Музичне мистецтво і культура

ХОРОВІ СЦЕНИ В КОНТЕКСТІ МУЗИЧНОЇ ВИСТАВИ: ВІД КЛАСИЧНОЇ ОПЕРИ ДО МЮЗИКЛУ (оглядовий екскурс)

Ievgeniia Mykolaivna Bondar — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження – висвітлити значення та специфіку хорових сцен як невід’ємного компонента художнього цілого музичної вистави. Увага зосереджена на комплексному оглядовому аналізі еволюції хорових (масових) сцен у музично-театральній творчості від класичної опери та оперети до сучасних жанрів – рок-опери та мюзиклу. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході із застосуванням компаративного, системного, аналітично-музикознавчого та хорознавчого методів. Наукова новизна визначається аналітичним узагальненням наукових робіт, дотичних до тематики статті; оглядом розвитку масових сцен від «колективного виконавця» в класичній опері до універсального пластичного елемента «total theatre» у мюзиклі; висвітленням метатеатральних функцій хору, етно-акцентованості українських мюзиклів, інтеграції цифрових технологій (3D-mapping, лазерне шоу, хромакей) та трансформації статусу і функцій артиста хору. Висновки. Хорові (масові) сцени постають вагомою компонентою поліжанрового та багатоскладового явища музичного театру, забезпечуючи його масштабність, емоційну глибину та дієву комунікацію зі глядачем. Поняття про хор в музичному театрі постає широким та ієрархічним, таким, що поєднує традиції з інноваціями ХХІ століття; а явище таким, що демонструє довгий шлях розвитку від «персонажу над дією» до активного учасника «total theatre». Загальний художній результат формується під впливом контексту жанра, стилю, виконавської традиції, індивідуальності та масштабу особистості авторів, митців-постановників, визначається фаховою підготовкою та творчим потенціалом виконавців, а професія артиста сучасного театрального хору може вважатись однією з найскладніших, оскільки вимагає такого професійного оснащення, яке відповідало б кросоверності та багатомірності, експериментальності мистецького простору.

ФОРТЕПІАННИЙ КВІНТЕТ У СВІТЛІ СУЧАСНИХ СТИЛЬОВИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ: ТИПОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Liudmyla Viktorivna Zyma — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Метою дослідження є виявлення типологічних особливостей фортепіанного квінтету в умовах сучасних стильових трансформацій в контексті взаємодії жанрової традиції та новітніх композиторських стратегій. Методологічна основа дослідження формується на перетині історико-стильового, порівняльно-типологічного, семіологічного та музикознавчого аналітичного методів, що забезпечують комплексне осмислення фортепіанного квінтету як актуальної жанрово-стильової сфери сучасного музичного мистецтва. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному теоретичному осмисленні фортепіанного квінтету як динамічної жанрово-стильової моделі в умовах сучасних стильових трансформацій. У дослідженні вперше здійснено системний типологічний аналіз фортепіанного квінтету в контексті актуальної стильової парадигматики наприкінці ХХ–ХХІ століть, що дозволило виявити та обґрунтувати основні типологічні моделі жанру, сформовані під впливом новітніх композиторських стратегій та художньо-стильових орієнтирів музичного-мистецтва. Висновки. Визначальними чинниками стильових трансформацій фортепіанного квінтету у сучасній композиторській творчості є розширення музично-мовного ресурсу, зокрема актуалізація темброво-сонористичних, просторових і акустичних параметрів звуку, що спричиняє перегляд традиційних принципів формотворення. Трансформацій зазнає і композиційно-структурний рівень: традиційна циклічність модифікується у напрямі редукції, фрагментації або наскрізного процесуального розвитку. Суттєво змінюється й принцип ансамблевої взаємодії, що характеризується нівеляцією ієрархічних відношень та утвердженням рівноправності інструментальних партій. На рівні драматургії спостерігається відхід від конфліктно-діалектичної моделі розвитку до альтернативних типів розгортання музичної форми, зокрема контемплятивного, сонористично-процесуального та колажного, які часто взаємодіють у межах єдиної композиції. Таким чином, сучасний фортепіанний квінтет демонструє високий рівень адаптивності, здатність до стильового синтезу та концептуального оновлення, що визначає його специфіку на межі ХХ–ХХІ століть.

ЗВУКОВИБУДУВАННЯ У ФОРТЕПІАННІЙ КУЛЬТУРІ: СКЛАДОВІ ТА ЗАСОБИ

Viola Grigoryevna Demidova — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження – уточнити поняття «звуковибудування» у контексті музикознавства та фортепіанної педагогіки, характеристики фортепіанного звуку як акустико-художнього явища; визначити структурні компоненти звуковибудування та їх взаємозв’язки; проаналізувати роль основних засобів звуковибудування у виконавській практиці й обґрунтувати підходи до формування звукової культури піаніста. Методологічну основу дослідження складають концепції структурно-функціонального підходу мистецької освіти, єдності технічного та художнього у виконавському процесі як результату взаємодії фізіологічних механізмів і художнього мислення; принципах системного та інтерпретаційного методів. Наукова новизна одержаних результатів полягає у поглибленому теоретичному осмисленні феномену звуковибудування у фортепіанній культурі як інтегративного процесу виконавської діяльності; трактуванні його як цілісної функціональної системи засобів, підпорядкованої художньому задуму твору. Подальшого розвитку набули уявлення про роль слухового компонента як ключового чинника регуляції якості звучання та формування індивідуального виконавського стилю піаніста. Висновки. Виходячи з структурно-функціонального аналізу мистецтвознавчої літератури, ми дійшли такого висновку: звуковибудування у фортепіанній культурі – складний багатокомпонентний процес, що інтегрує техніко-фізіологічні, слухові, художньо-інтерпретаційні та психоемоційні аспекти виконавської діяльності. Його ефективність визначається рівнем сформованості виконавського апарату, розвиненістю слухового контролю та здатністю піаніста до художнього мислення. У ході дослідження обґрунтовано структуру звуковибудування як сукупність взаємопов’язаних компонентів (техніко-фізіологічного, слухового, художньо-інтерпретаційного та психоемоційного), функціональна єдність яких забезпечує створення цілісного звукового образу. Систематизовано основні засоби звуковибудування – туше, ваговий принцип, артикуляцію, динаміку, педалізацію та агогіку – і визначено їхню роль у формуванні якісних характеристик фортепіанного звучання. Уточнено значення слухового компонента як провідного регулятора звуковибудування, що забезпечує як контроль, так і випереджальне моделювання звукового результату; розкрито взаємозв’язок технічного й художнього як єдиної системи виконавського процесу. Визначено, що звуковибудування є базовою складовою виконавської майстерності піаніста, яка зумовлює художню переконливість інтерпретації та формування індивідуального звукового стилю. Доповнено уявлення про комплексний характер засобів звуковибудування як інструментів реалізації художнього задуму.

ВІД АВТЕНТИКИ ДО ПОЛІСТИЛІСТИКИ: РЕВІТАЛІЗАЦІЯ ЕТНОКУЛЬТУРНИХ КОДІВ У СУЧАСНОМУ ВОКАЛЬНОМУ, ХОРОВОМУ ТА ІНСТРУМЕНТАЛЬНОМУ ВИКОНАВСТВІ

Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета роботи. Дослідження спрямоване на теоретичне обґрунтування процесів ревіталізації етнокультурних кодів у сучасній музично-виконавській діяльності. Метою є виявлення специфіки їхнього функціонування у вокальному, хоровому та інструментальному (бандурному) мистецтві в умовах модернізації виконавської техніки. Розкривається потенціал нового прочитання традицій як способу самоідентифікації українського мистецтва у глобалізованому світі, де фольклор постає як динамічна система смислів. Методологія дослідження ґрунтується на полістилістичному та міждисциплінарному підходах та поєднує методи мистецтвознавства, семіотики та культурології. Системний метод застосовано для аналізу ревіталізації не як механічної реставрації, а як адаптації минулих форм до сучасного соціокультурного середовища. Феномен музичної пам’яті представлено через концепцію «колективного позасвідомого» К. Юнга, що пояснює механізми збереження інтонаційних архетипів. Аналітичний метод залучено для вивчення полістилістичного синтезу. Наукова новизна – обґрунтування комплексного осмислення ревіталізації етнокультурних кодів як динамічної системи у вокальному, хоровому та інструментальному виконавстві. Проаналізовано механізми переходу архаїчних кодів (гетерофонія, думний лад) від автентичного першоджерела до новітніх парадигм (етно-джаз, електро-фолк, необароко, містерії). Доведено, що ревіталізація є інноваційною стратегією подолання дистанції між національною архаїкою та глобалізованим художнім контекстом. Висновки. Доведено, що нове прочитання традицій долає межу між фольклором і академічним стандартом. У вокально-хоровому виконавстві це формує новітню естетику через впровадження народного звукоутворення, гетерофонних структур і сонорних ефектів. В інструментальній сфері бандурне мистецтво трансформує думний лад та епічність у базові константи. Бандура долає стереотип музейного експоната, інтегруючись в академічні форми та електронні експерименти. Жанрово-стильова еволюція відображає діалог традиції та інновації, перетворюючи етнокультурні архетипи на органічний елемент сучасного світового мистецького простору.

ДИТЯЧА ХОРОВА ТВОРЧІСТЬ У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ХОРОВОЇ ТРАДИЦІЇ

Iryna Oleksandrivna Shatova — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета роботи полягає у визначенні ролі дитячої хорової творчості у формуванні національної художньо-культурної традиції; виявленні провідних тенденцій еволюції дитячого хорового співу в Україні; подальшому вивченні основних процесів розвитку дитячого хорового виконавства в контексті загальноукраїнського художньо-культурного процесу. Методологія дослідження. У статті використано культурологічний, аналітичний, функціональний, хорознавчий підходи, які створюють єдину методологічну основу дослідження. Наукова новизна роботи полягає у спробі виявити основні напрями і критерії вивчення провідних тенденцій еволюції дитячого хорового співу в Україні на прикладі методико-теоретичних принципів і творчо-практичних результатів діяльності дитячо-юнацького хору «Solo musica» студії педагогічної практики ОНМА імені А. В. Нежданової. Поєднання історично-еволюційного та індивідуального підходів, зокрема, дослідження діяльності провідних дитячих співочих колективів, постає своєрідною «точкою відліку» для процесів, що відбуваються нині в українській хоровій творчості, і не лише в дитячій або юнацькій. Висновки. Саме феномен дитячої хорової творчості, спираючись на досвід «Solo musica», дозволяє висвітлювати інноваційні тенденції хорового співу, ті його експериментальні форми, що були викликані різноманітними комунікативними кризами, але виявилися напрочуд успішними та плідними з боку художньо-смислових відкрить. Вивчення історико-педагогічних засад дитячого хорового співу, як в Україні в цілому, так і на основі одеської академічно-професійної школи, створює необхідні історичні та теоретичні передумови розкриття художнього значення і стильового змісту української дитячої хорової творчості у її одеському втіленні у тому числі. Такий підхід веде до суттєвих методичних висновків, що стосуються способів навчання співу та музичній теорії, виявляють свою дієвість стосовно різних рівнів володіння музичним знанням, що стає особливо важливим при залученні до царини хорової музики дітей та юнацтва.

