Музичне мистецтво і культура

ДУХОВНО-МІФОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ОПЕРИ В. КИРЕЙКА «ЛІСОВА ПІСНЯ»

2026-05-13T10:47:58+03:00

Мета роботи – виявлення інтонаційно-драматургічної специфіки опери «Лісова пісня» В. Кирейка в контексті духовно-етичних та містеріальних настанов українського музичного театру. Методологічна основа роботи ґрунтується на поєднанні засад жанрово-стильового, інтонаційного та історико-культурологічного методів дослідження. Наукова новизна роботи визначена її аналітичним ракурсом, що враховує не тільки жанрово-інтонаційну специфіку «Лісової пісні» В. Кирейка, але й її контактність з духовно-містеріальними традиціями української опери в цілому. Висновки. «Лісова пісня» В. Кирейка є одним з видатних творів української опери радянського періоду. В основу твору покладено однойменну «драму-феєрію» Лесі Українки, звернену до лірико-поетичного відтворення української національної міфології. Багатогранність образно-змістовних характеристик зазначеного літературного першоджерела обумовила й жанрову специфіку опери В. Кирейка, сформовану на перетині лірико-психологічної драми, «опери-феєрії» та містерії. Відповідно, у ролі провідного драматичного конфлікту в цьому творі виступає протистояння піднесеного поетичного кохання Мавки і Лукаша та меркантильних поглядів на життя Килини та матері Лукаша, що уособлюють негативний бік повсякденного життя з показовими для нього примітивністю, дріб’язковістю та жадібністю. В той же час буття головних героїв на помежів’ї між реальним та фантастичним світами, а також відтворення числен- них духовних метаморфоз-преображень Мавки, закарбованих на тлі її міфологічної природи, виявляє присутність в цьому творі ознак містеріальної поетики. Інтонаційна мова «Лісової пісні» В. Кирейка, з одного боку, узагальнює творчий досвід європейської опери XIX століття у відтворенні протистояння реального та фантастичного (цілотоновість, емансипована дисонантна гармонія тощо) світів. З іншого боку, вона ґрунтується на глибинному осмисленні української духовно-міфологічної традиції та її архетипових настанов, відтворених в авторських темброво-інтонаційних обробках фольклорних першоджерел, передбачених в текстах «драми-феєрії» Лесі Українки.

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ТАНЦЮВАЛЬНОЇ ІНСТРУМЕНТАЛЬНОЇ СЮЇТИ ДОБИ БАРОКО

2026-05-12T15:13:31+03:00

Метою роботи є виявлення семантичних, структурно-композиційних та музично-мовних закономірностей функціонування танцювальності в інструментальній сюїті XVII–XVIII століть, а також з’ясування специфіки трансформації первинних танцювальних жанрів у межах професійного композиторського мислення на прикладі сюїт Йоганна Якоба Фробергера, Йоганна Себастьяна Баха та Георга Фрідріха Генделя. Методологічну основу дослідження становить комплексний підхід, що поєднує засади історичного, теоретичного та аналітичного музикознавства. Застосування історико-стильового методу дозволяє простежити еволюцію танцювальної сюїти у європейській музиці XVII–XVIII століть. Системно-структурний метод використано для аналізу сюїтного циклу як цілісного художнього утворення, що функціонує на основі взаємодії окремих частин, об’єднаних принципом контрасту та єдності. Інтонаційно-семантичний підхід надає можливість розкрити танцювальність як носій змісту, що пов’язаний із категорією руху та культурною пам’яттю. Наукова новизна роботи полягає у комплексному підході до аналізу танцювальної сюїти як багаторівневої художньої системи, у якій поєднуються жанрово-ритмічні, фактурні, ладо-тональні та семантичні параметри. В межах даного дослідження танцювальність розглядається не лише як жанрова ознака або історично зумовлений компонент, а як універсальний принцип організації музичного мислення, що визначає характер тематизму, логіку формотворення та способи художнього узагальнення. Розширено уявлення про механізми переходу танцю від первинної, функціонально-прикладної форми до вторинножанрового рівня, де він втрачає безпосередній зв’язок із хореографічною практикою, але зберігає семантичну пам’ять про рух як основу музичної образності. Запропоновано аналіз взаємодії метроритмічних моделей, фактурної організації та тонального плану у формуванні цілісності сюїтного циклу. Висновки. Встановлено, що танцювальна сюїта XVII–XVIII століть є складною багаторівневою художньою системою, у якій поєднуються жанрово-ритмічні, фактурні та ладо-тональні параметри, спрямовані на формування цілісного музичного циклу. Її основою виступає принцип контрастного зіставлення танцювальних частин, кожна з яких зберігає ознаки первинного жанрового прототипу, водночас набуваючи рис художнього узагальнення. Отже, танцювальність у межах інструментальної сюїти визначає характер тематизму, тип руху та логіку формотворення, забезпечує єдність циклу і водночас постає носієм образносемантичного змісту, пов’язаного з уявленням про рух як фундаментальну категорію музичного часу.

ІНТОНАЦІЙНО-ОБРАЗНА СФЕРА ЦИКЛУ „СІМ РАННІХ ПІСЕНЬ“ А. БЕРГА: ПРОБЛЕМИ ВОКАЛЬНОЇ ТЕХНІКИ ТА ХУДОЖНЬОГО ТРАКТУВАННЯ

2026-05-12T15:13:55+03:00

Метою даного дослідження є комплексне музикознавче осмислення інтонаційно-образної сфери циклу „Сім ранніх пісень“ А. Берга як цілісного художнього феномену, що сформувався на межі пізньоромантичної традиції та модерністського мислення, зокрема виявлення принципів інтонаційної організації, особливостей структурно-композиційної побудови та специфіки взаємодії музики і поетичного тексту, а також визначення виконавських проблем, пов’язаних із інтерпретацією вокальної партії в умовах складної хроматизованої музичної мови. Методоло- гічну основу дослідження становить комплексний міждисциплінарний підхід, що поєднує інтонаційно-семантичний, структурно-композиційний, жанрово-типологічний та тексто-музичний аналіз. Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні цілісного аналізу циклу „Сім ранніх пісень“ А. Берга як інтегральної інтонаційно-семантичної системи, що раніше не отримала достатнього висвітлення у вітчизняному музикознавстві. У роботі уточнюється роль інтонації як центральної категорії, що поєднує виражальну та формотворчу функції в умовах переходу від тональної до атональної організації музичного матеріалу. Обґрунтовується положення про те, що вокальна партія в даному циклі виступає як особливий тип музичного мовлення, що поєднує спів і декламацію, і вимагає специфічного виконавського підходу. Висновки. Узагальнюючи результати дослідження, можна стверджувати, що цикл „Сім ранніх пісень“ А. Берга постає не лише як ранній етап творчості композитора, але як важливий осередок формування його індивідуального стилю, у якому вже окреслюються ключові риси подальшого музичного мислення. У цьому творі відбувається тонке переплетення пізньоромантичної традиції з новими інтонаційними принципами, що поступово ведуть до модерністської трансформації музичної мови. Саме тому цикл сприймається не як сукупність окремих вокальних мініатюр, а як цілісний художній організм, внутрішня єдність якого формується через систему глибинних інтонаційних і семантичних зв’язків. Інтонаційна організація циклу відіграє визначальну роль у його формотворенні. Інтонація тут виступає не лише як засіб виразності, але як основний принцип структурної єдності, що об’єднує окремі частини в єдине смислове поле.

