Музичне мистецтво і культура

МЕТАФІЗИКА ІСТОРІЇ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ У ПАРАЛЕЛЯХ РЕНЕСАНС-БАРОКО – НЕОРЕНЕСАНС-НЕОБАРОКО ХХ–ХХІ СТОЛІТЬ

2026-04-22T16:10:40+03:00

Мета даного дослідження – усвідомлення метафізичної співвіднесеності соціо-культурних моделей Ренесансу-бароко – неоренесансу-необароко ХХ–ХХІ століть у виявленні неомусікійської світоглядної концепції кругового принципу історичного руху, що коригує традиційний історичний лінійний прогресистський погляд на історію як фізично-біологічно і виробничо-споживально безперервну відновлюваність сущого. Методологічна основа дослідження – герменевтичний ракурс філософсько-культурологічних досліджень у розвиток французької культурно-історичної школи, представленої у ХХ ст. Ж. Бодріяром, українського філософсько-естетичного підходу А. Канарського, компаративний аналіз фактологічних даних, інтонаційно-лінгвістичний ракурс музикознавства, як то має місце в працях О. Лосєва, П. Вагнера, школи Б. Асаф’єва в Україні, представлених працями І. Котляревського, І. Ляшенка, О. Козаренка, О. Маркової, О. Рощенко та інших видатних дослідників. Наукова новизна дослідження визначена унікальністю запропонованих неомусікійських узагальнень, в тому числі на матеріалах, які вперше подані у відповідному ракурсі в запропонованих історичних зіставленнях, втілюючи герменевтичні ракурси метафізики історії музично-культурної плинності. Висновки. У вигляді підсумкових узагальнень приведених апробацій-описів пластів мистецтва Ренесансу й бароко і неоренесансно-необароково орієнтованих у ХХ–ХХІ ст., відмічається, по-перше, архетиповість меси-пасіону, мадригала-шансона й опери-містерії, сонати для типологічного ключа ренесансної-барокової творчості – і їх же піднесення у ХХ–ХХІ ст. на заміну архетиповості художньої опери і симфонізму в музиці Нового часу. По-друге, панування ліричного, адраматичного в принципі, мислення надіндивідуального значення в музиці, що визначило архетипову вираженість духовних (месса-містерія-пасіон) чи пограничних духовне-світське (мадригал, опера-містерія, соната) як для Ренесансу-бароко, так і для ХХ–ХХІ ст. По-третє – вираженість фігури композитора у творчості, однак в ракурсі «роботи в жанрі» для Ренесансу і з використанням позакомпозиційних параметрів сонористики-алеаторики для ХХ і виконавської генеративності для ХХІ ст.; в цілому, базисність для тих порівнюваних епох цифрово-математичного ракурсу тлумачення музичнх закономірностей. По-четверте – поліфонізм-гетерофонія як основа музично-фактурних ознак, на відміну від епохи гармонії в музиці Нового часу і, взагалі, проявлення єдності теоретико-наукової й творчо-практичної діяльностей у дусі «системи Леонардо да Вінчі» П.Валері як показника «відродження Відродження» для неоренесансного розуміння сутності ХХ і «неоготики» ХХІ сторіччя.

ВОКАЛЬНІСТЬ ЯК СТРУКТУРНИЙ ПРИНЦИП СИМФОНІЧНОГО МИСЛЕННЯ В АНГЛІЙСЬКІЙ МУЗИЦІ ХХ СТОЛІТТЯ (НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ Б. БРІТТЕНА ТА М. ТІППЕТТА)