КАМЕРНО-ВОКАЛЬНА СПАДЩИНА Ф. НАДЕНЕНКА І ТРАДИЦІЇ МУЗИЧНОГО АКАДЕМІЗМУ

Tetyana Petrivna Knyshova — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета роботи – виявлення жанрово-стильової та поетико-інтонаційної унікальності камерно-вокальної творчості Ф. Надененка в річищі провідних настанов музичного академізму-традиціоналізму. Методологічна база роботи має комплексний характер, поєднуючи міждисциплінарний, інтонаційний та музично-культурологічний підходи. Наукова новизна роботи визначена її аналітичним ракурсом, що враховує не тільки жанрово-стильові метаморфози вокальної спадщини Ф. Надененка, але й її зв’язок з академічно-традиціоналістською «лінією» розвитку української музики радянського періоду. Висновки. Творча постать Ф. Надененка являє собою одну з яскравих особистостей, що репрезентувала розвиток української радянської музичної культури в період 20-х – початку 60-х років ХХ століття та показових для неї шукань. Успадкувавши митецький та освітній універсалізм попередніх поколінь українських музикантів, він був відомим як ерудований музикант, видатний піаніст, теоретик, музичний редактор та композитор, діяльність якого завжди відзначалася високим музичним професіоналізмом. Узагальнений погляд на камерно-вокальну спадщину Ф. Надененка, що охоплює більше двохсот творів, дозволяє віднести його до авторів академічно-традиціоналістського спрямування. Як філолог та знавець світової літератури він звертається у своїй вокальній спадщини до широкого кола поетичних першоджерел, в тому числі до української поетичної класики XIX–ХХ століть (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Вороний, М. Рильський, В. Сосюра, О. Новицький, Л. Забашта, М. Бажан, М. Приходько та ін.). Крім того, композитор проявив себе також як поцінувач зарубіжної поезії різних часів і народів, в якій особливу зацікавленість у нього викликали твори А. Міцкевича, Р. Тагора та японська поетична лірика. Широкий вибір поетичних першоджерел визначає диференційований підхід композитора і у виборі музично-виразних засобів, що виявляють академічно-традиціоналістську орієнтацію його камерно-вокальної спадщини. Остання виявляється у домінуванні в ній аріозно-романсового типу мелодики, в апелюванні до інтонаційних, метро-ритмічних та фактурних формул-знаків українського фольклору, зверненні до показових ладо-гармонічних зворотів, квінтових бурдонів, що є присутніми в творах на українські поетичні тексти. «Східні» вокальні композиції Ф. Надененка спираються на широке коло виразних засобів «музичного Сходу», відомих у європейській музично-історичній традиції XIX століття (зб. 2, мелодика орнаментального типу та ін.).

ПРОГРАМНІСТЬ ЯК МАРКЕР ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ФОРМОТВОРЕННЯ В МУЗИЧНОМУ МИСТЕЦТВІ ХХ СТОЛІТТЯ (НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ О. РЕСПІГІ)

Oleksandr Oleksandrovych Korchev, Halyna Pylypivna Hlazunova — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження полягає у виявленні специфіки взаємодії між програмною назвою та особливостями формотворення архітектоніки музичних творів ХХ ст., на прикладі творчої спадщини О. Респігі. Методологічну основу роботи становлять історичний, компаративний, системно-аналітичний та функціональний методи, а також етимологічний аналіз. Їх комплексне застосування дозволило з’ясувати характерні особливості програмності у творчості О. Респігі та проілюструвати специфіку втілення змісту програмної назви в опусі «Metamorphoseon XII Modi». Наукова новизна – розгляд проблеми індивідуалізації процесів формотворення в музиці ХХ століття крізь призму творчої спадщини італійського композитора. Висновки. У статті розглянуто специфіку взаємозв’язку програмності з індивідуалізацією формотворчих механізмів у музиці ХХ століття на прикладі твору О. Респігі «Metamorphoseon XII Modi». У поданому ракурсі проведено аналічне дослідження особливостей композиційного втілення ідеї метаморфози, що закладена в програмній назві опусу на рівні ладо-тональних, тематичних, структурних, жанрових та стильових параметрів. Зокрема, проведено компаративний аналіз дванадцяти модусів варіаційного циклу, в результаті якого виявлено різновекторні перетворення тематизму, що відображає багаторівневий процес метаморфози. На прикладі п’ятого модусу (жанрова модуляція у формі мінорного скерцо), сьомого (інструментальна каденція концертного типу) та дев’ятого (поліфонічна розосередженість тематичних елементів) показано різні типи видозмін елементів головної теми циклу. В ході аналізу з’ясовано, що основою становлення композиції циклу є варіаційний принцип, який виступає не лише формотворчим чинником, а й способом втілення змісту програмної назви твору – поступового видозмінення головної теми, у результаті її розпаду на окремі автономні елементи (мелодичну та басову лінії), які в подальшому отримують самостійний розвиток. У висновках проілюстровано, що програмна назва циклу – «Metamorphoseon XII Modi» – відображає не лише явище зміни як результат, але й позначає сам процес перетворення у динамічному розгортанні композиції твору О. Респігі.

ОБРАЗНИЙ ВСЕСВІТ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО У ДЖАЗОВІЙ КОНЦЕПЦІЇ КАТЕРИНИ КРАВЧЕНКО

Yulia Volodymyrivna Kostandova — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження – полягає у комплексному аналізі вокально-інструментальної сюїти Катерини Кравченко як з погляду виявлення механізмів інтонаційно-стильової взаємодії українського народного мелосу та джазу, а також визначення специфіки перекодування живописних образів засобами музичної виразності. Методологія дослідження базується на поєднанні комплексного (міждисциплінарного) та інтерпретаційного підходів. Застосовано методи структурно-семантичного, інтермедіального та виконавського аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі вокально-інструментальної сюїти Катерини Кравченко як прикладу сучасного переосмислення образного світу Марії Примаченко в контексті джазової музики. Уперше виявлено інтермедіальний вимір твору – механізм перекодування живописних образів у звукову мову музики, який виступає одним із ключових чинників художньої концепції сюїти. Ретельно розкрито специфіку трансформації живописних образів у темброво-інтонаційну систему та досліджено особливості синтезу українського мелосу з джазовими гармонічними, ритмічними та імпровізаційними моделями. Висновки. У результаті дослідження встановлено, що вокально-інструментальна сюїта Катерини Кравченко є яскравим прикладом інтермедіального діалогу між живописом і музикою. Композиторка перекодовує візуальні образи звуковою мовою, встановлюючи відповідності між елементами двох мистецьких систем: колір картин відображається у тембральній палітрі оркестру, орнаментальність і ритм – у метроритмічній структурі та остинатних фігураціях, а просторовість і багатошаровість композицій – у фактурі та гармонії. Таким чином, твір демонструє, що взаємодія різних мистецьких систем може не лише відтворювати вихідний образ, а й розширювати його семантично-смисловий потенціал. Композиторка у свої сюїті створює особливий художній простір, у якому національна традиція і зберігається, і переосмислюється, відкриваючи нові шляхи інтерпретації живопису та підтверджуючи значущість синтезу мистецтв для подальшого наукового осмислення.

МУЗИЧНО-ДРАМАТУРГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ БАЛЕТУ БОГДАНА ПАВЛОВСЬКОГО «БІЛОСНІЖКА ТА СІМ ГНОМІВ»

Tetiana Petrivna Bogoieva — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета роботи – виявлення особливостей музичної драматургії сучасного українського дитячого балету на прикладі балету Богдана Павловського «Білосніжка та сім гномів», з акцентом на принципах тематичної організації, образно-інтонаційній характеристиці персонажів і взаємодії музики з хореографічною та сценічною складовими. Методологія дослідження становить комплекс музикознавчих і культурологічних підходів. Застосовано аналітичний метод, який дав змогу здійснити музично-драматургічний аналіз партитури балету Б. Павловського «Білосніжка та сім гномів» та виявити принципи тематичної організації музичного матеріалу. Інтонаційно-стильовий метод використано для характеристики образної системи персонажів і визначення особливостей ладо-інтонаційної мови твору. Метод структурно-драматургічного аналізу дозволив простежити функціонування лейтмотивної системи, драматургійні кульмінації та принципи розвитку музичного матеріалу у взаємодії з хореографічною дією. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше у вітчизняному музикознавстві здійснено цілісний музично-драматургічний аналіз балету Богдана Павловського «Білосніжка та сім гномів» у контексті сучасного українського дитячого музичного театру. Виявлено особливості лейтмотивної організації партитури, ладо-інтонаційних протиставлень та тембрової семантики, що формують образну систему персонажів і забезпечують драматургійну логіку твору. Окреслено специфіку оркестрового письма композитора, зорієнтованого на дитяче сприйняття, а також визначено роль музики як смислотворчого чинника у взаємодії з хореографічною та сценічною складовими балетної вистави. Висновки. У результаті дослідження встановлено, що музична драматургія балету Б. Павловського «Білосніжка та сім гномів» вибудувана на основі чіткої лейтмотивної системи, контрастного зіставлення ладо-інтонаційних сфер добра і зла та варіативного розвитку тематичного матеріалу. Доведено, що балет «Білосніжка та сім гномів» є показовим зразком сучасного дитячого балету, у якому поєднуються розважальна, естетична та виховна функції музичного театру.