ОСОБЛИВОСТІ ВТІЛЕННЯ ЖАНРОВО-СТИЛЬОВОГО СИНТЕЗУ В КОНЦЕРТІ-БАЛЕТІ Ф. ПУЛЕНКА «РАНКОВА СЕРЕНАДА»

2026-05-12T15:14:23+03:00

Мета роботи – виявлення особливостей втілення жанрово-сти- льового синтезу та його інтонаційного відтворення в концерті-балеті Ф. Пуленка «Ранкова серенада». Методологічна основа роботи спирається на жанрово-стильовий, історико-культурологічний, аналітико-музикознавчий методи дослідження. Наукова новизна роботи визначається тим, що в ній вперше узагальнено синтетичну жанрово-стильову природу концерту-балету Ф. Пуленка «Ранкова серенада» в річищі неокласичних спрямувань французької культури та музики першої половини ХХ століття. Висновки. Концерт-балет «Ранкова серенада» є оригінальним творчим експериментом Ф. Пуленка в жанрі фортепіанного концерту, являючи собою симбіоз інструментального жанру і одноактного балету, доповнюваного також типологічними якостями опери (розділи, іменовані «Речитативами», наявність лейтмотивів), сюїти, токкати, а також типології альби – aubade, що виявляють у сукупності духовно-сакральний смисловий підтекст твору, героїня якого (антична богиня Діана) не тільки розлучається з ідеєю кохання в її земному розумінні, а й, долаючи бунтівні якості своєї натури, зрештою приймає свою божественну місію. Неокласичні стильові якості в даному творі очевидні і в апелюванні до античного сюжету, і у зверненні композитора до старовинних форм і жанрів, і у певній стилізації клавірної творчості Ф. Куперена, Ж. Ф. Рамо, у простоті та ясності фактури та ладогармонічної мови та у підкресленій камерності виконавського складу.

ДУХОВНО-ЕСТЕТИЧНІ ОБРІЇ ТВОРЧОСТІ АНДРЕ ЖОЛІВЕ (НА ПРИКЛАДІ ФОРТЕПІАННИХ СОНАТ)

2026-05-12T15:14:46+03:00

Мета роботи – виявлення жанрово-стильової специфіки фортепіанних сонат А. Жоліве в руслі духовно-естетичних настанов його творчості. Методологічна основа роботи має комплексний характер і ґрунтується на поєднання засад інтонаційного, жанрово-стильового та історико-музикологічного підходів. Наукова новизна роботи визначена тим, що в ній вперше в українському музикознавстві узагальнено поетико-інтонаційні особливості двох фортепіанних сонат А. Жоліве, що виявляють не тільки оригінальність композиторського мислення митця, але й еволюційні шляхи жанру фортепіанної сонати у французькій музиці ХХ століття. Висновки. дві фортепіанні сонати А. Жоліве репрезентують зрілий період творчої діяльності композитора та показове для нього прагнення до жанрово-стильового синтезу. З одного боку, очевидним є тяжіння автора до нормативів класичного сонатного циклу («швидко – повільно – швидко») та типових для нього музичних форм, хоча й вільно трактованих. З іншого боку, побудова сонатних циклів А. Жоліве виявляє кульмінаційну роль в них саме фіналу, що є характерним для французької «моделі» фортепіанної сонати. Зв’язок з останньою є очевидним і у апелюванні композитора до яскравих протиставлень тематичного матеріалу, що певною мірою виявляють не тільки їх програмно-театральну природу, але й майстерне володіння автором різними принципами трактування тембральності фортепіано (від «співучого» романтичного аж до «токкатно-ударного», що є типовим для музики ХХ століття). Водночас фортепіанні сонати А. Жоліве репрезентують оригінальний підхід автора до відтворення атонального принципу композиторського мислення, визначений звертанням до виразних можливостей обертонових рядів. Тематичний матеріал сонат А. Жоліве, що відтворює його духовно-естетичні позиції та шукання особливостей втілення магічно-заклинальної функції музичного мистецтва, тяжіє або до граничної мотивної стислості та варійованих поспівок «токкатного» типу в дусі Б. Бартока та С. Прокоф’єва (головні партії сонатних алегро та фінали), або до розлогих мелодичних побудувань імпровізаційного типу (побічні партії та повільні частини циклів), наближених до споглядальної лірики К. Дебюссі.

ДУХОВНО-ЕТИЧНІ НАСТАНОВИ МУЗИЧНОГО ТЕАТРУ ДЖ. ВЕРДІ В РІЧИЩІ ІДЕЙ РИСОРДЖИМЕНТО

2026-05-12T15:15:07+03:00

Мета роботи – виявлення духовно-етичних та релігійних настанов оперної спадщини Дж. Верді в контексті світобачення композитора та біблійної складової італійської культури доби Рисорджименто. Методологія роботи ґрунтується на засадах інтонаційного, жанрово-стильового, культурологічного та аналітико-музикознавчого методів дослідження. Наукова новизна роботи визначена її аналітичним ракурсом, що враховує не тільки жанрово-драматургічну специфіку оперної творчості Дж. Верді, але й її духовно-містеріальний контекст, скорегований з релігійними шуканнями італійської культури доби Рисорджи- менто. Висновки. Музичний театр Дж. Верді є уособленням, з одного боку, творчого генію видатного італійського митця, з іншого – був сформований на тлі соціально-історичних та релігійних ідей італійської культури доби Рисорджименто, в межах якої оперний жанр виступав як один з найпотужніших засобів єднання італійської нації. Високий духовно-етичний тонус опер композитора також несе на собі відбиток і його особистого релігійного світобачення. Оперна спадщина Дж. Верді, що характеризується образно-змістовним багатством, повною мірою увібрала в себе й духовно-релігійні шукання свого часу, відзначеного оригінальною взаємодією між містеріально-ідеалістичним початком та творчою індивідуальністю романтичного митця. Значна кількість опер Дж. Верді являє собою за зовнішніми показниками світські музично-психологічні драми реалістичного спрямування. В той же час у більшості його творів присутні образно-змістовні елементи, що зближують їх з типологічними ознаками містерії. Серед таких – протистояння добра і зла, жертовність, мотиви спокутування, духовного катарсичного преображення позитивних героїв, наявність релігійних персонажів, «біблійний історизм» тощо. В ранній період творчості Дж. Верді звертання до такого роду тем стимулювалося також апелюванням до біблійних першоджерел. В зрілій оперній спадщині композитора духовна спрямованість оперного оповідання доповнюється
домінантною роллю теми Кохання, що в межах романтичного мистецтва набуває сакрально-містеріального «звучання».

СТРУКТУРНО-КОМПОЗИЦІЙНІ ТА ХУДОЖНЬО- СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ХОРОВОЇ КАНТАТИ В КИТАЙСЬКІЙ МУЗИЧНІЙ КУЛЬТУРІ: ВІД ЄВРОПЕЙСЬКОЇ МОДЕЛІ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ ФОРМИ

2026-05-12T15:15:27+03:00

Метою дослідження є комплексне музикознавче осмислення китайської хорової кантати як специфічного жанрового феномену, що сформувався в умовах міжкультурної взаємодії, зокрема виявлення її драматургічних, програмних і музично-мовних особливостей, а також аналіз механізмів трансформації європейської кантатно-ораторіальної моделі в китайському культурному контексті. Методологічну основу дослідження становить комплексний підхід, що поєднує жанрово-ти- пологічний, структурно-драматургічний, інтонаційно-семантичний, порівняльно-історичний та інтеркультурний методи аналізу. Жанрово-типологічний підхід дозволяє визначити специфіку китайської кантати в системі вокально-хорових жанрів і виявити ступінь її спорідненості з європейською традицією. Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні цілісного музикознавчого аналізу китайської хорової кантати як самостійного жанрового явища, що формується на перетині різних культурних традицій. У роботі уточнюється поняття програмності в китайській кантаті як внутрішнього структурного принципу, що визначає драматургію та композицію твору, а не лише його позамузичний зміст. Висновки. У результаті проведеного дослідження встановлено, що китайська хорова кантата є складним і багатовимірним жанровим явищем, яке сформувалося в умовах інтенсивної міжкультурної взаємодії та відображає специфіку музичного розвитку Китаю у XX столітті. З’ясовано, що жанрова модель китайської хорової кантати ґрунтується на поєднанні європейських композиційних принципів – багаточастинності, контрастної циклічності, драматургічної цілісності – з національними інтонаційними та культурно-семантичними особливостями. Особливу роль у китайській хоровій кантаті відіграє програмність, яка набуває статусу внутрішнього формотворчого принципу. На відміну від європейської традиції, де програма часто має допоміжний характер, у китайській кантаті вона визначає саму логіку музичного розгортання. Доведено, що програмність реалізується як на макрорівні – через організацію циклу та послідовність частин, так і на мікрорівні – через інтонаційні, ритмічні та фактурні засоби, що безпосередньо пов’язані з образно-смисловою сферою твору.