2026-04-22T16:14:06+03:00

Метою дослідження є виявлення принципів трансформації мадригальної традиції в англійській музиці ХХ століття та обґрунтування її ролі у формуванні вокально-симфонічної моделі музичного мислення на матеріалі творів Б. Бріттена та М. Тіппетта. Методологічна основа дослідження формується на перетині кількох наукових підходів, що забезпечують комплексне осмислення аналізованого матеріалу. Історико-стильовий метод дозволяє розглядати мадригальну традицію в контексті її еволюції та функціонування в музичній культурі Англії. Порівняльно-типологічний метод дозволяє зіставити різні форми прояву мадригальної традиції у вокально-симфонічних та інструментальних композиціях. Семіотичний підхід забезпечує розгляд музичного тексту як системи знаків, у якій вокальні та інструментальні елементи функціонують як взаємопов’язані рівні художнього смислу. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному осмисленні мадригальної традиції як структуротворчого принципу англійської симфонічної музики ХХ століття. Уперше обґрунтовується ідея вокальності як універсальної категорії музичного мислення, що проявляється не лише у жанрово-вокальних формах, але й в інструменталізмі. Запропоновано інтерпретацію творів Бріттена і Тіппетта як різних модифікацій єдиної вокально-симфонічної моделі, заснованої на принципах мадригальної поліфонії та ансамблевого співу. Виявлено роль інтонаційно-тембрових чинників (дихання, sotto voce, регістрова специфіка) у формуванні музичної тканини. Висновки. Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що мадригальна традиція в англійській музиці ХХ століття функціонує не як релікт архаїчного мислення, а як активний і концептуально значущий структуротворчий чинник, що визначає специфіку композиторського мислення в умовах модерної культурної ситуації. У творчості Б. Бріттена та М. Тіппетта ця традиція реалізується в різних формах, проте в обох випадках вона виступає основою формування особливого типу вокально-симфонічної драматургії, в якій історичні моделі не відтворюються буквально, а піддаються складній трансформації та переінтерпретації. Аналіз «Весняної симфонії» Бріттена демонструє, що мадригальний архетип виявляється не лише на рівні поетичної основи, але й у самій організації музичної тканини.

УКРАЇНСЬКИЙ РОМАНС ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ–ХХІ СТОЛІТТЯ ЯК ВІДКРИТА ФОРМА: СТИЛІСТИЧНІ ТА ДРАМАТУРГІЧНІ ВИМІРИ

2026-04-22T16:17:50+03:00

Метою дослідження є комплексне осмислення українського романсу другої половини ХХ–ХХІ століття як відкритої інтонаційно-драматургічної форми, а також виявлення особливостей його стилістичної організації та драматургічного розвитку в умовах сучасного музичного мислення. Методологія дослідження ґрунтується на інтеграції інтонаційно-семантичного, структурно-драматургічного, історико-стильового та герменевтичного підходів. Інтонаційно-семантичний аналіз дозволяє розкрити внутрішню природу музичного матеріалу і його зв’язок із національною інтонаційною традицією; структурно-драматургічний підхід спрямований на виявлення принципів організації музичної форми як процесу; історико-стильовий – забезпечує розгляд жанру у широкому культурному контексті ХХ–ХХІ століть; герменевтичний – дозволяє інтерпретувати взаємодію музичного та поетичного текстів. Додатково застосовуються елементи семіотичного аналізу, що дають змогу трактувати романс як багаторівневу знакову систему. Наукова новизна полягає у концептуалізації українського романсу як відкритої форми, в якій стилістичні та драматургічні процеси визначаються взаємодією традиційних інтонаційних моделей і сучасних композиційних стратегій. Уперше обґрунтовується підхід до аналізу романсу як динамічної системи, що формується у процесі інтонаційного розгортання та стилістичної взаємодії різнорідних елементів. Запропоновано розгляд драматургії романсу як процесуальної категорії, що відображає внутрішню логіку музичного мислення та розширює уявлення про функціонування жанру в сучасній музичній культурі. Висновки. Підсумовуючи розгляд еволюційних процесів українського романсу другої половини ХХ – початку ХХІ століття, доцільно констатувати, що даний жанр зазнає суттєвої трансформації, переходячи від відносно стабільної камерно-ліричної моделі до відкритої, багаторівневої інтонаційно-драматургічної системи. У цьому процесі визначальним стає зміщення акценту з жанрово-типологічних ознак на внутрішню організацію музичного матеріалу, де гармонія, ритм, фактура та інтонація функціонують як взаємозалежні елементи єдиного художнього цілого. Гармонічна мова українського романсу демонструє перехід від функціональної тональності до колористично орієнтованих моделей, у яких гармонія набуває статусу самостійного носія смислу. Альтеровані акорди, полігармонічні комплекси, модально-хроматичні структури та сонористичні ефекти формують новий тип звуковисотної організації, що визначає емоційно-семантичну напругу твору.