КИТАЙСЬКА ПОЕТИЧНА ТРАДИЦІЯ В КАМЕРНО-ВОКАЛЬНІЙ МУЗИЦІ БРАЙТА ШЕНГА: ВІД НАРОДНОПІСЕННОЇ ІНТОНАЦІЇ ДО ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОЇ ЛІРИКИ

Zhang Zhihuan — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження полягає у комплексному музикознавчому осмисленні камерно-вокальної творчості Брайта Шенга, виявленні особливостей його композиторського мислення, принципів взаємодії вокального та інструментального начал, специфіки втілення китайської поетичної традиції та фольклорної інтонації в умовах сучасної західної академічної музичної мови, а також визначенні ролі камерно-вокального жанру у формуванні індивідуального стилю композитора. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні музично-історичного, жанрово-стильового, інтонаційно-драматургічного та компаративного методів аналізу. Наукова новизна полягає у цілісному дослідженні камерно-вокальної творчості Брайта Шенга як самостійної та концептуально значущої сфери його композиторської спадщини. Уперше в українському музикознавстві цикли Three Chinese Love Songs і Two Poems from Sung Dynasty розглядаються в єдності як ключові твори, що репрезентують формування авторської моделі музичної пам’яті, де поєднуються фольклорна інтонація, класична китайська поезія та сучасна композиторська техніка. Особлива увага приділяється трактуванню голосу як носія культурної пам’яті та інструментального начала як простору історичного й психологічного резонансу. Висновки. Камерно-вокальний жанр у творчості Брайта Шенга має особливе значення, оскільки саме в ньому найповніше розкривається його уявлення про музику як про простір внутрішньої пам’яті, особистого свідчення й культурного діалогу. Якщо в симфонічних та оперних полотнах композитор часто мислить масштабними історичними категоріями, звертається до великих драматургічних форм і широких концептуальних узагальнень, то камерно-вокальна музика дозволяє йому зосередитися на найтонших інтонаційних рухах, на психології слова, на тому моменті, де музика народжується безпосередньо з людського дихання. Саме тут художня думка втрачає зовнішню монументальність і набуває особливої внутрішньої правди.

СКРИПКОВА МУЗИКА ГО ВЕНЬЦЗІНА ЯК МОДЕЛЬ СУЧАСНОГО КИТАЙСЬКОГО ІНСТРУМЕНТАЛЬНОГО МИСЛЕННЯ: МІКРОІНТОНАЦІЯ, СОНОРИСТИКА І НОВА ВІРТУОЗНІСТЬ

Yuan Shuqin — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження полягає у виявленні специфіки скрипкового письма Го Веньцзіна як цілісної художньої системи, в якій поєднуються принципи китайської театрально-вокальної інтонаційності, сонористична організація звука, процесуальна форма та новий тип виконавської драматургії. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні музично-історичного, жанрово-стильового, інтонаційного, темброво-сонористичного та виконавсько-аналітичного підходів. Наукова новизна полягає у трактуванні скрипкової творчості Го Веньцзіна не як прикладу зовнішнього поєднання східної та західної традицій, а як самостійної композиторської системи, у якій національна ідентичність реалізується через структуру звука, форму, тембр і жест. У роботі акцентується значення скрипки як драматургічного суб’єкта, а також обґрунтовується роль тиші, тембрової поліфонії та мікроінтонаційності як ключових чинників формотворення. Висновки. Скрипкова творчість Го Веньцзіна є вагомим явищем сучасної академічної музики, оскільки в ній скрипка постає не лише як традиційний сольний інструмент, а як складний носій драматургічного, психологічного й культурного змісту. Аналіз його скрипкового письма дає підстави стверджувати, що композитор переосмислює європейську інструментальну традицію крізь призму китайського театрально-вокального мислення, передусім сичуаньської опери. Це виявляється у декламаційній природі мелодики, гнучкій інтонації «між звуками», контрастній драматургії, значенні паузи та особливій ролі виконавського жесту. Однією з провідних рис стилю Го Веньцзіна є відмова від класичної тематичної логіки на користь процесуального розвитку. Музична форма в його скрипкових творах вибудовується як послідовність енергетичних станів: імпульсу, наростання, звукової кризи, тиші й нового тембрового перетворення.

СТИЛЬОВИЙ АНАЛІЗ ЯК ОСНОВА ВИКОНАВСЬКОГО РОЗУМІННЯ: НОВІ ЗАПИТИ СУЧАСНОЇ ФОРТЕПІАННОЇ ТВОРЧОСТІ

Luo Xiaoyi — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета статті – визначити необхідні параметри музичного виконавсько-інтерпретативного стильового аналізу, зокрема піаністичного, що відповідає запитам та потребам сучасної музичної дійсності, музично-мистецької практики. Методологія роботи визначається історичним та особистісно-виконавським підходами до явища фортепіанного стилю, дозволяє розвивати семантичні аспекти теорії інтерпретації, поглиблювати її психологічні тенденції. Наукова новизна дослідження полягає у підході до стилю у фортепіанній творчості як предмету системного аналітичного вивчення; доводиться, що і в історичному, і в композиційному процесуальному вимірі музичний стиль виникає внаслідок цілеспрямованої усвідомленої діяльності музиканта, що орієнтована на певні ціннісні установки, конкретні художньо-естетичні позиції, націлена на визначений творчо-комунікативний результат та осягнення глибинної сутності музичних явищ, також їх творче переломлення у контексті особистісного виконавського та реципієнтного світосприйняття. Висновки. Усвідомлюючи вторинність суб’єктивного аспекту виконавської інтерпретації, дослідження кожного з рівнів стильового мислення варто розпочинати з аналізу проявів композиторського стилю у музичному творі, який є безпосереднім об’єктом виконавської інтерпретації та потребує спеціального поглибленого виконавського аналізу. Водночас – принципово важливим є твердження про те, що музичний зміст, так само як і музичне формотворення, не є лише результатом творчості певної історичної доби, в яку було складено музичний твір, та відображенням стилю композитора та напряму, до якого він належав. Виконавська інтерпретація здатна приводити до зміни образних конфігурацій музичного змісту, до створення власної «виконавської композиції», хоча й на засадах певного «заданого» музичного матеріалу. І такої художньої автономії виконавська концепція, процес виконавського музичного мовлення набувають у тому випадку, коли піаніст аналітично глибоко ставиться до виразових можливостей музики, а до музичного матеріалу підходить як до сукупності мовного інструментарію.

ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ ТА ФЕНОМЕНОЛОГІЧНИЙ ПІДХОДИ В МУЗИКОЗНАВСТВІ: ДО ПРОБЛЕМИ ЕМПІРИЧНОГО СТАТУСУ ІСТОРИЧНОГО ЗНАННЯ

Svitlana Viktorivna Osadcha — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Метою дослідження є теоретичне осмислення джерелознавчого, історіографічного та феноменологічного підходів у сучасному музикознавстві крізь призму проблеми емпіричного статусу історичного знання, а також виявлення їх методологічного потенціалу для формування цілісної наукової моделі дослідження музичної культури. Методологічну основу дослідження становить комплексний міждисциплінарний підхід, що поєднує принципи джерелознавчого, історіографічного, феноменологічного та когнітивного аналізу. Джерелознавчий метод застосовується для розгляду музичного твору як носія структурованого інформаційного ресурсу, що дозволяє досліджувати внутрішні (формальні, композиційні, семіотичні) та зовнішні (історико-культурні, соціальні, інституційні) параметри музичного джерела. Історіографічний підхід спрямований на виявлення механізмів формування наукових наративів, критичний аналіз музично-історичних моделей та дослідження зміни наукових парадигм у музикознавстві. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному осмисленні проблеми емпіричного статусу історичного знання в музикознавстві через інтеграцію джерелознавчого, історіографічного та феноменологічного підходів. Уточнено роль історіографічного наративу як форми наукового конструювання музичного минулого, а також обґрунтовано необхідність поєднання аналітичної точності джерелознавства з критичною рефлексією історіографії. Висновки. Проблема емпіричного статусу історичного знання в музикознавстві виявляє необхідність глибокого методологічного переосмислення самої природи наукового підходу до музичного минулого. У центрі цього переосмислення опиняється співвідношення джерелознавчого, історіографічного та феноменологічного вимірів, які разом формують цілісну модель сучасного музикознавчого знання. Відмова від одновимірного розуміння історії як виключно наративної конструкції відкриває можливість розглядати її як складну систему, що поєднує емпіричну основу з інтерпретаційною діяльністю. Історіографічний підхід дозволяє виявити умовність і контекстуальну зумовленість будь-яких історичних побудов, включно з історією музики. Це підсилює необхідність критичної рефлексії щодо самих способів формування історичних наративів і підкреслює значення історіографії як інструмента аналізу не лише об’єкта, а й методів його пізнання. У цьому контексті джерелознавчий підхід набуває фундаментального значення, оскільки він забезпечує опору на емпірично доступні форми музичного буття. Взаємодія його внутрішніх характеристик і зовнішніх історичних умов створює підґрунтя для інтерпретацій, що мають не лише концептуальний, а й емпірично обґрунтований характер. Саме в цьому поєднанні формується можливість досягнення більшої достовірності музикознавчого знання.

МУЗИЧНА ОРТОЛОГІЯ ТА ЯВИЩЕ ВАРІАНТНОСТІ У ФОРТЕПІАННІЙ ТВОРЧОСТІ

Li Jiafan, Oleksandra Ivanivna Samoilenko — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета статті – визначити передумови та головні тенденції розвитку музичної ортології, виявити провідне значення щодо цього поняття мовно-мовленнєвої варіантності. Методологія дослідження зумовлена зверненням до ортологічного напряму вивчення процесу музичного формотворення, розвитком теоретичних дискурсивних засад музикознавчого аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у запровадженні музикознавчої теорії варіацій або музичної ортології; доводиться, що вивчення варіативності (варіабельності) як універсального явища посприяло ідеї створити спеціальну науку, ортологію, тобто дисципліну, основною категорією постає варіація. Виявляється, що основні поняття теорії змінності (мінливості) відображаються у термінах варіабельність, варіація, «варіація, варіант, інваріант, сталість, норма, константа. Пояснюється, що перші два терміни зазвичай використовуються як синоніми, але їх широкі та вузькі інтерпретації розрізняються. Варіабельність у широкому розумінні позначає здатність до будь-якої варіантності, модифікації, не претендує на опозиційність до інваріанту. У вузькому сенсі мінливість-варіабельність визначаєтьсяяк характеристика способу існування та функціонування мовних одиниць у синхронності та у діахронії, і у даному випадку поняття нормативу є доречним, адже необхідним є порівняння співіснуючих елементів, мовних побудов. Висновки. Варіантність в музиці може розглядатися як об’єктивна іманентна властивість музично-мовної системи, основою якої є деякий інваріант, що зберігає тотожність самому собі у низці видозмін в процесі текстових та міжтекстових трансляцій. Варіативність музично-мовних одиниць пронизує всю систему музичної мови, але у семантичному плані реалізується у мовленнєвому акті, тобто шляхом виконавської інтерпретації. Цьому передує варіабельність композиторського стилю та стилістичного виповнення музичного тексту, тобто динамізм мови проявляється у певних законах фонетичної, лексичної та граматичної організації в кожному конкретному творі, безпосередньо впливає на способи побудови композиційної горизонталі, тобто тематичного профілю твору, але також виявляється й у фактурно-вертикальному вимірі.