ЖАНРОВА ТРАНСФОРМАЦІЯ СОЛЬНОЇ СВІТСЬКОЇ ПІСНІ В АНГЛІЇ XVII СТОЛІТТЯ В КОНТЕКСТІ МУЗИЧНО-ЕСТЕТИЧНИХ НАСТАНОВ ДОБИ БАРОКО

2026-05-12T15:16:01+03:00

Метою дослідження є виявлення закономірностей генезису та подальшого розвитку сольної світської пісні в англійській музиці XVII століття, а також осмислення цього жанру як цілісного історико-стильового феномену, що сформувався в умовах взаємодії національної традиції та провідних європейських художніх тенденцій. Методологічну основу дослідження становить комплексний міждисциплінарний підхід, що поєднує історико-стильовий, системний та музикознавчий аналітичний методи аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному осмисленні сольної світської пісні в англійській музиці XVII століття як самостійного жанрового явища, що має власну історичну динаміку та систему виразових засобів. У роботі уточнюється роль жанру lute song як генетичної основи англійської вокальної традиції та обґрунтовується значення європейських впливів, зокрема італійської монодії та французької придворної пісні, у процесі її трансформації. Висновки. Проведений аналіз дозволяє розглядати генезис і розвиток сольної світської пісні в англійській музиці XVII століття як складний багаторівневий процес, зумовлений взаємодією історико-культурних, стильових і психологічних чинників. Формування цього жанру відбувається на перетині ренесансної поліфонічної традиції та нових барокових тенденцій, пов’язаних із утвердженням монодійного типу мислення, орієнтованого на індивідуалізацію музичного висловлювання. У цьому контексті сольна пісня постає як специфічна форма художньої комунікації, що відображає загальну спрямованість епохи на осмислення внутрішнього світу людини та її емоційного досвіду. Особливу роль у становленні жанру відіграє синтез національних і європейських традицій, що найбільш повно реалізується у творчості Генрі Перселла. Його музика демонструє органічне поєднання інтонаційної стриманості англійської лютневої пісні з гармонічною складністю та афективною виразністю барокової монодії.

ЛИТАВРИ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ БАРОКОВІЙ ОПЕРІ

2026-05-12T15:16:22+03:00

Мета роботи. У статті досліджуються функціонально-семантичні особливості використання литавр у бароковій опері та визначається їх роль в еволюції оркестрового мислення XVII–XVIII століть. Методологія дослідження. У роботі використано комплексний підхід, що поєднує історико-стилістичний метод (для аналізу еволюції інструмента), семіотичний аналіз (для трактування музичної символіки) та метод порівняльного аналізу партитур. Наукова новизна полягає в уточненні типології використання литавр не лише як ритмічного, а й як змістового акценту барокової музичної вистави, що впливає на розкриття образних сфер: влада, війна, божественне. Висновки. Після довгого періоду існування як інструмент з елементарними сигнальними функціями литаври були введені в оперний оркестр у XVII столітті, зберігаючи свій «героїчний» статус. І хоча їх використання було обмеженим (у симбіозі з трубами), литаври в бароковій опері еволюціонували від суто сигнального інструмента військової або світської сфери до драматур- гічного оперного засобу. В операх Ж.-Б. Люллі та його сучасників використання литавр є канонічним – монументальні сцени тріумфів, урочистих ходів, битв та військової доблесті, релігійні обряди. Прагнучи тембрально-драматургічного контрасту, Люллі використовує демпферовані литаври – для передачі жаху, тривоги, неминучості долі, потой- біччя (опера «Прозерпина»), в деяких траурних церемоніях або сценах жертвоприношень (у сценах з Медеєю в «Тезеї»), де потрібно було прибрати зайвий «військовий» блиск інструмента, залишивши лише його ритмічну природу та похмурість. Таким чином, Люллі новаторськи розширив роль литавр, перетворивши їх з суто військових інструментів на засіб передачі інфернальної могутності та драматичного напруження (до Люллі литаври не використовувалися в театральній чи академічній музиці). У статті обґрунтуваний зв’язок в оперних партитурах Люллі між тембровою специфікою литавр та теорією афектів (зокрема, втіленням «величавості», «гніву» або «таємничості» «потойбіччя»), у відповідності до сценічної драматургії оперного спектаклю, хоча і в зображально-ілюстративному плані. Єдиний ансамбль труб та литавр міг або приєднуватися до струнних, або заміщувати їх протягом цілої оперної сцени – героїчного, урочистого, військового характеру, відтворюючи міць та неземне начало. Партії литавр тісно пов’язані з басовими, але можуть їх варіювати або виконувати власні ритмічні фігури, а також складати певним чином самостійну гармонічну лінію основу.

МУЗИЧНА ТЕКСТОЛОГІЯ ЯК СУЧАСНА МУЗИКОЗНАВЧА ДИСЦИПЛІНА: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

2026-05-12T15:16:46+03:00

Статтю присвячено розгляду сучасного стану музичної текстології та окресленню актуальних напрямів її подальшого розвитку. Наголошено на значущості музичної текстології як наукової галузі і як освітньої дисципліни; проаналізовано основні тенденції у визначенні її завдань і змісту, що перебувають у центрі сучасних наукових дискусій. Метою дослідження є поглиблення розуміння музичної текстології як складової сучасного музикознавства, а також виявлення її проблематики та перспектив розвитку в умовах трансформацій гуманітарного знання. Методологічну основу дослідження становить системний підхід у поєднанні з міждисциплінарною компаративістикою, що відкриває можливості для оновлення методів музично-текстологічного аналізу та розширенню його інструментарію. Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні актуальних питань музичної текстології як ефективної галузі музикознавчої науково-практичної діяльності, а також в уточненні специфіки структурно-лінгвістичного підходу до вивчення музичного тексту. Висновки. Музична текстологія є відносно новою музикознавчою дисципліною, проте без неї сьогодні неможливо уявити повноцінну підготовку компетентного фахівця. Вона належить до того типу наукових та освітніх галузей, що перебувають у постійному становленні та вдосконаленні, поєднуючи фактографічні, аналітичні та прагматичні аспекти музикознавства. На сучасному етапі розвитку музична текстологія виходить за межі традиційного допоміжного інструменту для видання музичних творів і формує власну методологічну базу, яка активно інтегрує міждисциплінарні підходи. Музичний текст розглядається як відкритий, багаторівневий об’єкт, що включає різні значення та передбачає міжтекстові взаємодії з іншими творами, не тільки зразками музичного мистецтва. Такий підхід дозволяє осмислювати текст музичного твору як частину ширшого культурного простору та забезпечує глибше розуміння творчості композиторів у цілому.