ОСОБЛИВОСТІ ФАГОТОВОГО РЕПЕРТУАРУ КОМПОЗИТОРІВ XX – ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТТЯ

2026-04-22T16:21:00+03:00

Мета роботи – дослідити особливості та шляхи розвитку репертуару для фагота впродовж XX–XI ст. Методологія дослідження спирається на джерелознавчий, історичний музикознавчий та компаративний методи, а також на результати власного виконавського та педагогічного досвіду. Важливого значення отримав виконавський підхід. Наукова новизна статті полягає у висвітлення звучно-образних, музично-мовних та жанрово-стильових параметрів вагомої композиторської спадщини для фагота впродовж XX–XI ст., а також їх впливу на розвиток вітчизняного виконавства на фаготі. Висновки. Нові образно-семантичні якості та зростаючі технічні труднощі репертуару для фагота сприяють процесу зростання оркестрового, камерно-ансамблевого й сольного виконавства і музичної освіти. Композитори-сучасники прагнуть розширити динамічну та виразову палітру інструменту, розкрити досі малозадіяні темброві барви, постійно вдосконалювати його технічні сторони. Відтак, перед українськими композиторами ще стоїть завдання осягнути і розкрити повноту можливостей фаготового тембру та значно збільшити кількість творів для цього інструменту. Сучасний репертуар для фагота (XX–XXI ст.) характеризується радикальним розширенням технічних меж інструмента та відходом від його традиційного амплуа «комічного» або суто басового персонажа оркестру. Фагот остаточно утвердився як повноправний сольний інструмент, здатний передавати глибокий психологізм, трагізм та віртуозну експресію, що раніше було прерогативою струнних чи флейти. Окрім класичних сонат і концертів, з’являється багато творів для фагота соло (без супроводу), творів з використанням електроніки та нестандартних камерних складів. Отже, XX століття збагатило корпус світової фаготової літератури цілою низкою різнохарактерних, різножанрових творів, ускладнених новітніми технічними прийомами, що увійшли до виконавської практики фаготистів (подвійне і потрійне стаккато, мультифоникі, чвертьтонова інтонація і ін.). Українська композиторська школа активно збагачує фаготовий репертуар творами, що поєднують фольклорні мотиви з авангардними мовними пошуками.

ОСОБЛИВОСТІ ВТІЛЕННЯ ПСАЛМОВИХ ТЕКСТІВ В КАМЕРНО-ВОКАЛЬНІЙ СПАДЩИНІ А. ДВОРЖАКА (НА ПРИКЛАДІ ЦИКЛУ «БІБЛІЙНІ ПІСНІ»)