ПОЛІФОНІЧНА ФАКТУРА ЯК ТЕКСТОЛОГІЧНИЙ ЧИННИК ФОРТЕПІАННИХ ТВОРІВ

Li Yuyan, Alla Dmitrivna Chernoivanenko — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета роботи. У статті досліджуються особливості відтворення поліфонії в фортепіанній музиці різних епох та стильових засад з позицій текстологічного підходу. Методологія дослідження передбачає використання музикознавчого та виконавського підходів; важливими є музично-аналітичний, текстологічний та компаративний методи. Наукова новизна роботи постає у виявленні ролі поліфонії у тексті фортепіанних творів як фактурної організації, жанрово-формотворних та мисленнєвих принципів. Висновки. Поліфонія як тип музичної фактури, заснований на рівноправній взаємодії самостійних голосів, виступає невід’ємною частиною світової музичної спадщини від фольклорних традицій до вершин академічного мистецтва. Поліфонія є іманентною властивістю фортепіанної гри, що проявляється у: багатошаровості фактури (фортепіано здатне імітувати звучання цілого оркестру, де кожен «голос» має власну теситуру, тембр та динаміку); самостійності виконання й прослуховування ліній (на відміну від «монодичних» інструментів, піаніст втілює кілька мелодійних ліній одночасно, що потребує високого рівня поліфонічного мислення та координації); диференціації звуку (іманентною рисою фортепіанної майстерності є здатність вести кожен голос з різною артикуляцією і силою звуку); педалізації (використання правої педалі дозволяє поєднувати звуки, що фізично не можуть бути утримані пальцями, створюючи складні гармонічні та поліфонічні напластування). Саме завдяки цим властивостям фортепіано стало ідеальним інструментом для виконання як строгої поліфонії (наприклад, фуги Баха), так і прихованої поліфонії романтиків, найскладніших поєднань гомофонно-поліфонічних змішаних фактур та поліфонії пластів ХХ століття. Фуга відіграє важливу драматургічно-композиційну роль у сонатному циклі, не лише динамізуючи його та слугуючи потужним засобом вагомого підсумку всього драматичного розвитку твору, а й свого роду централізує навколо себе інші частини, таким чином наділяючи сонату контекстуальними стильовими варіантами для виконавської інтерпретації.

ЖАНРОВА МОДЕЛЬ ДВОЧАСТИННОЇ СОНАТИ У ТВОРЧОСТІ Л. ВАН БЕТХОВЕНА (НА ПРИКЛАДІ ФОРТЕПІАННОЇ СОНАТИ № 24 ОР. 78)

Anastasia Oleksiivna Bade, Polina Valentynivna Rud — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета статті полягає у виявленні специфіки жанрової моделі двочастинної сонати у творчості Бетховена. Матеріалом є фортепіанна соната № 24 ор. 78 Л. Бетховена. Актуальність даного дослідження зумовлена необхідністю комплексного аналізу двочастинного сонатного циклу як нової жанрової моделі у творчості Л. ван Бетховена. Визначення тематичної і драматургічної логіки, внутрішніх закономірностей жанрово-стильового різновиду класичної сонати сприятиме розумінню еволюції жанру в музиці ХІХ і ХХ століть. Методологія дослідження спирається на компаративний, жанрово-стильовий, структурно-функціональний методи аналізу. Наукова новизна полягає у визначенні специфіки та характерних рис моделі жанру двочастинної сонати. Підкрелюється, що двочастинна соната як один з різновидів жанрової моделі сонатного циклу у творчості Бетховена відрізняється високою концентрацією тематичного розвитку, гнучким трактуванням форми, інтенсивними ладо-гармонічними процесами, що забезпечують реалізацію ідеї сонатності. У висновках зазначається, що жанрова модель двочастинної сонати відображає складну та багатовекторну еволюцію композиторського мислення Людвіг ван Бетховен та становить один із ключових етапів у трансформації сонатного жанру на межі класичної та романтичної епох. Така модель не лише демонструє тенденцію до внутрішньої концентрації музичної форми та переосмислення традиційної циклічності, але й засвідчує зрушення у сфері музичної драматургії, де двочастинна структура набуває нової функціональної наповненості, забезпечуючи більш тісну взаємодію тематичного розвитку та композиційної цілісності. У цьому контексті двочастинна соната постає як своєрідна лабораторія формотворчих пошуків, у якій відбувається перегляд усталених принципів класичної сонатної форми. Водночас виявлено, що зазначена модель передбачає подальші тенденції розвитку музичного мислення, які реалізуються у творчості композиторів романтичної доби та музики ХХ століття, зокрема у напрямі індивідуалізації форми, посилення ролі тематичної інтеграції та зростання значення внутрішньої драматургічної логіки. Перспективи подальшого дослідження даної проблематики пов’язані із розширенням кола аналізованого матеріалу, зокрема через звернення до зразків двочастинної сонати для різних інструментів у творчості Бетховена, а також до аналогічних композицій у доробку інших композиторів різних національних шкіл.

СЕМАНТИЧНА ПРИРОДА ФОРТЕПІАННОЇ МЕЛОДИКИ Ф. ШОПЕНА В КОНТЕКСТІ РОМАНТИЧНОЇ МУЗИЧНОЇ ПОЕТИКИ

Nataliia Kyrylivna Tolpygo-Rusina — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета дослідження полягає у комплексному музикознавчому та виконавському осмисленні мелодики фортепіанної в творчості Ф. Шопена як провідного принципу його композиторського мислення, виявленні інтонаційно-семантичних, стильових і фактурно-драматургічних закономірностей шопенівського мелосу, а також визначенні специфіки їхньої реалізації у виконавській інтерпретації. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні історико-стильового, інтонаційно-семантичного, структурно-функціонального та виконавсько-герменевтичного підходів. Також використано компаративний метод для зіставлення вітчизняних і англомовних наукових концепцій шопенівської мелодики. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному поєднанні музикознавчого аналізу та виконавської інтерпретації мелодики фортепіанної творчості Шопена, що дозволяє розглядати мелодію не лише як тематичний або структурний компонент, а як центральну форму музичного мислення композитора. У роботі поглиблено розуміння шопенівської мелодики як полісемантичної системи, що формується на перетині кантиленного, мовленнєво-декламаційного, моторно-пластичного та поліфонічного типів інтонування. Висновки. Мелодика фортепіанної творчості Ф. Шопена постає не просто провідним елементом музичної мови композитора, а основою самого способу його художнього мислення, тим внутрішнім принципом, через який формується драматургія твору, його образна логіка, стильова цілісність і виконавська природа. У Шопена мелодія перестає бути лише тематичним матеріалом або одним із компонентів фактури – вона набуває значення універсальної форми музичного висловлення, через яку реалізується психологічна глибина образу, внутрішній розвиток музичної думки та інтонаційна організація часу. Саме тому шопенівський текст не може бути прочитаний лише з позицій структурного аналізу: його справжній зміст відкривається у сфері інтонації, у русі фрази, у співвідношенні звучання й смислу.

ПОЛІФОНІЧНЕ МИСЛЕННЯ С. ШУСТОВА: ПРЕЛЮДІЯ І ФУГА IN ES

Svitlana Volodymyrivna Miroshnychenko — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний аналіз циклу Прелюдії і фуги in Es С. Шустова у контексті сучасної української музики та традицій одеської композиторської школи. Попри вагомий внесок композитора у розвиток сучасного музичного мистецтва, його творчість обмежено розроблена у музикознавчому дискурсі, чим і зумовлена актуальність дослідження. Особлива увага приділяється осмисленню поліфонії як складної системи організації музичного мислення, що виходить за межі суто технічного підходу до багатоголосся. Метою роботи є виявлення композиційних і формотворчих особливостей Прелюдії та фуги in Es С. Шустова. Також в статті охарактеризована специфіка поліфонічного мислення автора у контексті розвитку української музики ХХ–ХХІ століть. У межах дослідження поліфонія розглядається як самостійна галузь музикознавчого знання, предметом якої є форми прояву багатоголосся та закономірності взаємодії між ними. Методологічною основою дослідження стали системний музикознавчий аналіз, поліфонологічний підхід, а також елементи стильового, структурного та інтерпретаційного аналізу. Залучення концепції поліфонології дозволяє аналізувати Прелюдію та фугу in Es як приклад поліфонічної техніки, а також як прояв цілісного композиторського мислення з інтонаційними, фактурними, формотворчими компоненти. У статті проаналізовано структуру Прелюдії як імпровізаційної, остінатно-лінійної форми з переважанням дисонантної гармонії та поліладових поєднань. Фуга складна триголосна, двотемна, з роздільними експозиціями, розвиненою системою інтермедій та використанням контрапункту вбирання. Виявлено, що важливу роль у формуванні драматургії циклу відіграють динаміка та регістрова організація, зокрема переважання високого регістру та хвилеподібна динаміка. Наукова новизна дослідження полягає у введенні до наукового обігу поліфонічного циклу Прелюдії і фуги in Es С. Шустова, а також у здійсненні його комплексного аналізу з позицій поліфонології. Виявлено особливості індивідуального поліфонічного мислення композитора, що проявляється у поєднанні традиційних принципів поліфонії з сучасними композиційними прийомами, зокрема атональністю, поліладовістю, варіативністю та нетиповими формотворчими моделями. У висновках підкреслюється, що досліджуваний цикл є оригінальною інтерпретацією жанру прелюдії і фуги засобами сучасної музичної мови, у якій поєднуються наслідувальність і новаторські тенденції. Творчість С. Шустова відображає специфіку одеської композиторської школи та водночас демонструє індивідуальний стиль композитора. Обґрунтовано доцільність подальшого вивчення та впровадження його творів у виконавську практику та освітній процес.