ГЕРМЕНЕВТИЧНИЙ ПІДХІД ДО ХОРОВОГО ВИКОНАННЯ: ДИРИГЕНТ ЯК «ПЕРЕКЛАДАЧ» СМИСЛІВ У КУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ

2026-05-12T15:17:10+03:00

Мета роботи. Обґрунтувати герменевтичну методику аналізу диригентської інтерпретації у хоровому мистецтві, яка переводить розмову про смисл партитури з рівня загальних метафор у площину описуваних, аргументованих і відтворюваних аналітичних процедур. Методологія дослідження. Дослідження поєднує герменевтичний рух «ціле – частина – ціле», текстологічний аналіз словесного шару, інтонаційно-фразувальний, фактурно-динамічний і порівняльно-інтерпретаційний підходи; як аналітичний інструмент запропоновано виділення «смислових вузлів партитури», тобто фрагментів підвищеної взаємодії вербального тексту, композиційної логіки та кульмінаційної енергії. Актуальність теми зумовлена тим, що в сучасному хорознавстві інтерпретація диригента часто визнається центральною ланкою художнього процесу, однак сам механізм переходу від тексту, форми та інтонаційного рельєфу до репетиційно-виконавського рішення ще недостатньо окреслений у категоріях, придатних для наукової перевірки та педагогічної трансляції. Наукова новизна. Новизна полягає у створенні відтворюваної процедури герменевтичного аналізу диригентської інтерпретації, що дає змогу не тільки описувати загальну концепцію виконання, але й аргументувати конкретні рішення у сферах акцентуації, дихання, темпу, агогіки, дикції, балансу партій і тембрової перспективи. Уведено операційне поняття «смисловий вузол партитури», сформульовано критерії герменевтичної аргументації (семантична адекватність, структурна узгодженість, інтонаційна логіка, культурно-контекстуальна вмотивованість, відтворюваність висновків) та окреслено формат кейс-аналізу, у якому поєднуються анотація партитури, опис репетиційної технології й зіставлення інтерпретаційних альтернатив. Апробацію методики здійснено на матеріалі духовного гімну Миколи Лисенка «Молитва за Україну» на слова Олександра Кониського, що дало змогу простежити перехід від словесно-музичного аналізу до конкретних рішень у сфері дихання, акцентуації, фразування, динаміки й тембрового балансу. Окремо наголошено, що відтворюваність герменевтичного висновку забезпечується лише за умови фіксації аналітичних спостережень в анотованій партитурі та в репетиційному коментарі. Висновки. Запропонований підхід доводить, що диригент у хоровому мистецтві може бути описаний як «перекладач» смислів не метафорично, а процедурно: смисл виявляється у системі відповідностей між словом, формою, інтонацією, кульмінаційною драматургією та способом звукової реалізації. Методика придатна для наукового аналізу, навчальної практики й порівняння різних виконавських версій, а її апробація на матеріалі українського хорового репертуару відкриває перспективу корпусних досліджень диригентських шкіл та інтерпретаційних стратегій.

ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОНЦЕРТМЕЙСТЕРА: ДО ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ ПЕДАГОГІЧНОГО ТА ВИКОНАВСЬКОГО КОМПОНЕНТІВ

2026-05-12T15:17:34+03:00

Метою дослідження є теоретичне обґрунтування психологічних засад діяльності концертмейстера як цілісної системи, в якій інтегруються особистісні характеристики, професійні компетентності та процеси міжособистісної взаємодії, а також визначення системоутворюючого фактору цієї діяльності – взаємодії – як ключового механізму реалізації виконавських і педагогічних функцій. Методологічну основу дослідження становить комплексний міждисциплінарний підхід, що поєднує положення сучасного музикознавства, психології музичної діяльності та педагогіки мистецтва. У роботі використано системний підхід, який дозволяє розглядати діяльність концертмейстера як цілісну багаторівневу структуру, де взаємодіють виконавський, педагогічний і психологічний компоненти. У межах цього підходу особлива увага приділяється визначенню системоутворюючого фактора, яким у даному дослідженні виступає міжособистісна взаємодія як основний механізм реалізації професійної діяльності. Наукова новизна дослідження полягає у поглибленому теоретичному осмисленні концертмейстерської діяльності як специфічної форми музичного виконавства, що має власну психологічну структуру та закономірності функціонування. Досліджено міжособистісну взаємодію обґрунтовано як системоутворюючий фактор цієї діяльності, що визначає її зміст, динаміку та результативність. Висновки. Концертмейстерська діяльність є складною інтегративною формою музичного виконавства, в якій поєднуються педагогічні, виконавські та психологічні компоненти, що функціонують у тісній взаємодії. Аналіз сучасної англомовної наукової літератури дозволив уточнити, що ключовим чинником ефективності цієї діяльності виступає не лише рівень професійної підготовки, але й відповідність індивідуально-психологічних характеристик особистості специфічним вимогам професії. Таким чином, концертмейстерство не може розглядатися виключно як сукупність технічних і музично-інтерпретаційних навичок, а потребує врахування глибинних особистісних передумов. Доведено, що центральним системоутворюючим фактором концерт- мейстерської діяльності є міжособистісна взаємодія, яка визначає як процесуальний, так і результативний аспект професійної реалізації. Саме у взаємодії з партнером розкриваються такі специфічні якості концертмейстера, як емпатія, гнучкість, інтуїція та здатність до координації дій. У цьому контексті концертмейстер виступає не лише як акомпаніатор, а як повноцінний учасник художнього процесу, який здійснює функції співтворчості, психологічної підтримки та комунікативного посередництва.

ОПЕРНЕ МИСТЕЦТВО Б. ШЕНГА ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ: ХУДОЖНЬО- ОБРАЗНІ ТА МУЗИЧНО-ДРАМАТУРГІЧНІ АСПЕКТИ

2026-05-12T15:17:57+03:00

Метою дослідження є комплексне осмислення стильових основ оперного мистецтва Б. Шенга як цілісної художньої системи, що формується на перетині різних культурних традицій та сучасних композиторських практик, а також виявлення специфіки музичної драматургії його опер, зокрема ролі психологізації сценічної дії, нелінійної організації часу та функції лібрето як структуроутворюючого чинника музичного розвитку. Особлива увага приділяється аналізу взаємодії інтонаційних, гармонічних і тембрових параметрів у контексті формування цілісного музично-драматичного образу. Методологічну основу дослідження становить комплексний міждисциплінарний підхід, що поєднує положення сучасного музикознавства, теорії музичної драматургії, музикознавства та психології музичного сприйняття. У роботі використано історико-стильовий метод, спрямований на виявлення еволюційних закономірностей оперного жанру в контексті сучасної музичної культури; системний підхід, який дозволяє розглядати оперне мистецтво Шенга як багаторівневу інтегративну структуру; а також аналітичний музикознавчий метод, орієнтований на дослідження інтонаційної організації, гармонічної мови, фактури та оркестровки. Наукова новизна дослідження полягає у поглибленому теоретичному осмисленні оперного мистецтва Б. Шенга як специфічного феномену сучасної музичної культури, що характеризується синтезом різних інтонаційних і культурних систем. Розкрито особливості інтонаційної та тембрової організації його опер як засобів формування багатовимірного художнього простору, що поєднує елементи східної та західної музичних традицій. Висновки. Проведений аналіз дозволяє виявити принципово нову природу оперного мислення у творчому доробку Б. Шенга, що визначається глибокою трансформацією традиційних уявлень про музичну драматургію, функцію лібрето та взаємодію музики і сценічної дії. У центрі його творчості перебуває не зовнішня подієва логіка, а внутрішній психологічний процес, що зумовлює переорієнтацію оперної структури з лінійно-нарративної на асоціативно-афективну модель. Це призводить до зміни самої природи музичного часу, який у його операх набуває суб’єктивного характеру, підпорядковуючись логіці переживання, пам’яті та емоційної трансформації. Важливим результатом такого підходу є переосмислення ролі лібрето, яке в операх Шенга виступає не як допоміжний текстовий компонент, а як повноцінний структуроутворюючий чинник. Саме лібрето визначає принципи організації музичного матеріалу, задаючи характер інтонаційних процесів, драматургічних вузлів і композиційної логіки.