2026-04-22T16:24:42+03:00

Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційної унікальності «Біблійних пісень» А. Дворжака в річищі духовно-етичних настанов творчості композитора. Методологічною базою роботи є інтонаційний підхід у музикознавстві, а також міждисциплінарний, герменевтичний та музично-культурологічний підходи, що надають можливості виявлення особливостей еволюції камерно-вокального циклу та його духовного підґрунтя в музичному мистецтві доби романтизму. Наукова новизна роботи визначена тим, що в ній вперше узагальнено жанрово-інтонаційну специфіку циклу «Біблійні пісні» А. Дворжака, що відтворюють не тільки провідні духовні позиції його автора, але й релігійно-філософські шукання романтизму, в тому числі й його чеської «моделі». Висновки. «Біблійні пісні» А. Дворжака були створені наприкінці XIX століття під час перебування композитора в Америці. Текстовою основою твору стали чеські переклади Святого Письма, представлені в «Кралицькій Біблії». Зазначений твір розкриває глибину духовного світу композитора, що живилася його дитячими враженнями, отриманими під час богослужінь, долученням до духовно-співацької спадщини чеських канторів як хранителів національної духовно-релігійної традиції, заняттями в Органній школі тощо. Водночас, цей «духовний цикл» А. Дворжака відтворює й релігійну специфіку чеської культури його часу, зосереджену на питаннях відродження її духовних цінностей. Втілення біблійних образів та релігійної тематики здійснювалося в творчості композитора через апелювання до національних засобів виразності, тобто до мови чеського мелосу та чеського духовного Слова, котрі в найтяжчі періоди його творчої біографії ставали для нього духовним дороговказом та підтримкою. 10 номерів «Біблійних пісень» окреслюють «зміст» циклу, сконцентрований на темі духовного шляху людини та провідних темах-образах християнства, – від аксіоматичної констатації ідеї про велич Бога (№ 1); безсумнівної впевненості в тому, що Він є головною надією та підтримкою людини в часи життєвих та духовних випробувань (№№ 2, 4, 9); через молитву-покаяння як безпосереднє звернення до Нього (№№ 3, 6, 8), трагічне переживання власної відірваності від рідної землі та духовного коріння (№ 7) аж до величного Славослів’я (№ 10). Не звертаючись до цитат церковно-співацького обиходу, А. Дворжак в цьому циклі віддає перевагу авторському гранично камерному відтворенню типових ознак псалмодії, хоральності та славослів’я, поєднаних з деталізованим інтонаційним коментарем кожного Слова та його глибинного контексту.

ІНТЕРМЕДІАЛЬНИЙ ПРОСТІР КАМЕРНО-ВОКАЛЬНОЇ МУЗИКИ: ПОЕЗІЯ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ У ВИМІРІ МУЗИЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

2026-04-22T16:29:02+03:00

Мета роботи – виявити особливості інтермедіального взаємозв’язку поезії Олександра Олеся та камерно-вокальної музики українських композиторів, окреслити основні типи цього діалогу та визначити роль поетичної музикальності у формуванні музичного образу. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні музикознавчого і літературознавчого підходів: аналізується ритмічна організація, інтонаційна структура та образний лад поетичного тексту; вивчаються способи художнього переосмислення слова у вокальних композиціях; принципи взаємодії словесного й музичного кодів розглядаються через призму сучасних концепцій інтермедіальності (за В. Вольфом, І. Райєвскі, О. Косіновою, І. Бентією). Наукова новизна полягає у комплексному інтермедіальному аналізі камерно-вокальних творів на слова Олеся. Доведено, що поетична музикальність Олеся – ритмічна гнучкість, інтонаційна співучість, образна багатошаровість слова – зумовлює глибоку спорідненість його поезії з музичним мисленням, а камерно-вокальні композиції постають як самостійний художній світ, у якому поезія й музика співіснують у діалозі та взаємодоповненні. Висновки. Дослідження інтермедіального простору камерно-вокальної музики на прикладі поезії Олександра Олеся дозволяє зробити кілька узагальнень. По-перше, поезія Олеся виявляє високий рівень внутрішньої музикальності, що проявляється у ритмомелодиці вірша, інтонаційній хвилі, образній символіці та емоційній насиченості. По-друге, камерно-вокальний твір розглядається як медіальна комбінація, у якій музика і поезія співіснують рівноправно, формуючи єдиний художній світ. По-третє, аналіз музичних інтерпретацій вірша «Літньої ночі» у трактуванні К. Стеценка, Я. Степового та Г. Алчевського показав, що однаковий поетичний матеріал стає основою для трьох різних музичних світів: драматично-ансамблевого, імпресіоністично-монологічного та лірично-рефлексивного. По-четверте, на матеріалі творів українських композиторів ХХ–ХХІ століть (К. Стеценко, Я. Степового, Г. Алчевського, М. Лисенка, Н .Нижанківського та ін.) показано різні типи музичної інтерпретації одних і тих самих поетичних образів. Зіставлення різних версій дозволило окреслити типологію інтермедіальних відносин: імітаційно-строфічний, контрапунктно-наскрізний, синтетично-ансамблевий, імпресіоністично-колористичний типи.