АКАДЕМІЧНІ НАРОДНІ ІНСТРУМЕНТИ У СУЧАСНОМУ ТЕАТРАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ: ФУНКЦІОНАЛЬНО-ДРАМАТУРГІЧНИЙ АСПЕКТ

Sergey Evgenyevich Brikailo — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета роботи. У статті досліджуються функціонально-драматургічні особливості використання академічних народних інструментів у сучасному театральному просторі, визначається їх роль у формуванні цілісної звукової драматургії вистави. Методологія дослідження передбачає використання комплексного, компаративного, виконавського, музикознавчого, культурологічного підходів; важливим є системно-аналітичний метод. Наукова новизна роботи постає у виявленні музикальності драматургічної вистави сьогодення як нової мови драматичного театру, як принципу формування нової театральної естетики та визначення у ньому ролі академічних народних інструментів. Висновки. Роль музики в драматичному театрі сьогодні виходить далеко за межі фонового звуку, недаремно драматичні театри отримують офіційний статус музично-драматичного театру, як Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька. Музика у театральній виставі структурує сценічний простір, підсилює динаміку сюжету, підкреслює драматургічні кульмінації та забезпечує імерсивність дії. Особливої ролі набувають у сучасній українській театральній драматургії фольклорні її компоненти, що також позначається на музичній інтонаційності і тембральності музичного оформлення спектаклю: найчастіше створюється авторська музика до конкретної вистави з використанням фольклорної основи, підвищується значущість народних інструментів, академізованих у ХХ столітті (баян, бандура, сопілка та ін.), які у своєму модернізованому вигляді та у виконанні талановитих інструменталістів стали здатними до втілення складних ідей, рефлексії над сучасністю та минулим, експериментів зі звуком і образом. Сучасна практика використання академічних народних інструментів у театральному просторі демонструє перехід від ілюстративного застосування музики до її структуроутворюючої функції. Інструментальні засоби стають активними носіями драматургічного змісту, формуючи багаторівневу систему взаємодії між звуком, дією та сценічним образом. Запропонована класифікація функцій академічних народних інструментів (ілюстративна, емоційно-психологічна, драматургічна, персонажна, символічна) дозволяє систематизувати їх роль у структурі вистави. На прикладі вистави «Ніч перед Різдвом» доведено, що інтеграція інструментів у сценічний простір, синтез виконавських ролей та використання розширених технік сприяють формуванню цілісної звукової драматургії.

СТИЛЬОВА АНТИНОМІЯ АКТУАЛЬНОГО – НЕАКТУАЛЬНОГО У СУЧАСНІЙ КОМПОЗИТОРСЬКІЙ ПОЕТИЦІ

Tetiana Anatoliivna Mishchenko — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Метою статті є обґрунтування стильової антиномії актуального – неактуального у творчості сучасних композиторів, пояснення цієї антиномії як відображення «темпорального світогляду» авторів музичних композицій. Наукова новизна статті полягає у запровадженні поняття неактуального стилю в його антиномічному протиставленні явищу актуального музичного стильового змісту; підкреслюється свобода від часової залежності (атемпоральність) неактуального напряму, отже його звільнення від підпорядкованості поточному моменту, миттєвим подіям, що породжує почуття приналежності до Часу без його поділу на минуле, сьогодення та майбутнє. Відсутність часової акцентуації передбачає й ослаблення (видозміну) контрастної форми, цілеспрямованої драматургії твору – його спрямованості до кінця: в актуалізованих драматичних концепціях час стрімко «летить», його лінійність, незворотність очевидні. Методологія роботи полягає у єдності історичного, естетичного та текстологічного підходів. Висновки. В цілому, семантика неактуального в музиці звернена не до того, що відбувається або може відбуватися насправді, а до прихованих процесів психологічного порядку, до невидимих сил свідомості, стаючи особливим психосемантичним феноменом. У ньому відображена символіка тиші, медитативних станів, ослаблення зовнішньої активності музичного впливу при поглибленні у новий, психологічно виправданий, асоціативний ряд. Сказане може бути адресовано і мінімалізму, оскільки повторність, малоконтрастність репетитивної композиції компенсуються інтенсивністю осмислення почутого: музична мова сама по собі стає макрознаком медитативного занурення. Загалом актуальна та неактуальна стильові тенденції перебувають у нерозривній взаємозалежності, у своєрідному діалозі одна з одною, що зумовлює унікальну природу художніх музичних хронотопів.

ІНТЕРПРЕТАТИВНА СВОЄРІДНІСТЬ ЯВИЩА «ОПЕРНОГО ЧАСУ»

Zeng Tao — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета статті – виявити темпоральні передумови та хронотопічні особливості оперної творчості, що сприяють виникненню особливого феномена «оперного часу» та впливають на способи вокальної інтерпретації оперних образів. Методологія статті визначається історичним та жанрово-естетичним підходами, також структурно-семантичним музикознавчим аналізом. Наукова новизна статті визначається вивченням оперного мистецтва як сукупності музичних мовних і композиційних форм, що транслюють провідні ідеї та смисли культури, втілюють образ людини як «героя свого часу», дозволяють визначати принципи художньо-естетичного та психологічного моделювання часу. Доводиться важливість оперних способів відображення культурного часу, що виникають у відповідності до історичних модифікацій оперного жанру, вказується на існування узагальненої темпоральної моделі жанру. Висновки. Протягом чотирьох століть опера постійно розвивалася і видозмінювалася у сенсі зміни художніх технік, стилів і форм, як це відбувається, в інших видах мистецтва з їх однорідним художнім матеріалом, але також і як цілісний складний об’єкт, з постійною питомою вагою його складових. Дана композиційна та іманентно-стильова сутність опери зумовлює важливість внутрішнього системного аналізу, що поєднує синхронний та діахронний текстологічні підходи. Системоутворюючою якістю оперного твору як синтетичного, є особлива хронотопічна цілісність – вона виділяє оперу серед інших, зовні подібних, жанрів та форм (наприклад, драматичної вистави з музикою, літературно-музичної композиції і т. д.), цементує її складну структуру, генерує її емерджентні властивості. В оперній художньо-естетичній часовій системі домінує музичний рівень, оскільки музичне звучання долає дискретність словесних побудов, також оформляє та емоційно насичує візуальні рішення, сценічні рухи, утворюючи з ними новий єдиний оперний текст.

ІСТОРИЧНІ ТА КОМПОЗИЦІЙНІ ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ОПЕРНОЇ СЮЖЕТОЛОГІЇ ЯК СИНТЕТИЧНОГО ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНОГО ЯВИЩА

Qi Jiansong — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета статті – визначити ті загальні складові класичної, тобто взірцевої та усталеної, жанрово-композиційної й сюжетно-образної моделі оперної творчості, котрі визначили її широке історичне призначення та вплинули на становлення сучасної професійної китайської опери. Методологія статті передбачає поєднання культурно-історичного та жанрово-стильового музикознавчого підходів, розвиток сюжетологічного напряму в оперознавстві. Наукова новизна статті полягає у виявленні шляху становлення та основних композиційних властивостей сюжетологічної моделі опери як особливого, водночас універсального, синтетичного художньо-естетичного явища. Простежуються головні національно-стильові обумовленості формування стрижневих жанрових показників опери, що відповідають загальній еволюції європейського оперного мистецтва та європейської культури, відзначаються різні національні особливості оперної сюжетно-композиційної моделі, що вплинули на творчий досвід китайських оперних композиторів. Виявляється, що композиція опери «Степ» Цзінь Сяна дозволяє знайти нові шляхи поєднання ідей китайського музичного театру з європейською оперною традицією та композиторською технікою. Висновки. За своєрідністю та естетичними достоїнствами «Степ широкий» Цзінь Сяна не поступається багатьом європейським оперним зразкам; опера підтверджує і попередній європейський оперний драматургічний досвід, і актуальну тенденцію у розвитку сучасної китайської опери, що йде від веристських взірців углиб власної національної історії та особливої «драми характерів». Виникнувши на початку XX століття як духовна потреба творчої інтелігенції, китайська національна опера подолала велику художньо-естетичну дистанцію, набула справжньої творчої самобутності. В її сюжетиці та драматургії, у музично-характерологічному змісті віддзеркалюється той діалог культур Сходу і Заходу, що постає ефективним способом інтеграції музичної культури Китаю у загальносвітовий мистецький простір.

ЖАНРОВІ ЧИННИКИ ФОРТЕПІАННОГО ІНТОНУВАННЯ: ТЕКСТОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

Li Xuanxuan — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета статті – роз’яснити роль жанрового генезису музичного матеріалу у фортепіанно-виконавській інтерпретації, зокрема у галузі сюїтних композицій. Методологія дослідження заснована на єдності семіологічного, праксеологічного та аксіологічного підходів, орієнтованих на оновлення музикознавчої теорії жанру. Наукова новизна статті визначається тим, що виявляється важливість стилістичних репрезентантів жанрової семантики, які виникають у взаємодії жанрових та стильових чинників музичної композиції. Доводиться, що головні жанрові чинники фортепіанного інтонування формуються на рівні внутрішньо-композиційного змісту та відображують досить широкий досвід музичної творчості. Так виникає полістилістика, що, як композиційний результат поліжанровості музичного змісту, впливає на хронотопічні якості музичного звучання. Нова семантична єдність стилістичних структурних складових музичної форми не відміняє здатності кожного з компонентів виступати стійким носієм жанрового значення (також і естетико-стильового відношення) та в такій якості бути відтвореним та наголошеним, наново осмисленим. Висновки. Структура та стилістичний зміст клавірної сюїти відобразили різні жанрово-стильові тенденції барокового музичного мистецтва. При відносній свободі та рівноправності частин сюїти в її основі виникає жанрова форма, що володіє глибокою внутрішньою єдністю, водночас стилістичним різноманіттям. Сутність сюїтної драматургії – не виявлення причинного зв’язку явищ, як у сонатному циклі, а зведення різних феноменів руху до гармонічної рівноваги. Жанр сюїти виявився життєздатним та сприйнятливим по відношенню до нових стилів, творчих пошуків та експериментів XX століття, до нових стилістичних синтезів та полістилістичних прийомів. У цьому полягає головна причина різноманітного втілення сюїтного жанрово-стилістичного комплексу у фортепіанній музиці XX століття.

КАТЕГОРІЯ ХУДОЖНЬОЇ ЕМОЦІЇ В ОПЕРОЗНАВСТВІ

Cao Sicong — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета статті – розкрити значення поняття та явища художньої емоції для сучасного оперознавства, обгрунтувати доцільність категорії емоційного концепту у вивченні оперної творчості. Методологія базується на суміщенні оперознавчого, історичного жанрового та теоретичного композиційного, та психологічного когнітивного підходів. Наукова новизна статті полягає у з’ясуванні природи оперної емоції – як різновиду художнього переживання, котре відтворює пізнавальне та ціннісне призначення емоційного мислення, емоційної свідомості людини, у цілому. Пропонується розширений емотивний та когмоційний підходи до вивчення людський емоцій в їх типологічній репрезентації, розвивається категорія емоційного концепту та доводиться її важлива роль в оперному змісті. В емоціонологічному ключі розкривається жанрова та мовна своєрідність оперної творчості, зокрема визначаються ті фактори концептуалізації емоцій, які є специфічними саме для оперного жанру та визначають пріоритетне значення оперного мистецтва у формуванні емоційної культури людської спільноти. Висновки. Людські емоції важко піддаються раціональному осмисленню та словесному виразу. Але оперні художні емоції знаходять фіксовану й точну форму втілення, тому отримують й особливі імена, чия метафоричність швидко зростає до символічності та концептуалізації. Остання виражається у назвах арій та речитативів, ансамблевих форм, також закріплюється за іменами найбільш відомих оперних героїв. Навіть назви оперних творів сприймаються як концептуальні метафори, що фіксують певний емоційний психологічний досвід. Оперна творчість підтверджує, що емоційний зміст людської свідомості можна виявити й відтворити лише складно-метафоричним способом, упредметнюючи в мовних структурах, тобто емоції концептуалізуються в мові, і чим ширшим є коло мовних засобів, тим переконливішою є здійснювана концептуалізація, особливо такого складного феномена, яким є почуття переживання любові.