ВАРІАЦІЙНІСТЬ У СИСТЕМІ ФОРТЕПІАННОЇ ТВОРЧОСТІ: СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ ПІДХІД

2026-05-12T15:18:19+03:00

Мета статті – виявлення особливих умов формування явища та поняття варіації у музичній, зокрема фортепіанній, творчості. Методологія передбачає використання порівняльного історичного та жанрово-стилістичного підходів. Наукова новизна статті визначається наступними дефініціями. Варіаційність може поставати як процес та результат, визначатися на рівні формотворення та стилістич- ного змісту, здатного проникати в будь-які форми, виходити з прийому повторення й набувати систематичного мовленнєвого застосування, ставати базовим структурно-семантичним засобом. Тим не менш, головну увагу привертає жанр варіацій, що є головним прецедентом логіки варіаційності в музиці, пов’язаний з певними соціокому-нікативними умовами, окремими композиційними та виконавськими завданнями, набуває історичного розмаху та конкурує з розвиненими інструментально-оркестровими формами, доростаючи до рівня симфонічних варіацій. Висновки. Варіантність існує у різних мистецьких видах та формах, може поставати не лише на рівні окремих виразових засобів, а й як відмінності в інтерпретаціях спільних тем і сюжетів, розвиток так званих «вічних» образів та ідей, нарешті як інтермедіальні перегуки та численні ремінісценції. Як класичний взірець та парадигматична жанрова модель, досі не втратили свого значення варіації Й. Гайдна і В. Моцарта. Вони є не лише незамінним репертуарним матеріалом, а й, перш за все, яскравими артефактами класичного музичного мистецтва, які містять справжню енцикло- педію виконавських артикуляційних завдань. Вивчення композиційної логіки та виконавської форми варіацій Гайдна і Моцарта особливо актуальне сьогодні, оскільки дозволяє знайти підхід до змістовного виконання, осмисленої інтерпретації творів в цьому жанрі не лише віденських класиків, а й їх послідовників у наступні століття, для яких закономірності варіаційного жанру, створені у класицистську добу, залишаються непохитною логічною основою.

ІДЕЯ ЛЮДИНИ ЯК ГОЛОВНИЙ ПРЕДМЕТ ОПЕРНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

2026-05-12T15:18:41+03:00

Мета статті – виявити своєрідність семантичного моделювання людини, що стає базисом жанрової концепції опери, відкрити перехідну історичну та ціннісну природу ідеї людини, що стала вирішальною для естетики та поетики оперної творчості. Методологія базується на поєднанні епістемологічного та семіологічного підходів, на розвитку естетико-психологічних критеріїв теорії оперного жанру. Базового значення набуває герменевтична текстологічна концепція С. Аверинцева. Наукова новизна дослідження визначається запровадженням нових семіологічних та епістемологічних критеріїв оцінки жанрової природи опери, залученням системного дихотомічного підходу до семантики культури С. Аверинцева та визначенням провідних семантичних опозицій, котрі лягають в основу розуміння та інтерпретації образу людини в опері. Пропонується зіставлення понять утопії та дістопії стосовно часопросторової умовності оперної дії; розвиваються категорії стилю світосприйняття, сакрального і профанного, свободи та страху, приниження та достоїнства, катарсису – як складові теорії оперної особистості. Висновки дозволяють зауважувати, що генеруючою ідеєю оперної творчості є відтворення внутрішнього світу та особистісного досвіду переживання, котрий потребує особливого етико-естетичного вивчення, оскільки зумовлює предмет та форму, засоби та цілі оперної вокально-виконавської інтерпретації. Опера володіє власним історичним Логосом, якому підпорядковуються усі її жанрові компоненти, включаючи інституціонально-організаційні, соціально-комунікативні. Водночас вона піднімає на новий соціопсихологічний щабель значення музичного мовлення та музичні способи втілення ідеї людини як позитивного фактору світопобудови. Як орієнтований на образ людини у його єдності з образом часу, оперний жанр виконує перехідні синтезуючі функції між храмовими та світськими уявленнями про місцеположення та долю людини у світі.

ЕМОЦІОНОЛОГІЧНА СПЕЦИФІКА ОПЕРНОЇ ТВОРЧОСТІ: ЖАНРОВО-ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС

2026-05-12T15:20:18+03:00

Мета статті – визначити витоки та специфічні риси оперного психологічного діяння як важливого фактору формування емпатійного екологічного середовища. Методологія спирається на єдність історичного та жанрово-стильового підходів, включає психологічний напрям, зумовлений ідеями емоціонології. Наукова новизна роботи полягає у роз- витку та історичному й текстологічному аналітичному обгрунтуванні емоціонологічного підходу до вивчення оперної творчості. Пропонується нове поняття «емпатійної екологічності» – як таке, що здатне поглиблювати уявлення про зміст та призначення вокально-виконавських складових оперної вистави. Оновлюється оцінка оперної поетики К. Монтеверді як основоположної для розвитку оперного музичного мовлення, також оперної системи образів з їх переважаючими вокальними характеристиками. Доводиться, що «виховання почуттів» найбільш успішно здійснюється у мистецтві – у процесі сприйняття та переживання художнього змісту, неодмінним компонентом якого є емоційнопізнавальний досвід людини. Особливу роль у цьому відіграє музично-театральна сфера, зокрема оперна творчість, що породжує власну особливу «оперну емоціонологію». Висновки роботи висвітлюють головні напрями розвитку сучасної теорії оперних емоцій, як такої, що може стати засадничою для формування диференціальної психологічної теорії людських емоцій, у цілому. Наголошується провідне значення стилю бельканто, що донині залишається визначальним напрямом оперного вокального мовлення, визначає емоційний потенціал оперного голосу та робить людський голос окремою культурно-естетичною цінністю. Розкривається особлива емоційна креативність оперної творчості, яка може поставати здатністю до генерування нових спільних почуттєвих феноменів, передбачає особливий емоційний інтелект, також емоційну уяву та емоціонологічну пам’ять.

ОПЕРНИЙ СЮЖЕТ ЯК ПРЕДМЕТ МУЗИКОЗНАВЧОГО ВИВЧЕННЯ

2026-05-12T15:20:42+03:00

Мета статті – розкрити найбільш продуктивні музикознавчі підходи та оперного сюжету як стрижневого жанрового явища, що визначає структурно-композиційні особливості усього оперного тексту. Методологія передбачає розширений жанровий підхід, використання дефініцій з літературознавства, естетики, психології мистецтва, теорії інтерпретації. Окремого значення набуває напрям оперної сюжетології, що дозволяє оновити ключові положення сучасного оперознавства. Наукова новизна роботи визначається розвитком напряму сюжетології в оперознавстві, уточненням поняття оперного сюжету та його внутрішньо-жанрових різновидів. Розглядається зв’язок оперних сюжетів зі сферою подієвості, котра набуває широкого вияву в оперній композиції. Виявляються чинники життєподібності оперного змісту та специфіка оперної сюжетності як залежної від видовищного аспекту оперної вистави. Визначаються взаємовпливи сюжетології та характерології щодо оперного твору та оперної поетики у цілому, прослідковується втілення сюжетності на рівні музичної драматургії, зокрема у системі лейттематичних зв’язків. Висновки. Музикознавче вивчення оперної сюжетики та самого явища оперного сюжету потребує інтердисциплінарного підходу, причому не лише залучення літературознавчих дефініцій, а, насамперед, звернення до історії та теорії театру, до галузі історіософії та антропософії, філософської естетики та когнітивної лінгвістики. Сюжетність як рядоположеність подій, фактів, явищ, закономірність відношень та ситуацій виявляє власну структурну логіку, котра вимагає певних образних рішень, тяжіє до типізації змісту та форми здійснення. Типологія сюжетності набуває принципового жанрового значення в оперній творчості, оскільки підключає явища персоніфікації, персонажності, перебігу художніх подій, через яке відбувається типізація оперних характерів та способів музичної виразовості.