ЖАНРОВІ МОДЕЛІ КИТАЙСЬКОГО ХОРОВОГО МИСТЕЦТВА: ВІД ШКІЛЬНОЇ ПІСНІ ДО СУЧАСНИХ ВОКАЛЬНО-СИМФОНІЧНИХ ФОРМ

2026-04-22T16:31:57+03:00

Метою дослідження є комплексний музикознавчий аналіз особливостей становлення та розвитку хорового мистецтва в Китаї в історичній перспективі, виявлення специфіки інтеграції європейських хорових традицій у китайське інтонаційне середовище, а також визначення ролі хорового виконавства та жанрових форм у формуванні національної музичної ідентичності. Методологічну основу дослідження становить поєднання історико-музикознавчого, аналітичного та міждисциплінарного підходів. Використано історико-генетичний метод для простеження еволюції хорового мистецтва в Китаї; музично-теоретичний аналіз – для виявлення особливостей музичної мови, ладогармонічної організації та фактури хорових творів; герменевтичний підхід – для інтерпретації образно-семантичного змісту музики; порівняльний метод – для зіставлення європейської та китайської хорових традицій; культурологічний підхід – для розгляду хорового мистецтва як феномена соціокультурної комунікації та інструмента формування колективної ідентичності. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному розгляді хорового мистецтва Китаю як цілісного музично-культурного феномена в контексті міжкультурної взаємодії. У роботі узагальнено основні етапи становлення китайської хорової традиції, уточнено механізми адаптації європейських принципів багатоголосся до пентатонічної інтонаційної системи, а також систематизовано провідні жанрові форми (шкільна пісня, масова пісня, кантата, обробка народної пісні, сучасна хорова композиція). Розширено уявлення про хорове виконавство як форму соціокультурної практики та як інструмент репрезентації національної ідентичності в умовах глобалізації. Висновки. Проведене дослідження дозволяє розглядати становлення хорового мистецтва в Китаї як складний, багатовимірний і історично обумовлений процес, у якому взаємодіють різні культурні, музично-естетичні та соціальні чинники. Аналіз показує, що формування китайської хорової традиції відбувалося не як механічне запозичення європейських моделей, а як результат глибокої трансформації, в ході якої відбулося органічне поєднання західних принципів багатоголосся з національною інтонаційною системою, заснованою на пентатоніці та варіантному розвитку. Історична перспектива дозволяє виявити ключові етапи цього процесу: від початкового освоєння хорового співу в контексті освітніх реформ і діяльності християнських місій до його подальшої інституціоналізації та перетворення на важливий елемент державної культурної політики. Особливе значення має етап формування жанру «шкільної пісні», який заклав основи інтеграції європейської гармонії в китайське музичне середовище та сприяв становленню нового типу музичного мислення. У другій половині XX століття ці процеси набувають системного характеру, що проявляється у розвитку масових хорових форм, професійних колективів і композиторської творчості.

