-дедуктивного, компаративного) та спеціальних (аналітично-музикознавчого) методів та підходів. Наукова новизна визначається аналітичними узагальненнями наукових робіт, дотичних до тематики статті, та попередніх наукових розвідок автора; висвітлення окремих жанрових особливостей сучасного мистецького простору; виявлення специфіки сучасної виконавської творчості з опорою на власний творчий та науково-аналітичний досвід автора дослідження. Висновки. Сучасний стан розвитку виконавського мистецтва, з огляду на соціально-політичні, музично-історичні, жанрово-репрезентаційні складові окрім «ситуації невизначеності» з притаманними їй якостями «непевності», демонструє відкритість мистецького простору – важливий потенціал для творчої людини, а саме: можливість перетворення викликів в поле творчих можливостей, стирання усталених меж та кордонів в процесі об’єднання учасників творчого процесу та творчої пошукової діяльності, сміливість для компіляції особливостей професійної традиції та художніх інсайтів, відкритість до нових форм творчого спілкування. Сучасний мистецький простір постає відкритим багатоскладовим явищем, якому притаманні як усталені академічні, так і експериментальні синтезовані жанрові форми, гармонічна взаємодія яких формуються під впливом контексту професійної традиції, соціально-історичних викликів, індивідуального творчого почерку та специфіки досвіду митця, та визначається творчим потенціалом виконавців – людей, які здійснюють текстову, смислову, емоційно-експресивну та ін. комунікацію між автором та слухачем.

ТВОРЧА ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ДИРИГЕНТА-ХОРМЕЙСТЕРА В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ВОКАЛЬНО-ХОРОВОГО МИСТЕЦТВА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

2025-11-12T14:40:17+02:00

Мета роботи – проаналізувати особливості становлення творчої індивідуальності українського диригента-хормейстера в умовах XXI століття під впливом цифровізації, соціокультурних змін та нових освітніх практик. Методологія дослідження спирається на міждисциплінарний підхід: використано теоретичний аналіз музикознавчих праць, компаративний метод для порівняння традицій та інновацій, а також узагальнення педагогічного досвіду. Наукова новизна полягає у виявленні новітніх тенденцій розвитку українського хорового виконавства, що впливають на формування творчого стилю диригента: інтеграція цифрових технологій у хормейстерську діяльність, зміна ролі диригента як лідера в нових соціокультурних умовах, впровадження персоніфікованих освітніх методик у підготовку хормейстерів. Результати дослідження обґрунтовують необхідність систематизації та поглибленого теоретичного осмислення компонентів індивідуального виконавського стилю диригента-хормейстера, що, своєю чергою, становить передумову оптимізації виконавської практики та сприяє розвитку сучасного хорового мистецтва. Висновки. Українське хорове мистецтво XXI століття динамічно розвивається під впливом глобальної цифровізації та соціокультурних викликів. Творча індивідуальність диригента-хормейстера зазнає суттєвих змін: зберігаючи традиції національної хорової школи, сучасний український диригент активно опановує цифрові інструменти й нові освітні підходи для збагачення виконавської практики. Ефективна професійна підготовка хормейстерів нині вимагає поєднання академічних принципів із інноваційними технологіями навчання, що підтверджується досвідом дистанційної освіти під час пандемії та воєнного часу. Це сприяє розвитку творчого потенціалу та психологічного комфорту майбутніх диригентів, дозволяючи їм реалізувати індивідуальний стиль в умовах постійних змін. Ключові тенденції – цифровізація репетиційно-виконавського процесу, використання віртуальних хорів і онлайн-ресурсів, переосмислення лідерської ролі диригента – слугують підґрунтям для збереження і поступу українського хорового мистецтва в сучасну епоху.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВА СПЕЦИФІКА КОНЦЕРТНОГО РЕПЕРТУАРУ АНСАМБЛЮ СКРИПАЛІВ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО ВИКОНАВСТВА