ГАРМОНІЯ ЯК ФОРМОТВОРЧИЙ ЧИННИК У ФОРТЕПІАННІЙ ТВОРЧОСТІ М. РАВЕЛЯ

2026-05-12T15:21:05+03:00

Мета статті – висвітлити особливості гармонічного письма Моріса Равеля як передумову виконавської інтерпретації його фортепіанних творів. Методологія статті визначається текстологічним методом, з урахуванням усіх умов формування та здійснення музичного тексту; задіяний поглиблений стильовий підхід, передбачаючий наголос на авторському мисленні, тобто на ідіостилі. Наукова новизна статті визначається розвитком поняття гармонії у напрямі поглибленого стильового та стилістичного аналізу, з врахуванням виконавських завдань та засобів виразовості. Гармонія як мовний компонент, структурно-семантичний показник музичного змісту у його буквальному композиційному та відверненому ідеально-образному виявах, розкривається у контексті імпресіоністської фортепіанної поетики, зокрема у програмних фортепіанних циклах М. Равеля. Визначається специфічна ігрова природа гармонічної мови Равеля, власна логіка музичного тексту, що вибудовує фактурно-гармонічним шляхом складні образні колізії, досягає нової предметності фортепіанного інтонування. Висновки. Контраст і асиміляція стають основними засобами композиційної організації фортепіанних циклів М. Равеля, як на рівні опусу в цілому, так і в межах одного твору. Всі інші прийоми підпорядковані цим загальним засобам формоутворення, але фактурно-тематичний план музичної подачі є провідним. Інтерпретація текстури є основним способом формування теми, тому на провідний рівень виведені гармонічні відношення, а це пояснює складність, динамізм, процесуальність, інтенсивний лінійний розвиток гармонічних комплексів. Динаміка фактурно-гармонічних прийомів набуває особливого логічного призначення у творах Равеля; фонові елементи набувають функцій тематичного рельєфу завдяки виконавській інтерпретації. Тематизація виконавських засобів музичного вираження здійснюється на основі їх переходу від одного жанрово-стилістичного комплексу до іншого, як переходу від одного контексту розуміння та інтерпретації до низки інших.

ІНТЕГРОВАНИЙ ПІДХІД ДО ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ МУЗИКИ ТА ІСТОРІЇ МИСТЕЦТВА НА ЗАСАДАХ ПРОЄКТНО-ОРІЄНТОВАНОГО НАВЧАННЯ

2026-05-12T15:21:28+03:00

Стаття присвячена проблемі модернізації мистецької освіти в Україні в умовах цифрової епохи та необхідності подолання фрагментарності знань майбутніх фахівців. Мета роботи полягає у теоретичному обґрунтуванні та розробці цілісної моделі інтегрованого проєкту, який би дозволив студентам сприймати музичні та візуальні образи як єдиний еволюційний потік у межах курсів історії музики та історії мистецтва. Дослідження спрямоване на розробку конкретних методичних алгоритмів, що поєднують теоретичний зміст дисциплін із практичною проєктною діяльністю. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні системно-аналітичного та компаративного методів. Автори спираються на принцип ізоморфізму, що дозволяє виявити спільний «генетичний код» епохи в музиці, архітектурі та живописі. Також залучено нейропсихологічні підходи до аналізу синестезії як фундаментального механізму міжсенсорної взаємодії. Наукова новизна роботи визначається тим, що в ній вперше запропоновано методичне поєднання проєктно-орієнтованого навчання із теорією синтезу мистецтв саме в межах історико-мистецьких курсів. Розроблено чотириетапний алгоритм реалізації проєкту: від формулювання проблемного «спрямовуючого запитання» до створення унікального інтегрованого продукту. Обґрунтовано використання синестезії як дидактичного інструменту, що перетворює абстрактні категорії на особистісний чуттєвий досвід здобувача. Висновки. Дослідження доводить, що інтегрований підхід на засадах PBL виступає ефективним «антидотом» проти деструктивної фрагментарності знань. Впровадження цієї методики дозволяє змінити роль викладача з «лектора-інформатора» на фасилітатора творчого пошуку, що є критично важливим для підготовки фахівців нової генерації. Для майбутніх педагогів мистецьких шкіл такий підхід має подвійну цінність, надаючи готовий методичний інструментарій для модернізації початкової ланки мистецької освіти, роблячи процес навчання емоційно насиченим та когнітивно доступним для дітей. Реалізація міждисциплінарних проєктів забезпечує перехід від репродуктивного відтворення фактів до формування високого рівня аналітичних компетенцій.

СУЧАСНА ФОРТЕПІАННО-ВИКОНАВСЬКА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЯК СТИЛЬОВИЙ ФЕНОМЕН: КРИТЕРІЇ ВИБОРУ ТА ОЦІНКИ

2026-05-12T15:21:57+03:00

Метою роботи стало прагнення проаналізувати стан явища інтерпретації у сучасному фортепіанному виконавстві в контексті наявних змін художніх та інституційних цінностей музичної культури. Методологія дослідження передбачає застосування аналітичного, музично-історичного та порівняльного методів. Наукова новизна полягає у виявленні рис трансформації функції інтерпретації від унікального смислового акту до простору можливих значень. В статті розглядається феномен «глобального нейтрального стилю», та виявлено його ознаки: пріоритет бездоганної точності, нівелювання індивідуальності, домінування контрольованих виконавських стратегій і зниження ролі ризику як чинника художнього висловлювання. Порівнюються виконавські практики ХІХ–ХХ століть, орієнтовані на індивідуальність, спонтанність і унікальність концертної події, із сучасним виконавством, що характеризується високим рівнем технічної досконалості та стандартизацією інтерпретаційних підходів. Обґрунтовується зміна статусу інтерпретації – від унікального акту смислотворення до відтворюваної моделі, що відповідає нормативним очікуванням. Показано, що інтерпретація не зникає, а набуває форми тонкої диференціації в межах спільного стильового поля. В результаті проведеного дослідження зроблено висновки про те, що сучасному стану фортепіанного виконавства притаманне поєднання надзвичайно високого рівня технічної досконалості з тенденцією до нівелювання інтерпретаційних відмінностей, та формування нормативного виконавського поля, в межах якого індивідуальність проявляється переважно як варіація загальних моделей, а не як принципово нова художня концепція. Формування поняття «глобального нейтрального стилю» зумовлене впливом конкурсної системи, академічної освіти та медіафіксації музичного процесу. Аналіз виступів фіналістів Міжнародного конкурсу піаністів імені Ф. Шопена (2025) засвідчує, що відмінності між виконавцями не формують принципово різних інтерпретаційних моделей, а існуюча конкурсна система спирається на інтегративний критерій оцінки, що відображає цілісність інтерпретаційного мислення, а не окремі виконавські досягнення. Водночас у сучасному піанізмі загострюється конфлікт між інституційними цінностями, орієнтованими на стабільність і відтворюваність, та особистісними, пов’язаними з переживанням музичного смислу як події. Збереження художньої значущості інтерпретації можливе за умови відновлення її подієвої природи – через повернення елементів ризику, спонтанності, відкритості та індивідуального переживання музичного тексту як живого процесу смислотворення.