ОРНАМЕНТИКА В ІНТЕПРЕТАЦІЇ КЛАВІРНИХ СОНАТ Й. ГАЙДНА

2026-04-22T16:37:49+03:00

Мета роботи. У статті досліджуються семантичні властивості знаків орнаментики в клавірних сонатах Й. Гайдна. Методологія дослідження передбачає використання музикознавчого та виконавського підходів; важливими є музично-аналітичний, текстологічний та історичний методи. Наукова новизна роботи постає у визначенні граматичних та семантичних функцій орнаментики в клавірних сонатах Гайдна; довести їх стильову природу у клавірній творчості композитора. Висновки. Гайдн опинився на епосі переходу від клавесинного до фортепіанного стилю, що значно вплинуло орнаментику його клавірних сонат. З одного боку, прослідковується її динаміка в сонатах різного періоду (ранні орієнтовані на чіткість та легкість клавесинного звучання, пізні – на посилення його динамічної складової). Але орнаментика незмінно виступає одним з важливих компонентів у комплексі виразових засобів клавірних сонат композитора, виконуючи стильову функцію драматизації та естетизації музичного тексту, а також прояву виконавської майстерності. У питаннях орнаментики Гайдн відійшов від жорстких канонів минулого, надаючи перевагу власному виконавському смаку та інтуїції. У цілому наслідуючи бароковій орнаментальній естетиці посилення виразовості музичного тексту, гайднівська орнаментація у клавірних сонатах постає відповідною стильовій парадигмі класицизму, з його прагненням гармонії, ясній логіці та врівноваженості як втіленням досконалості. Тому орнаментика в сонатах Гайдна повністю підкорена їх цілісній образній концепції, а не технічності виконання. Як у композиторському, так і у виконавському тексті тут переважає образ, ідея, а не декоративність подання. Орнаментика в сонатах Гайдна позбавлена статичності й покликана урізноманітнити музичну тканину, надаючи їй особливої легкості. Виявляються наступні специфічні риси авторського стилю Гайдна щодо орнаментики: форшлаги (довгі або короткі) завжди заліговані з основною нотою; групетто вживаються рідко, але трактуються всупереч усталеним класичним нормам; трелі виконуються швидко й легко, обов’язково починаючись з неакордового звуку. В сонатах Гайдна орнаментика складає суттєвий компонент стилістики діалогічної структури клавірного тексту. Хоча орнамент є додатковим шаром щодо основної мелодії, саме через нього розкривається образно-смисловий зміст твору. Тому правильне виконання прикрас є ключовим для точного відтворення стилістики Гайдна.

«СІЛЬСЬКИЙ КОНЦЕРТ» ДЛЯ КЛАВЕСИНА З ОРКЕСТРОМ Ф. ПУЛЕНКА В РІЧИЩІ ТРАДИЦІЙ ФРАНЦУЗЬКОГО НЕОКЛАСИЦИЗМУ

2026-04-22T16:41:17+03:00

Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційної унікальності «Сільського концерту» для клавесину та оркестру Ф. Пуленка в річищі неокласичних шукань французької музичної культури першої половини ХХ століття. Методологія роботи має комплексний характер і базується на поєднанні засад інтонаційного, жанрово-стильового, музично-історичного методів дослідження. Наукова новизна роботи визначена тим, що в ній вперше представлено узагальнення жанрово-стильової специфіки «Сільського концерту» Ф. Пуленка в контексті національних та естетичних настанов французького неокласицизму. Висновки. «Сільській концерт» Ф. Пуленка являє собою яскравий зразок неокласичної стилістики в творчості композитора, що виявляється в програмному визначенні твору, орієнтованому як на конкретне місце паризького передмістя (місце проживання В. Ландовської, на замовлення якої й створювався концерт), так і на внутрішній зв’язок композитора зі знаковими фігурами французької культури XVII-XVIII століть, в тому числі й з Ф. Купереном, Ж. Б. Люллі, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро та їх творчим і духовно-філософським надбанням. Неокласичний тонус «Сільського концерту» Ф. Пуленка також визначений його тембровою специфікою, де ключовою виступає партія солюючого клавесину, що не виключає можливість його заміни на фортепіано, виявляючи тим самим стильову унікальність авторського рішення, підкріплену графічним ударно-безпедальним, клавірним стилем виконання цього твору, що тяжіє до ясності та простоти музичного вираження. Цей підхід також доповнюється апелюванням композитора до докласичної (безконфліктної) жанрової «моделі» концерту, що акцентує увагу не на протиставленні соліста та оркестрової маси, а на гармонічному єднанні різного в межах непорушного сукупного Цілого.