2025-11-12T14:40:28+02:00

Мета роботи полягає у системному вивченні сучасного репертуару ансамблю скрипалів. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю осмислення жанрового спектру репертуару для ансамблю скрипалів, що довгий час був поза увагою науковців, оскільки сприймався як другорядний, іноді експериментальний. Насьогодні він поповнюється високо художніми зразками, художньо-естетичний вимір та поетична образність яких зачаровує емоційністю та надзвичайно романтизованим відтворенням дійсності. Методологія дослідження спирається на комбінування загальних методів – системного та компаративного, а також спеціальних – стильового, жанрового та структурно-функціонального. У роботі здійснено огляд та аналіз оригінальних композиторських творів, перекладень та аранжувань для ансамблю скрипалів. Наукова новизна полягає у створенні жанрово-стильової типології творів для ансамблю скрипалів в контексті сучасного виконавства. У висновках зазначається, що вивчення музики для ансамблю скрипалів в творчості українських митців дає підставу стверджувати, що це одна з затребуваних сфер композиторської та виконавської творчості. Інтерес до ансамблевої культури у ХХ ст. загалом та ансамблю скрипалів зокрема зумовлений відродженням барокових і неокласичних традицій. Поряд з цим сучасна ансамблева творчість і виконавство також збагачуються досвідом позаєвропейських культур. Ансамбль скрипалів у ХХ ст. віддзеркалює процеси розвитку камерно-інструментальних і концертних жанрів, стає засобом емоційного та інтелектуального розвитку музикантів-професіоналів у контексті сучасного виконавства. Таким чином, сучасний репертуар для ансамблю скрипалів віддзеркалює тяжіння до імпровізаційності висловлювання, неструктурованості, пошуку нових жанрово-стильових різновидів.

СУЧАСНА ФЛЕЙТОВА МУЗИКА ЯК ПРОСТІР НОВОЇ ЗВУКОВОЇ ЕСТЕТИКИ

2025-11-12T14:40:42+02:00

Метою роботи є виявлення й аналіз виконавських та акустичних особливостей сучасної флейтової музики, визначення художніх і технічних закономірностей її становлення. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному підході до вивчення сучасної флейтової музики як синтезу виконавської, композиторської та акустичної діяльності. У роботі розглядаються малодосліджені аспекти інтерпретації експериментальних флейтових творів, розкриваються принципи функціонування розширеної техніки у контексті музичної драматургії та естетики звуку. Методологічну основу роботи становлять міждисциплінарні підходи сучасного музикознавства. Використано методи музично-аналітичного та виконавсько-інтерпретаційного аналізу, елементи акустико-спектрального й структурно-семіотичного підходів, що дає змогу розглядати флейтову музику не лише як текст, а і як процес звукового втілення. Порівняльно-історичний метод дозволяє осмислити розвиток флейтової техніки у контексті еволюції музичної мови ХХ–ХХІ століть. Висновки. Сучасна флейтова музика являє собою складний художній простір, у якому техніка, звук і форма утворюють єдину систему естетичних взаємовідносин. Уключення експериментальних творів до конкурсних і концертних програм свідчить про визнання їхньої значущості як показника професійного рівня виконавця. Новітні композиції для флейти вимагають від інтерпретатора не лише високої технічної підготовки, а й здатності до аналітичного та творчого мислення, уміння сприймати звук як живу, рухому матерію, підпорядковану внутрішній логіці художнього висловлювання. Використання розширених прийомів звуковидобування докорінно змінює уявлення про звукову природу інструмента, формуючи нову концепцію тембру як драматургічної категорії.

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У ДИТЯЧОМУ ХОРОВОМУ МИСТЕЦТВІ: ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ

2025-11-12T14:40:52+02:00

Сучасний розвиток хорового мистецтва в Україні відбувається на тлі глибоких соціокультурних трансформацій та інтеграції національної музичної традиції у глобальний контекст. Актуальним є системне дослідження процесів професіоналізації дитячого та аматорського співу, впливу міжнародних конкурсів і фестивалів, а також впровадження цифрових технологій у хорову практику. Міждисциплінарний підхід дозволяє виявити закономірності формування сучасного виконавсько-хорового простору та окреслити перспективи розвитку музичної освіти й культури. Аналіз досліджень. Системне осмислення соціокультурних і педагогічних аспектів розвитку хорового мистецтва здійснювали З. Ластовецька-Соланська, С. Савенко, О. Ваганова, Н. Лупак, Є. Бондар та інші. Їхні праці висвітлюють вплив глобалізаційних процесів на музичну культуру, роль міжнародних конкурсів і фестивалів у формуванні репертуару та виконавських практик, а також інтеграцію інноваційних технологій у музичне виконання. Мета дослідження полягає у визначенні та аналізі ключових чинників трансформацій сучасного виконавсько-хорового простору України: професіоналізації дитячого співу, розвитку аматорських і віртуальних хорів, а також впливу національних та міжнародних конкурсів і фестивалів на репертуарну політику та виконавські практики. Методологія ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує історико-культурний, педагогічний, соціокомунікативний та медіатехнологічний аналіз, а також методи порівняння, узагальнення та кейс-стаді (Львівська хорова школа «Дударик», Бароковий Аматорський Хор, українські та міжнародні віртуальні хори). Наукова новизна полягає у формулюванні концептуальної моделі взаємодії культурних, технологічних та педагогічних чинників сучасного хорового простору, розкритті інтеграції класичних, сучасних і народних методик навчання співу та демонстрації ролі цифрових технологій у дистанційному колективному музикуванні. Висновки: сучасне хорове мистецтво України характеризується посиленою конкуренцією, розширенням репертуару та впровадженням інноваційних і дистанційних форматів, що обумовлює потребу у високій професійній компетентності хормейстерів, методичній гнучкості та інтеграції національних і глобальних практик, сприяючи розвитку дитячого та аматорського хорового виконавства.

ЩИПКОВІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ УКРАЇНИ: КОМПАРАТИВНИЙ ПІДХІД

2025-11-12T14:41:02+02:00

Метою дослідження виступає систематизація матеріалів щодо традицій щипкового виконавства в Україні з виявленням особливостей практики різноінструментального вжитку музичних інструментів. Методологічна основа роботи базується на застосуванні низки методів, зокрема системно-аналітичного, компаративного, стильового, герменевтичного, а також методів історичного, біографічного аналізу й узагальнення. Наголошуються також наукові напрацювання в галузі органології І. Зінків, обгрунтування яких на користь ірано-скіфського походження усього європейського інструментарію виявляє спільні риси розвитку струнно-щипкового європейського творчого вжитку. Наукова новизна роботи ґрунтується на конкретизації окремих положень та фактів життя й виконавської діяльності Івана Хандошка, зокрема, у приналежності не тільки до скрипкового, а й щипкового виконавства. Також вперше в українському музикознавстві висуваються позиції аналогії даного інструментального вжитку та його репертуарного наповнення до прийнятого в грі на інших академічних народних інструментах використання ознак національної належності – як теоретично вибудований аргумент на користь національного українського обгрунтування щипкової гри; загострюється увага на дотичності щипкового виконавства до сакральної символіки «злету» над мовленнєвими мелодичними побудовами. Висновки. Органіка інструментально-щипкової гри для України у світлі відомостей про творчість її митців та історично зазначеної залученості щипкового виконавства до кореневих показників інструменталізму виводить на тезу про укоріненість в українській мистецькій сфері навиків інструментально-щипкового здобутку. Іншою позицією висновків даної статті виступає твердження про співпадіння уваги знаменитих музикантів XVIII століття (зокрема, скрипача Івана Хандошко) до народних щипкових інструментів із подіями «кельтського Відродження». Стверджується, що згодом модерн на межі ХІХ–ХХ століть сприяв розквіту академічного визнання щипкових інструментів.

ЕСТЕТИКА РАННЬОГО БАРОКО В СУЧАСНОМУ ТЕАТРІ (НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ К. МОНТЕВЕРДІ): ДО ПРОБЛЕМИ АВТЕНТИЧНОГО ВИКОНАННЯ