ІНСТРУМЕНТАЛЬНА ТВОРЧІСТЬ ІТАЛІЙСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ ХХ СТОЛІТТЯ ЯК ПРОСТІР ВЗАЄМОДІЇ БАРОКОВОЇ ТРАДИЦІЇ ТА МОДЕРНІЗМУ

Olena Mykhailivna Khil — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Метою дослідження є комплексне музикознавче осмислення неокласичних тенденцій в інструментальній творчості італійських композиторів першої половини ХХ століття, а також виявлення механізмів взаємодії з бароковою та ранньокласичною традиціями у контексті модерністського музичного мислення. Методологічну основу дослідження становить комплекс підходів, що забезпечують багатовимірний аналіз музичного матеріалу, серед яких найбільш важливими у межах даного дослідження є історико-стильовий, музикознавчий аналітичний, діалогічний та герменевтичний підхід, які у поєднанні надають можливість цілісного розгляду семантичних рівнів музичного тексту. Наукова новизна полягає у системному аналізі італійського неокласицизму як цілісного художнього явища, що поєднує процеси жанрової реактивації, стилістичної трансформації та семантичного переосмислення музичної традиції. У роботі уточнено специфіку переходу від програмності до «абсолютної» музики в італійському контексті, який інтерпретується не як лінійна еволюція, а як форма синтезу різних типів музичної семантики. Вперше у вітчизняному музикознавстві акцентовано увагу на ролі сюїтного принципу як універсального механізму організації циклічної форми в неокласичній інструментальній музиці Італії, а також на функціонуванні полістилістики як провідного композиційного принципу. Розширено уявлення про італійський неокласицизм шляхом залучення сучасних досліджень і їх інтеграції в національний науковий дискурс. Висновки. У результаті проведеного дослідження неокласичні тенденції в інструментальній творчості італійських композиторів першої половини ХХ століття постають як складний і багаторівневий феномен, що відображає глибинні процеси трансформації музичного мислення в умовах модернізму. Встановлено, що формування неокласицизму в Італії було тісно пов’язане з подоланням тривалої домінації оперного жанру та поступовим утвердженням інструментальної музики як автономної художньої сфери, здатної репрезентувати нові естетичні ідеали та композиційні стратегії. У цьому контексті жанрові моделі минулого – такі як сюїта, партита, concerto grosso, ричеркар, токата – функціонують як своєрідні структурні архетипи, що інтегруються у нову композиційну систему, набуваючи при цьому змінених семантичних і функціональних характеристик. Таким чином, неокласицизм виступає як форма активної взаємодії з історичною традицією, що передбачає її адаптацію до вимог сучасного художнього мислення.

БЕРТА РЕЙНГБАЛЬД – НЕЗГАСНА ЗОРЯ ОДЕСЬКОЇ ПІАНІСТИКИ

Oleksandra Arkadiivna Sapsovych — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Метою роботи є продовження своєрідного циклу праць, присвячених послідовному вивченню феномена одеської фортепіанної школи та, насамперед, звернення до постаті Берти Михайлівни Рейнгбальд – однієї з найславетніших мисткинь, що визначили своєю творчо-педагогічною роботою період становлення одеської піаністики у XX столітті. Відповідно до цілепокладання статті та ретроспективного аналізу життєпису професора Рейнгбальд, методологія передбачає історичний та аналітичний підходи. Особливого значення в роботі набуває дескриптивний метод як такий, що дає змогу детального вивчення, фіксації та систематизації даних, звернення до яких покликане підняти із забуття фігуру однієї з найяскравіших представниць музичної України минулого століття. Наукова новизна полягає в тому, що вперше в українському виконавському музикознавстві вивірено описано драматичний життєвий шлях та представлено системне осмислення особистісного феномену проф. Берти Михайлівни Рейнгбальд. Висновки. Професор Берта Михайлівна Рейнгбальд була однією з найвидатніших представниць одеської фортепіанної школи в момент становлення та розквіту останньої. Її учні показували феноменальний рівень піаністичної та загальнокультурної підготовки, а педагогічна робота своєю якістю значно виходила за будь-які конкурентні межі. Разом з тим життя професора Берти Михайлівни Рейнгбальд, трагічно перерване у віці лише 45 років є історією фантастичного злету цієї видатної мисткині поряд з її фатальним падінням (і особистісним, і фізичним); є історією безприкладного визнання її колегами поряд із забуттям, що межує з етичним банкрутством суспільства. Здійснити переоцінку її життєпису та того злого року, що «забрав» її у історії одеської піаністики, означає здійснити спробу повернути зірку Берти Рейнгбальд на небосхил одеської фортепіанної школи. Своєрідною цеглиною цього переосмислення є наведена публікація.

МУЗИЧНЕ ЖИТТЯ ЛОДЗІ У 2020-Х РОКАХ: ФІЛАРМОНІЯ ІМ. А. РУБІНШТЕЙНА В СИСТЕМІ АКАДЕМІЧНОГО МУЗИКУВАННЯ

Valeriia Borysivna Marik — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена осмисленню академічного музичного життя польського міста Лодзь у 2020-х роках як цілісної системи, у якій взаємодіють інституційні, репертуарні та виконавсько-інтерпретаційні чинники. Метою дослідження є виявлення специфіки функціонування міського академічного музичного середовища через аналіз діяльності Лодзької філармонії імені Артура Рубінштейна як його провідної інституції з урахуванням її репертуарних стратегій, виконавсько-інтерпретаційної практики та форм комунікації з аудиторією. Методологічну основу становить поєднання музикознавчого, виконавського та елементів системного аналізу, що дозволяє розглядати музичне життя міста як динамічну структуру взаємопов’язаних процесів. У статті проаналізовано структуру концертного репертуару, особливості диригентсько-інтерпретаційної практики, а також основні форми роботи з аудиторією, включаючи освітні, дитячі та інтеграційні формати. Особливу увагу приділено співвідношенню традиційного та сучасного репертуару, а також ролі інтерпретації у формуванні виконавських стандартів. Наукова новизна полягає в осмисленні діяльності Лодзької філармонії у 2020-х роках як системоутворювального чинника музичного життя міста, що визначає не лише художні, але й комунікативні параметри академічного музикуванняв в Лодзі. У висновках підкреслюється, що академічне музичне життя Лодзі у 2020-х роках функціонує як цілісна система, у якій Лодзька філармонія імені Артура Рубінштейна відіграє центральну роль, визначаючи параметри концертного процесу та рівень виконавської культури. Її діяльність характеризується збалансованою репертуарною політикою, що поєднує класико-романтичний, модерністський та сучасний репертуар, а також орієнтацією на структурну ясність, ансамблеву злагодженість і логічну драматургічно-темпову організацію. Водночас Філармонія реалізує різні форми комунікації з аудиторією, включаючи освітні та інтеграційні проєкти, що розширює її функції як культурної інституції. Отже, її діяльність постає як поєднання репертуарних стратегій, виконавсько-інтерпретаційних процесів та форм роботи з аудиторією, що визначають сучасний стан академічного музичного життя міста.

«ШКОЛА ОЛІВ’Є МЕССІАНА»: ОСОБЛИВОСТІ ДІАЛОГУ ВЧИТЕЛЯ ТА УЧНІВ

Olena Stepanivna Strylchuk — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета роботи – дослідження поняття «школи Мессіана» та його відповідності композиторському методу викладання та втілення цього методу у творчій діяльності вихованців О. Мессіана. Методологія дослідження спирається на історичний контекстуальний метод, включає теоретико-методологічний та текстологічний аналіз. Наукова новизна полягає у відстеженні професійно-творчого діалогу/полеміки О. Мессіана з деякими найвідомішими його учнями, що здійснюється в українському музикознавстві вперше. Висновки. Поняття «школи Мессіана» включає в себе не лише й не стільки суто композиційні засади сучасної музики. Прискіпливе спостереження може надати свідчення запозичення учнями певних композиційних знахідок Мессіана: це концепція «момент-форми» у К. Штокхаузена, ритми у П. Булеза, «зачарування неможливостей» у Я. Ксенакіса, невми у Ж. Грізе та використання звуків природи у Т. Мюрая. Ці наслідування слугували молодим композиторам певними «відправними пунктами» їх власного композиторського шляху, але не ставали основними, оскільки кожен розвивав свій стиль власним шляхом (перше післявоєнне покоління учнів Мессіана називали себе les flèches, що з французької перекладається як «стріли»). Вплив Мессіана-викладача виходив за межі суто методологічного підходу й прямував у сферу естетичного. Він ділився з учнями ідеями та своїм світосприйняттям, на заняттях обговорювались також питання літератури й історії, живопису, архітектури, філософії й теології. Також вплив Мессіана виходив за межі суто консерваторського класу аналізу (й пізніше композиції) – інколи його авторитет позначався на учнях ще до того, як вони починали у нього навчатись, й часто продовжувався довгі роки після завершення консерваторського навчання, переростаючи у деяких випадках у багаторічні творчі контакти. Мессіан не передав учням свій стиль композиції – він передав їм стиль світосприйняття.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ В ЕСТРАДНОМУ ВОКАЛЬНОМУ МИСТЕЦТВІ: ТРАНСФОРМАЦІЇ СОЛЬНОГО ТА АНСАМБЛЕВОГО ВИКОНАВСТВА

Yana Oleksiivna Kyrylenko, Mariia Maksymivna Babenko — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета роботи – дослідити вплив технологій штучного інтелекту на розвиток естрадного вокального мистецтва, зокрема трансформації форм сольного та ансамблевого виконавства в контексті сучасної музично-виконавської практики. Методологія дослідження ґрунтується на використанні комплексу наукових методів: системного, компаративного, музично-аналітичного та технологічного підходів, а також контент-аналізу аудіо- та відеоматеріалів і методу теоретичного узагальнення, що забезпечило всебічне вивчення заявленої проблематики. Наукова новизна визначається мистецтвознавчим осмисленням впливу технологій штучного інтелекту на сучасне естрадне вокальне мистецтво та виявленням трансформацій сольного й ансамблевого виконавства, пов’язаних із появою ШІ-артистів і віртуальних вокальних ансамблів. У статті висвітлено потенціал використання технологій штучного інтелекту для вдосконалення сценічно-репетиційних процесів та проаналізовано можливості інтелектуальних платформ як інструментів аналізу вокальної техніки, створення віртуальних партнерів і моделювання виконавських стилів. Показано їхній вплив на якість вокального саунду, ансамблеву злагодженість, репетиційну автономність і творче самовираження виконавців. Окреслено напрями застосування штучного інтелекту у створенні віртуальних співучасників, для виконавського аналізу та в адаптації музичного матеріалу до конкретного складу ансамблю. Окрему увагу зосереджено на діяльності ШІ-артистів і цифрових виконавців, формуванні вокально-тембрового образу, стильових характеристик і виконавської інтерпретації в умовах віртуального середовища. Висновки. Технології штучного інтелекту трансформують сучасне вокальне виконавство, сприяючи формуванню нових моделей творчої взаємодії, зокрема віртуального вокального ансамблю, та розширенню функціональних можливостей вокально-виконавської практики.