БІБЛІЙНІ СЮЖЕТИ В ОПЕРІ У СВІТЛІ ПРОБЛЕМИ МУЗИЧНО-СЕМАНТИЧНОЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ САКРАЛЬНОГО ЗМІСТУ В МУЗИЧНО-ІСТОРИЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

2026-04-22T16:46:04+03:00

Метою дослідження є комплексний музикознавчий аналіз специфіки втілення біблійних текстів в оперному мистецтві в історичній перспективі, виявлення основних моделей їх інтерпретації, а також визначення особливостей взаємодії сакрального змісту і театральної форми в різних стилістичних та естетичних контекстах. Методологічну основу дослідження становить поєднання історико-музикознавчого, аналітичного та інтерпретаційного підходів. Використано історико-генетичний метод для простеження еволюції втілення біблійних сюжетів в оперному мистецтві; музично-теоретичний аналіз – для виявлення особливостей музичної мови та драматургії; герменевтичний підхід – для інтерпретації смислових і символічних аспектів сакрального тексту; а також міждисциплінарний метод, що залучає положення культурології, естетики та богослов’я з метою комплексного осмислення досліджуваної проблематики. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному розгляді проблеми втілення біблійних текстів в оперному мистецтві як цілісного культурно-естетичного феномена. У роботі вперше систематизовано основні моделі інтерпретації сакрального тексту в опері (ілюстративну, драматургічно-трансформаційну та символіко-філософську), а також уточнено специфіку взаємодії сакрального і театрального начал у різні історичні епохи. Розширено уявлення про роль опери як форми «звучащої теології», в якій музика виступає не лише засобом художнього вираження, а й інструментом духовної рефлексії. Висновки дослідження дозволяють окреслити втілення біблійних текстів в оперному мистецтві як складний, багаторівневий і історично змінний процес, у якому взаємодіють різні типи художнього мислення, музичної мови та культурних смислів. Проведений аналіз засвідчує, що біблійний текст у межах оперного жанру ніколи не функціонує як статичний або незмінний елемент: навпаки, він постійно зазнає інтерпретаційних трансформацій, які визначаються як естетичними принципами конкретної епохи, так і загальними тенденціями розвитку музично-театрального мистецтва. Історична перспектива показує, що початкове дистанціювання опери від біблійного матеріалу не означало його відсутності в музичній культурі, а радше сприяло формуванню альтернативних форм його втілення, зокрема в жанрі ораторії. Саме через ораторіальну традицію було вироблено ті музично-драматургічні моделі, які згодом стали основою для оперного освоєння сакральних сюжетів. У подальшому, особливо в XIX столітті, біблійний текст активно інтегрується в оперний театр, однак при цьому зазнає істотної переінтерпретації: він набуває політичного, психологічного або культурно-алегоричного значення, що свідчить про його здатність функціонувати як універсальний символічний ресурс.

СИМФОНІЯ У ТВОРЧОСТІ ЯНА СІБЕЛІУСА: ПИТАННЯ ЕВОЛЮЦІЇ ЖАНРУ

2026-04-22T16:48:43+03:00

Мета роботи – проаналізувати еволюцію симфонічного жанру у творчості Яна Сібеліуса, та визначити внесок композитора у розвиток світової симфонічної традиції. Робота спрямована на системне дослідження концептуально-структурних трансформацій у його симфоніях. Методологія дослідження. Дослідження базується на використанні історико-стильового, жанрово-композиційного і компаративного методів та системного підходу. Опора на архівні матеріали та сучасні музикознавчі студії дозволяє простежити розвиток симфонічного стилю композитора від ранніх до пізніх творів. Наукова новизна роботи полягає у систематизації та узагальненні особливостей еволюції симфонічного жанру в творчості Сібеліуса. Дослідження також розкриває механізми формування авторського стилю композитора. Висновки. Результати дослідження підтверджують, що симфонічна творчість Яна Сібеліуса є унікальним явищем світової музичної культури.Драматургія його симфоній вибудовується на поетичній програмності, опорі на епос «Калевала» та діалозі з центральноєвропейською літературною думкою (зокрема, ідеями Й. В. Ґете). Сібеліус поєднує «описовий» і «концептуальний» підходи до жанру, що особливо виявляється у трьох останніх симфоніях та другій редакції П’ятої, де моноциклічність, контраст темпоритмів і варіативний розвиток мотивів формують багатовимірну драматургію. Таким чином, симфонізм Сібеліуса постає як оригінальний синтез індивідуального стилю, національної специфіки та загальних тенденцій європейської музики ХХ століття. Робота забезпечує підґрунтя для подальших досліджень у галузі аналізу симфонічної творчості композитора.