2025-11-12T14:41:13+02:00

Мета дослідження. Метою цієї роботи є виявлення сутнісних принципів автентизму як художньо-виконавської стратегії, що визначає нове ставлення до музичного тексту, часу та тілесності звуку. Дослідження спрямоване на розкриття особливостей інтерпретації ранньобарокової опери – насамперед у контексті творчості Клаудіо Монтеверді – у просторі сучасного музичного театру, а також на осмислення історично поінформованого виконавства як форми філософської рефлексії про час, традицію й звукове тіло культури. Наукова новизна. Наукова новизна полягає в цілісному розгляді автентизму як феномена культурної пам’яті та у виявленні його естетико-філософської функції в музичному мистецтві сучасності. Уперше автентичне виконавство аналізується не лише як стилістична практика реконструкції, а як спосіб мислення, що охоплює діалог між минулим і сучасним, традицією та технологією. У дослідженні акцентовано увагу на проблемі вокального еталону в умовах історично поінформованої інтерпретації, де виконавець постає медіатором між історичним звучанням і слухачем сучасної доби. Методологія дослідження. Методологічну основу становлять міждисциплінарні підходи сучасної музичної науки: феноменологічний метод (для аналізу музичного досвіду як форми присутності смислу у звуці), герменевтичний (для інтерпретації музичного тексту як багатошарового смислового простору), а також історико-культурний і порівняльно-аналітичний методи. Висновки. Аналіз оперної спадщини Клаудіо Монтеверді засвідчує, що раннє бароко постає не лише як естетичний феномен, але і як архетипічна структура музичної драми, у межах якої зароджуються принципи синтезу слова й звуку, афекту та форми. Сучасні постановки барокових опер свідчать про прагнення поєднати наукову реконструкцію з інтонаційною поетикою сучасності, формуючи нову якість музичного театру – театр звукової пам’яті, у якому минуле не повторюється, а проживається заново. Феномен автентизму виходить далеко за межі вузькопрофесійної виконавської практики, перетворюючись на форму художньої філософії, у якій поєднуються знання, уява та духовна відповідальність. Історично поінформоване виконавство не є «реставрацією» минулого, а радше актом його метафоричного відродження – оживленням звукової матерії через сучасні інтерпретаційні засоби та нові аудіальні форми присутності.

СТИЛЬОВИЙ СПЕКТР МУЗИЧНО-ВИКОНАВСЬКОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

2025-11-12T14:41:25+02:00

Мета статті: обгрунтувати методологічну доцільність, розкрити теоретичний зміст поняття стильового спектру інтерпретації музичного твору і продемонструвати можливість використання даного понятійного підходу в порівняльному аналізі виконавських версій вокального твору. Методологічні підстави: історичний підхід до понять, що відбивають явище музичного виконавства; метод понятійного моделювання феномену музичної інтерпретації; типологічний підхід до множини інтерпретаційних версій музичних творів; положення теорії жанрового стилю; герменевтичний аналіз музично-поетичного тексту камерно-вокальних творів. Наукова новизна полягає у розробці індивідуально-типологічного підходу в руслі теорії музичного виконавства, який спирається на поняття стильового спектру композиторського твору та його інтерпретації. Висновки: В роботі досліджується проблема стилістики інтерпретації музичного твору. Розглядаються два головні напрямки інтерпретації. Перший – інтровертивний («спрямований всередину»). Він має суб’єктивну природу і ґрунтуються на власних емоційних переживаннях, образних уявленнях, раціональних судженнях, думках інтерпретатора щодо художньо-образного змісту твору. Другий – екстравертивний («розгорнутий назовні»). Він реалізується трьома способами: а) за допомогою герменевтичного аналізу художнього тексту; б) шляхом відтворення конкретного зразку виконання твору; в) орієнтації на певний стильовий комплекс стилів, що приймається за об’єктивний орієнтир і регламентує звукову версію твору. Стверджується, що кожний музичний твір може бути теоретично представлений своїм стильовим спектром. Певним спектром характеризується також і кожна конкретна версія звукового втілення ідеальної інтонаційної моделі твору. На цих теоретичних підставах вводиться поняття стильового спектру музично-виконавської інтерпретації. Під даним виразом розуміється комплекс стильових властивостей конкретної звукової версії музичного твору, обумовлений свідомою або несвідомою орієнтацією інтерпретатора на персональний, жанровий, етнічний та історичний художній стилі. Даний понятійний підхід дозволяє здійснювати компаративний аналіз різних виконавських версій твору. Він не позбавляє подібні дослідницькі дії елементів суб’єктивної оцінки, але надає самим оцінкам більшої упорядкованості і конкретності. Зокрема, зіставлення стильового спектру, іманентного композиторському твору зі стильовим спектром його конкретної інтерпретації («твору виконавця») дозволяє встановити міру стильової адекватності виконання. Такий підхід може помітно підвищити об’єктивність оцінних суджень в академічній та конкурсній виконавській практиці. Герменевтичний потенціал поняття «стильового спектру» продемонстровано на прикладі порівняльного аналізу двох виконавських версій пісні Густава Малера «Wer hat dies Liedlein erdacht?» зі збірки «Des Knaben Wunderhorn».