МУЗИЧНИЙ ДИКТАНТ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО СОЛЬФЕДЖІО: МЕДІА-РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ЯК ЗАСІБ ОПТИМІЗАЦІЇ РОЗВИТКУ СЛУХОВИХ НАВИЧОК

Oksana Volodymyrivna Serhiieva — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Метою дослідження є визначення дидактичного потенціалу медіа-репрезентацій музичного диктанту (медіа-диктантів в аудіо- та відеоформатах) як інноваційного засобу оптимізації розвитку слухових навичок у сучасному сольфеджіо. Методологія дослідження ґрунтується на джерелознавчому, аналітичному, порівняльному та системному підходах, а також на методах спостереження та узагальнення. Наукова новизна дослідження полягає в: 1) актуалізації поняття “медіа-диктант” як сучасної форми репрезентації навчального матеріалу в аудіо- та відеоформатах, 2) обґрунтуванні ефективності медіа-диктанту як інтегрованого інструменту, що синтезує традиційні методи розвитку слуху з можливостями новітніх технологій, 3) введенні до наукового дискурсу та роз’ясненні сутності дефініцій “медіа-збірка” та “диктант у диктанті”, а також дослідженні їхніх функціональних характеристик. Висновки. У ході розвідки було визначено жанрові форми й різновиди фактурного викладу медіа-диктантів, а також інтернет-джерела їхнього розміщення. Надано рекомендації щодо використання медіа-диктантів для певних груп цільової аудиторії та різних форм навчання. Виділено та охарактеризовано деякі різновиди медіа-диктанту у відеоформаті. Сформульовано та розглянуто специфіку “медіа-збірки” та “диктанту в диктанті” в контексті плейлистів медіа-диктантів. Окрему увагу приділено своєрідності тембрового медіа-диктанту та диктанту у вигляді мелодії поп-музики з сучасного медіапростору. У загальних висновках, з одного боку, підкреслено перспективи розробки нових жанрових форм медіа-диктанту та подальшого уточнення їхнього позиціювання, а з іншого – необхідність дослідження інтеграції цифрових технологій у традиційні методи розвитку слухових навичок та опанування музичним диктантом. Також наголошено на важливості вивчення специфіки медіа-збірок або окремих жанрових різновидів медіа-диктантів у контексті педагогічної діяльності конкретного провідного викладача музично-теоретичних дисциплін.

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЕМІСІЙНОГО ПІДХОДУ ДО МУЗИЧНО-ВИКОНАВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: СОЛЬНИЙ ТА АНСАМБЛЕВИЙ ВИМІРИ

Olena Rudolfivna Novska — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета статті полягає у теоретичному обґрунтуванні та концептуалізації емісійного підходу як інтегративної методологічної позиції та розкритті специфіки його реалізації у сольному й ансамблевому виконавстві. Методологія дослідження передбачає застосування підходів, доцільних для теоретичних музикознавчих розвідок: концептуально-аналітичного, що забезпечив осмислення наукових джерел і уточнення категоріального апарату; інтегративного, який дав змогу поєднати положення музикознавства, психології музичного виконання та теорії комунікації; структурно-функціонального з використанням методів аналізу, синтезу, порівняння й теоретичного узагальнення для обґрунтування сутності та структури емісійного підходу. Наукова новизна полягає у концептуалізації емісійного підходу до музично-виконавської діяльності, обґрунтуванні його теоретичних засад, визначенні структури емісійного акту та розкритті специфіки його реалізації у сольному й ансамблевому виконавстві. Висновки. У дослідженні теоретично обґрунтовано та концептуалізовано емісійний підхід до музично-виконавської діяльності як інтегративну методологічну модель, що дозволяє розглядати виконавське звучання як процес художнього випромінювання смислової та емоційної енергії, сформованої у внутрішньому інтерпретаційному просторі виконавця. Визначено його концептуальні принципи, пов’язані з процесуальністю інтерпретації, енергетичною зумовленістю виконавської дії та її суб’єктно-комунікативною спрямованістю, а також охарактеризовано структуру емісійного акту як єдність інтенційно-смислового, тілесно-дієвого та перцептивного компонентів. Розкрито специфіку реалізації емісійного процесу у сольному й ансамблевому виконавстві, що відрізняються конфігурацією джерела художнього імпульсу та механізмами його координаційної трансляції у звуковому просторі.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЦІЛЬОВОГО ПРОЄКТУВАННЯ В СОЦІОКУЛЬТУРНІЙ ТА МУЗИЧНІЙ СФЕРАХ

Sofia Porodyuk, Serhii Volodymyrovych Vitkalov — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета роботи полягає у комплексному розкритті теоретичних засад цільового проєктування в соціокультурній сфері шляхом аналізу праць провідних українських учених. Дослідження спрямоване на обґрунтування проєктування як інноваційної технології управління змінами, що забезпечує гуманізацію простору та сталий розвиток регіонів. Методологія. Дослідження ґрунтується на комплексі загальнотеоретичних методів, включаючи культурологічний та історико-ретроспективний аналіз, а також системний підхід. Ключові методологічні рамки охоплюють нормативно-діагностичний підхід, синергетику (розуміння культури як самоорганізованої системи) та концепцію хронотопу (просторово-часової єдності культурних практик). Наукова новизна. У дослідженні вперше синтезовано погляди українських дослідників на структурні компоненти соціокультурного проєктування, зокрема проведено розмежування між «твердою» (матеріальною) та «м’якою» (програмною) інфраструктурою. Особливу увагу приділено музичному мистецтву як динамічному інструменту моделювання «м’якої» інфраструктури та механізму «соціальної акустики», що забезпечує високий рівень групової ідентичності. Доведено, що музичні проєкти (фестивалі, перформанси) виступають культурними атракторами, здатними ревіталізувати депресивні території та трансформувати емоційний ландшафт міського середовища. Також категоризовано етапи проєктування — від діагностики проблем до моделювання «належного» стану об’єкта. Висновки. Обґрунтовано, що цільове проєктування є ключовим механізмом переходу до науково обґрунтованого управління культурними процесами. Доведено, що інтеграція музичного мистецтва в проєктну діяльність дозволяє створювати «гуманізовані» простори, де звукове середовище стає індикатором культурної спроможності громади. Проєктний підхід сприяє збереженню національної ідентичності та підвищенню якості життя населення в умовах сучасних викликів

КОГНІТИВНІ СТРАТЕГІЇ ФОРМУВАННЯ ВИКОНАВСЬКОЇ ВИРАЗНОСТІ ГІТАРИСТА У ПРОЦЕСІ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ

Mikhaylo Olehovich Honcharov — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета роботи полягає у теоретичному обґрунтуванні сутності когнітивних стратегій та визначенні їх ролі у формуванні виконавської виразності гітариста у процесі професійної підготовки. У статті досліджується проблема формування виконавської виразності гітариста у процесі професійної підготовки в контексті когнітивного підходу до музичного навчання. Актуальність теми зумовлена необхідністю оновлення методичних засад інструментально-виконавської підготовки, що враховують роль мислення, уяви, внутрішнього слуху та рефлексії у процесі створення художньо переконливої інтерпретації музичного твору. Увага зосереджується на взаємозв’язку когнітивних процесів та виконавської діяльності гітариста, що дозволяє розглядати виразність не лише як результат технічної підготовки, але як наслідок цілеспрямованої інтелектуально-художньої роботи. Методологія дослідження базується на комплексному застосуванні загальнонаукових і спеціальних методів, зокрема аналізу та узагальнення наукових джерел, систематизації педагогічного досвіду, а також використанні когнітивного, діяльнісного та міждисциплінарного підходів, що дозволяють інтерпретувати виконавський процес як інтеграцію інтелектуальних, емоційних і сенсомоторних компонентів. Наукова новизна полягає у визначенні та систематизації когнітивних стратегій формування виконавської виразності гітариста, серед яких виокремлено: стратегію внутрішнього слухового моделювання, що забезпечує попереднє уявлення звучання; стратегію образно-асоціативного мислення, спрямовану на створення художніх образів; стратегію вербалізації музичного змісту як засобу усвідомлення інтерпретаційних рішень; а також стратегію рефлексивного контролю, що забезпечує корекцію виконавського процесу. Обґрунтовано їхню взаємодію як цілісної системи, спрямованої на розвиток художньо-інтерпретаційної компетентності. Висновки. У результаті дослідження встановлено, що ефективність формування виконавської виразності гітариста значною мірою залежить від цілеспрямованого впровадження когнітивних стратегій у процес професійної підготовки. Їх системне використання сприяє активізації музичного мислення, розвитку уяви, формуванню здатності до усвідомленої інтерпретації та становленню індивідуального виконавського стилю, що забезпечує глибше розкриття художнього змісту музичного твору.