КОНЦЕРТМЕЙСТЕР ЯК ІНТЕРПРЕТАТОР І ПЕДАГОГ У СТРУКТУРІ МУЗИЧНО-ВИКОНАВСЬКОГО ПРОЦЕСУ

2026-05-12T15:22:22+03:00

Метою даного дослідження є теоретичне осмислення та функціональне розмежування дефініцій «концертмейстер» і «акомпаніатор» у контексті сучасного музикознавства, виконавської практики та музичної педагогіки, зокрема виявлення специфіки концертмейстерської діяльності як комплексного художньо-педагогічного феномену, що виходить за межі суто супровідної функції. Реалізація поставленої мети передбачає застосування комплексного методологічного підходу, який поєднує музично-історичний аналіз, спрямований на простеження еволюції відповідних професійних ролей від барокової практики basso continuo до сучасного концертмейстерства; функціонально-типологічний метод, що дозволяє визначити відмінності у структурі професійних обов’язків і рівнях художньої відповідальності; інтерпретаційно-аналітичний підхід, спрямований на осмислення ролі концертмейстера в процесі створення музичного смислу; а також міждисциплінарний підхід, що враховує педагогічні, психологічні та комунікативні аспекти ансамблевого виконавства. Наукова новизна дослідження полягає в уточненні та систематизації понятійного апарату, пов’язаного з дефініціями «концертмейстер» і «акомпаніатор», у доведенні їх нетотожності на основі функціонального, історичного та виконавського аналізу, а також у розкритті концертмейстерства як самостійного виду професійної діяльності, що інтегрує виконавські, педагогічні та інтерпретаційні функції і формує особливий тип музичного мислення, характерний для сучасної музичної культури. Висновки. Узагальнюючи результати дослідження, слід наголосити, що проблема функціональної диференціації дефініцій «концертмейстер» і «акомпаніатор» має не лише термінологічний, але й глибокий теоретичний і практичний характер. Проведений аналіз засвідчує, що попри часткове перетинання їх семантичних полів, ці поняття не є тотожними і відображають різні рівні професійної діяльності в системі музичного виконавства. Вживання їх як синонімів, що досі поширене як у науковій літературі, так і в професійному середовищі, не дозволяє адекватно окреслити специфіку концертмейстерської практики та знижує точність музикознавчого дискурсу. Історичний підхід дозволив простежити еволюцію відповідних функцій – від маестро чембало барокової епохи через репетиторську практику XIX століття до сучасного концертмейстера як універсального фахівця. Ця еволюція свідчить про поступове розширення професійного змісту діяльності: від супроводу до комплексної участі в інтерпретаційному, педагогічному та комунікативному процесах. У цьому контексті дефініція «акомпаніатор» відображає переважно функцію музичного супроводу, тоді як «концертмейстер» фіксує значно ширший спектр професійних завдань, пов’язаних із організацією ансамблевого виконання та формуванням художнього результату.

УДАРНИЙ ІНСТРУМЕНТАЛІЗМ ЯК ФАКТОР ОНОВЛЕННЯ МУЗИЧНОЇ ПАРАДИГМИ ХХ–ХХІ СТОЛІТЬ

2026-05-12T15:22:45+03:00

Мета роботи. У статті досліджується роль ударних інструментів у відтворенні нової музичної парадигми ХХ століття на прикладі «Rebonds» для ударних Я. Ксенакіса. Методологія дослідження передбачає використання музикознавчого та виконавського підходів; важливими є музично-аналітичний, текстологічний та компаративний методи. Наукова новизна роботи постає у виявленні семантики ударного інструменталізму у парадигмальній відмові музики ХХ–ХХІ століть від мелодико-гармонічного принципу на користь енергії ритму та чистої тембральності, що стає спеціальним «ключем» до розуміння тенденцій та шляхів розвитку музичного мистецтва. Вперше аналізується твір Я. Ксенакіса «Rebonds» для незвуковисотних ударних, з виявленням вказаних музичних тенденцій, а також задіянням математичних принципів у розвитку музичного драматургії. Висновки. ХХ століття актуалізувало поворот музичного мислення до емансипації ритму (як відповіді на соціально-техногенні виклики часу) та до цілеспрямованого пошуку нетрадиційних тембральних ресурсів для збагачення художньої образності. Ударні інструменти у цьому відношенні виявились надзвичайно перспективними та змістовно ємними – у поєднанні обох ресурсів музично-мовного та мисленнєвого оновлення. Їх іманентні ритмічні засади, часто «позбавлені» висотної складової, виявили надзвичайні сонорно-тембральні перспективи презентації та розвитку музичного матеріалу. Зміна статусу ударних у ХХ столітті була не просто кількісною (їх стало більше) та якісною (значно розши- рилася тембральна палітра та органологічні аспекти), а й функціонально-семантичною – вони стали нести інший зміст, складні смислові наповнення, концептуальність вираження. Яскравий приклад такого мовного та мисленнєвого повороту демонструє твір для незвуковисотних ударних інструментів Я. Ксенакіса «Rebonds», де самими метроритмічними і тембральними засобами (поза молдико-гармонічних) своєрідно відтворюється теорія хаосу, яка тут виступає не об'єктом зображення, а методом побудови звукового простору. Фрактальність і стохастичні процеси стають у творі філософським фундаментом, що збагачує музичну мову смислами сучасних філософії, фізики та математики. У результаті формується особливий тип інтелектуального сприйняття, що дозволяє почути у звуковій «некерованості» витончену математичну логіку та нову форму естетичного порядку. Одночасно утворюється новий тип художньої чутливості, що дозволяє слухачеві не лише спостерігати за складністю ритмічних структур, а й переживати цю складність як найвищу форму краси, інтелектуального пошуку та пульсації самого буття.

ФОРТЕПІАННА ТВОРЧІСТЬ ВАСИЛЯ ШУТЯ: ВИКОНАВСЬКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

2026-05-12T15:23:07+03:00

В умовах повномасштабної російсько-української війни, коли значно загострюється потреба утвердження української культури, зокрема музичної, на державному, а особливо світовому рівні, важливим є дослідження різних аспектів творчої праці українських композиторів, зокрема, й представників діаспори, чия праця є невід’ємною складовою розвитку національної музичної культури. Це стосується і фортепіанного мистецтва, адже серед емігрантів було чимало піаністів, як також композиторів, котрі впродовж багатьох років активно працювали над поповненням піаністичного репертуару як високопрофесійними творами, так і композиціями педагогічного спрямування, сприяючи розвитку глибко духовної, національно свідомої особистості молодого музиканта. До цієї когорти митців належить і Василь Шуть – піаніст педагог, композитор, диригент та громадський діяч, фортепіанна творчість якого виступає взірцем патріотизму та любові до рідного краю, адже в основі більшості його творів – елементи українського фольклору. Мета роботи полягає в музично-естетичному аналізі окремих фортепіанних творів В. Шутя та окресленні значення його творчості для професійного розвитку молодих піаністів. Методологія дослідження опирається на аналітичний метод, який дозволяє сформувати цілісне уявлення про постать композитора, окреслити стильові особливості його фортепіанної творчості. Наукова новизна. У статті вперше здійснено ґрунтовний аналіз окремих фортепіанних творів В. Шутя, розкрито значення його доробку для розвитку українського фортепіанного мистецтва та педагогіки. Висновки. Проаналізувавши окремі композиції В. Шутя можемо дійти висновку, що у своїй творчості він часто звертався до українського фольклору, насичуючи його часом незвичними терпкими гармонічними зворотами, поліфонічними елементами, що сформувало особливий авторський стиль митця. Його твори виразні та глибоко емоційні, що вимагає від піаністів напрочуд високої виконавської і технічної майстерності та подекуди навіть психологічної зрілості аби якнайповніше передати їх зміст та характер.

АВТЕНТИЧНІ ПРИНЦИПИ АКОРДЕОННО-ВИКОНАВСЬКОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

2026-05-12T15:23:31+03:00

Мета статті полягає у поглибленні семантичного спектру категорії автентичності у процесі акордеонно-виконавської інтерпретації як духовного діяння, що дозволяє визначити нові ціннісні орієнтири та виконавські художні принципи. Дослідження спрямоване на аналіз кореляції історичних жанрово-стильових норм, органологічно-інструментальних умов та індивідуального виконавського розуміння, що формує цілісну концептуальну систему та дозволяє визначити автентичні принципи акордеонної інтерпретації. Методологія дослідження передбачає використання комплексного міждисциплінарного підходу, що поєднує теоретичні концепції філософії, музикознавства, естетики та психології. Це сприяє поглибленню розуміння явища автентичності як духовно-інтерпретативного процесу акордеонно-виконавської творчості. Наукова новизна дослідження полягає у розширенні концептуальних уявлень про феномен автентичності, зокрема засади сучасної акордеонно-виконавської інтерпретації, яка спрямована на досягнення історично-стильової та художньо-смислової відповідності між композиторським та виконавським текстом. Висновки статті дозволяють визначити автентичність як інтегральну характеристику акордеонно-виконавської інтерпретації, обумовлену історико-культурними та особистісно-смисловими чинниками (відчуття власної присутності у музичному звучанні). Одним із найважливіших автентичних принципів визначено інтонаційність, в якій виявлено іманентні семантичні, тембро-сонорні, художньо-виражальні, теситурні, фактурні, артикуляційні можливості виконавсько-інтерпретативної діяльності. Відтак важливим поняттям є автентичне акордеонне інтонування (гра-комунікація), яке полягає у взаємодії історичних засад твору, звукової перспективності інструмента та особистісних смислів виконавця, що відповідають культурно-філософській парадигмі часових та просторових координат.

СКРИПКОВЕ МИСТЕЦТВО КИТАЮ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ КУЛЬТУРНИХ ТЕНДЕНЦІЙ: ВЗАЄМОДІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВИКОНАВСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ІНТОНАЦІЙНОГО МИСЛЕННЯ

2026-05-12T15:23:53+03:00

Метою даного дослідження є комплексне музикознавче осмислення процесів формування та розвитку національного скрипкового мистецтва Китаю, зокрема виявлення специфіки синтезу західноєвропейських композиційно-виконавських принципів і традиційної китайської інтонаційної системи. Методологічну основу дослідження становить комплекс міждисциплінарних підходів, що забезпечують багаторівневий аналіз досліджуваного явища. Застосовано історико-стильовий метод для виявлення еволюції скрипкового мистецтва Китаю в контексті загальносвітових музичних процесів; інтонаційно-аналітичний метод – для дослідження специфіки ладо-гармонічної та мелодичної організації музичного матеріалу; структурно-функціональний аналіз – для вивчення композиційної драматургії твору; герменевтичний підхід – для інтерпретації художнього змісту музичного тексту; а також компаративний метод, що дозволяє зіставити європейські та китайські виконавські й композиційні моделі. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному розгляді китайського скрипкового мистецтва як феномена міжкультурного синтезу, що інтегрує різні інтонаційні та виконавські системи у єдину художню модель. Здійснено цілісний музикознавчий аналіз Скрипкового концерту Хе Чжаньхао та Чень Гана “Butterfly Lovers” («Лян Шаньбо та Чжу Інтай»), що дозволило виявити специфіку його ладо-гармонічної амбівалентності, драматургічної організації та виконавської інтерпретації. Розширено уявлення про роль китайського скрипкового репертуару у трансформації глобального музичного простору. Висновки. Становлення національного скрипкового репертуару Китаю відбувається в контексті активного діалогу із західноєвропейською музичною традицією, внаслідок чого формується специфічний тип художнього мислення, заснований на синтезі різних інтонаційних, композиційних і виконавських систем. Такий синтез не зводиться до механічного поєднання елементів, а передбачає їх глибинну трансформацію, що забезпечує органічність нової музичної мови. Аналіз інституційних чинників розвитку скрипкового мистецтва Китаю засвідчив, що система професійної музичної освіти відіграє визначальну роль у формуванні виконавської школи, забезпечуючи не лише високий рівень технічної підготовки, але й поступове впровадження сучасних педагогічних концепцій, орієнтованих на розвиток творчої індивідуальності. Водночас виявлено, що сучасна китайська музична педагогіка перебуває у стані динамічної рівноваги між традиційною орієнтацією на технічну досконалість і новими підходами, спрямованими на формування інтерпретаційної гнучкості, що відповідає вимогам глобалізованого культурного простору. Музикознавче осмислення Скрипкового концерту Хе Чжаньхао та Чень Гана “Butterfly Lovers” («Лян Шаньбо та Чжу Інтай»), який було розглянуто як репрезентативний зразок міжкультурного музичного тексту, демонструє що даний твір поєднує програмну драматургію, властиву європейській романтичній традиції, з інтонаційною специфікою китайської музики, що базується на пентатоніці та варіантно-варіаційному принципі розвитку. Виявлена ладо-гармонічна амбівалентність, синтез симфонічного мислення з національною мелодикою, а також специфіка виконавських засобів виразності свідчать про формування нового типу музичної мови, здатної до ефективної міжкультурної комунікації.

ЧАСОПРОСТОРОВІ ЧИННИКИ МУЗИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ: ДО ПРОБЛЕМИ УМОВНОСТІ ВИКОНАВСЬКОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

2026-05-12T15:24:32+03:00

Мета статті – розкрити своєрідність часопросторових умов фортепіанного інтонування, семантичні функції музичних хронотопів у фортепіанній творчості. Методологія виявляє спирання на філософсько-естетичний та системний музикознавчий хронотопічний підходи. Наукова новизна статті полягає у доведенні того, що виконавська інтерпретація здатна створювати ілюзію стильової єдності з реальним автором музичного твору, оскільки здійснюється на певних часопросторових основах, закладених музичною композицією. Ілюзія в мистецтві завжди втілюється у формі художньої реальності часопросторових відносин. Додаткові реальності мистецтва – це реальності, що прагнуть реальності повної автономності і утворюють власні картини світу. Вони частково дублюють реальність життєвих явищ, припускають можливість осягнення абсолютної істини. В їх основі лежить особлива мовна система та специфічний понятійний апарат, низка конвенцій, набір установок та епістем – пізнавальних аксіом. Стильова передача відбувається саме як хронотопічна, відповідно до тих прийомів виразовості, котрі скоординовані з часовимірними та фактурно-просторовими аспектами музичного звучання. Висновки. Музичне мистецтво має власну темпоральну поетику, власні продуктивні способи створення часових відношень (відношень з часом), спільних для людської свідомості на різних етапах її історичного розвитку. Разом з цим, існують специфічні, інтегровані зі звучною тканиною музичного твору, індивідуальні виконавсько-інтерпретативні хронотопічні оцінки смислової реальності (у тому числі художньої реальності), здатні суттєво вплинути на зміст музичної композиції. Визначення цих оцінок та їх змістових впливів є суттєвим завданням у вивченні виконавської семантики, зокрема як явища, що поєднує у собі ефекти додаткової та відокремленої віртуальних реальностей.

БАРОКОВА ПАРАДИГМА ФОРТЕПІАННО-ВИКОНАВСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ: СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД

2026-05-12T15:25:01+03:00

Мета статті – виявити особливості барокової стильової моделі клавірно-фортепіанного мистецтва та її значення у формуванні «інтерпретативної особистості» сучасного виконавця. Методологія зумовлена історико-стильовим підходом, що включає музикознавчий семантичний аналіз, сполучається з жанровим праксеологічним та виконасько-інтерпретативними позиціями. Наукова новизна статті обумовлена запровадженням поняття барокової парадигми інструментальної європейської музики як сукупності композиційних та стилістичних принципів, прийомів виразовості, що мають передкласицистський характер та прагнуть встановлення нових канонів музичного мислення, нових вже суто художньо-музичних жарових та стильових «авторитетів». Бароковий період створює достатні передумови для формування автономної системи музичної логіки, власної музичної семіотики, «абсолютної» самостатньої музичної поетики. Висновки. Музичний стиль бароко знаходиться на перетині двох великих музично-стильових епох – поліфонічної і гомофонно-гармонічної. Саме тому фактура барокової музики демонструє унікальний синтез поліфонічного і гомофонного способів інтонування. Якщо стосовно барокової поетично-музичної риторики існували настанови на пошук «неправильної краси», які можуть виникати в результаті оригінального тлумачення засобів віршування та інтонування, також зміни естетичних поглядів на людську особистість, то відносно інструментального композиційного методу скоріше розвивається тенденція відкриття нової «краси правил», що стосується вже суто музичного матеріалу та способів його викладу. Саме дана тенденція призводить до вироблення власних засад жанрової системи інструментальної музики, включаючи народження сольного концерту, Concerto Grosso, сонати і класичної сюїти.