ХУДОЖНЯ СПЕЦИФІКА УДАРНИХ ІНСТРУМЕНТІВ ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ У ТВОРЧОСТІ КОМПОЗИТОРІВ І ІНСТРУМЕНТАЛІСТІВ

Dmytro Valentynovych Zamyshlyayev — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню художньої специфіки ударних інструментів та шляхів її реалізації у творчості композиторів і інструменталістів ХХ–ХХІ століть. Попри зростаючу зацікавленість ударними інструментами у музикознавчих працях, спостерігається нестача системних досліджень, які б поєднували аналіз технічних можливостей, тембрових характеристик та композиторських стратегій у різних виконавських контекстах. Мета роботи є виявлення особливостей художнього використання ударних інструментів, аналіз прийомів тембрової драматургії у сольних і ансамблевих творах, а також оцінка ролі виконавських і композиторських практик у формуванні музичної виразності. Методологія. У роботі застосовано комплексний методологічний підхід, що включає історико-генетичний аналіз розвитку ударних інструментів, компаративний метод для зіставлення різних авторських прийомів та інструментальних комбінацій, а також аналіз партитур. Наукова новизна. Увага приділена музикознавчому аналізу творів, у яких ударні інструменти виконують як сольну, так і ансамблеву функцію, а також дослідженню їхнього тембрового потенціалу і художніх образів, створюваних композиторами. Виявляються особливості їх звучання та використання для передачі образного наповнення, формоутворення та фактурної організації в аспекті композиторського задуму. Результати дослідження свідчать, що ударні інструменти відіграють значну роль у формуванні структурно-виразних характеристик твору, забезпечуючи розвиток драматургії, ритмічної та тембрової палітри. Виявлено тенденції використання литавр, маримби та інших ударних у різноманітних композиційних і виконавських контекстах, що підкреслює їхню здатність передавати широкий спектр емоцій і художніх образів. Висновки. Отримані висновки дозволяють розширити розуміння художньої специфіки ударних інструментів, визначити закономірності їхнього використання в творчості композиторів і виконавців, а також сприяють подальшому розвитку досліджень у галузі сучасної музичної культури та інструментальної практики.

КЛАВІРНА ТВОРЧІСТЬ Й. С. БАХА ЯК ОСНОВА РОЗВИТКУ ПОЛІФОНІЧНОГО МИСЛЕННЯ

Iaroslava Volodymyrivna Oliinyk, Viktor Viktorovych Chernii — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Стаття присвячена дослідженню ролі клавірної творчості Й.С. Баха у формуванні поліфонічного мислення піаніста та аналізу методичних підходів до опрацювання поліфонічних творів у процесі фортепіанного навчання. Актуальність теми зумовлена тим, що бахівська клавірна спадщина становить фундамент професійної музичної освіти та виступає важливим засобом розвитку виконавського мислення, поліфонічного слуху й аналітичних здібностей музиканта. Мета роботи полягає у визначенні основних принципів організації поліфонічного мислення у клавірній музиці Й.С. Баха та узагальненні ефективних методичних підходів до роботи над поліфонічним текстом у процесі підготовки піаніста. Методологія дослідження спирається на комплекс взаємодоповнюючих методів: історико-музикознавчий метод – для аналізу місця клавірної творчості Й.С. Баха у розвитку європейської музичної культури; аналітичний – для вивчення особливостей поліфонічної організації музичного тексту; структурно-функціональний – для дослідження принципів взаємодії голосів у поліфонічній фактурі; а також узагальнення педагогічного досвіду роботи над поліфонічними творами у фортепіанній практиці. Наукова новизна дослідження полягає у систематизації методичних підходів до формування поліфонічного мислення піаніста на основі клавірної спадщини Й.С. Баха та у розкритті педагогічної послідовності опанування поліфонічних форм – від простих двоголосних структур до складних багатоголосних композицій. Особливу увагу приділено таким методам роботи, як ансамблеве опрацювання голосів, динамічне контрастування, артикуляційна ізоляція та аналітичне маркування структури музичного тексту. У висновках відзначено, що системне вивчення клавірних творів Й.С. Баха сприяє розвитку поліфонічного слуху, аналітичного мислення та виконавської самостійності піаніста. Використання спеціальних методичних прийомів дозволяє глибше усвідомити логіку поліфонічної структури твору і сформувати цілісну художню інтерпретацію музичного тексту.

СЕМАНТИЧНІ МОДАЛЬНОСТІ У ФОРТЕПІАННІЙ МУЗИЦІ РОМАНТИЧНОЇ ДОБИ: ІДЕЇ Ф. ЛІСТА

Wang Yongdan — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Мета статті – висвітлити природу музичних модальностей та їх призначення як своєрідних текстем у фортепіанній музиці; визначити багаторівневість фортепіанних текстем як устояних проявів модальності музичного мислення, письма та мовлення. Методологія статті зумовлюється модальним підходом, що узгоджений з текстологічним методом; поєднуються теоретико-аналітичний та історично-стильовий музикознавчі підходи. Наукова новизна статті полягає у доведенні важливості явища й поняття семантичної модальності у вивченні естетичних настанов та текстологічних принципів композиторської та виконавської творчості. Пропонується суміжне з модальністю поняття текстеми, що виступає як композиційно-мовне утворення, має конкретне хронотопічне призначення, є носієм певної семантичної функції на рівні твору, але також і за його межами, в умовному образному просторі музики як тексту, у цілому. Прототипами музичних текстем можуть виступати жанрові стилістичні комплекси, залучені до змісту твору, але також і деякі «стильові знаки», що мають усталені стилістичні мовні показники, тобто упредметнені у музичному звучанні з його фактурною конкретикою. Особливу роль відіграє явище тематичної гармонії, що здатне виступати автономним модальним показником. Висновки. Розкриття категоріального значення поняття модальності у його співвідношенні з поняттям програмності дозволяє обґрунтовувати дієвість категорії модальності у вивченні фортепіанного мислення та мовлення Ф. Ліста. Можна переконатися, що в циклі «Роки мандрів» повною мірою втілилися вимоги до програмності, але головне – вони досягли текстового змісту, втілилися у гармонічній побудові та модальних вимірах – прямуваннях усіх частин циклу. Три основні модальні комплекси, взаємопов’язані з трьома основними естетичними модусами, впорядковують зміст та форму циклу. Однак, незважаючи на те, що кожна п’єса – це синтез усіх трьох комплексів, переважаючим стає епічний, як символічне вираження загальнозначимих ідей.

ОПЕРНИЙ ДУЕТ ЯК КОМПОЗИЦІЙНО-СТИЛЬОВА ФОРМА ХАРАКТЕРИСТИКИ ОПЕРНОГО ПЕРСОНАЖА

Wang Chengjing — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Метою статті є виявлення композиційно-драматургічних та структурно-семантичних властивостей оперного дуету як форми вокально-ансамблевої характеристики персонажа в контексті історико-стильової еволюції оперного жанру. Методологія дослідження грунтується на комплексному використанні системного, структурно-функціонального, семіотичного, музично-історичного методів та музикознавчого методу стильового аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у концептуалізації оперного дуету як самостійної композиційно-стильової форми характеристики персонажа, уточненні його драматургічних, структурно-семантичних і музично-комунікативних параметрів в аспекті жанрово-стильової типології. Висновки. В результаті дослідження визначено, що оперний дует виступає не лише формою ансамблевого співу, а насамперед способом розкриття міжперсонажних відносин, полем конфронтації або гармонізації смислових позицій оперних персонажів у загальній драматургічній концепції. Через індивідуалізовану вокально-інтонаційну організацію кожної оперної партії реалізується багатовимірна характеристика персонажа – від зовнішньої поведінкової моделі до глибинного психологічного та духовного змісту. Виявлено, що еволюція оперного дуету від номерної, відносно автономної форми, до складного драматургічного вузла наскрізного музично-драматичного розвитку у вигляді діалогічної сцени, свідчить про поглиблення його структурно-семантичного потенціалу. Доведено, що композиційно-стильові параметри оперного дуету виступають визначальними чинниками виконавської інтерпретації та поглибленого розуміння драматургічної концепції оперного твору, що відкриває перспективи подальших досліджень у сфері стильової типології вокально-ансамблевих форм та проблематики сценічної реалізації оперного образу.

ФУНКЦІЇ ПРОГРАМНОСТІ У КАМЕРНО-ВОКАЛЬНОМУ МИСТЕЦТВІ: ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ КОНТЕКСТ ТА АКТУАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ У СУЧАСНІЙ КОМПОЗИТОРСЬКІЙ ТВОРЧОСТІ

Zhao Yi — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Метою дослідження є виявлення функцій програмності у камерно-вокальному мистецтві в історико-теоретичному контексті та у світлі сучасних тенденцій розвитку даної жанрово-стильової сфери у творчості композиторів наприкінці ХХ–ХХІ століть. Методологічну основу дослідження становить комплексний підхід, що поєднує історико-теоретичний, системний, семіологічний методи та музикознавчий метод жанрово-стильового аналізу. Наукова новизна статті полягає у визначенні програмності як багатофункціонального художнього принципу, що корелює композиційну логіку та семантичні рівні музичного твору та зумовлює драматургічну концепцію та виконавсько-інтерпретаційний потенціал сучасних камерно-вокальних композицій. Введенні у науковий обіг маловідомі у сучасному українському музичному просторі зразки камерно-вокальної творчості композиторів ХХ–ХХІ століть, що дозволяють розширити уявлення про стильове різноманіття та стильові тенденції розвитку камерного співу на сучасному етапі. Висновки. Програмність у камерно-вокальній музиці виступає важливим художнім принципом, який поєднує семантичний, драматургічний та композиційний рівні музичного твору. Функції програмності у камерно-вокальному мистецтві є багатогранними, серед яких головними є семантична, драматургічна, формоутворююча та виконавсько-інтерпретаційна. У творчості композиторів наприкінці ХХ–ХХІ століть програмність набуває нових форм музично-художньої реалізації, пов’язаних з переосмисленням принципів взаємодії музики з вербально-словесним текстом, жанрової системи камерної сфери вокального виконавства, його технологічних чинників та комунікативної парадигми камерно-вокальної творчості. Тому програмність виступає не лише як принцип змістової організації твору, але й як механізм формування нових композиторських і виконавських стратегій у жанрово-стильовій галузі камерного вокального мистецтва.

СКРИПКОВІ СОНАТИ А. РУССЕЛЯ У РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-СТИЛЬОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ ФРАНЦУЗЬКОЇ МУЗИКИ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Zhao Xuan — Wed, 27 May 2026 00:00:00 +0300

Метою статті є визначення жанрово-стильових особливостей сонат для скрипки і фортепіано А. Русселя в контексті національно-стильових тенденцій розвитку французького музичного мистецтва першої третини ХХ століття. Методологія дослідження грунтується на комплексному застосуванні системного, музично-історичного, компаративного та музично-аналітичного методів. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше здійснено комплексний аналіз двох скрипкових сонат А. Русселя з урахуванням історичних та авторсько-стильових чинників їх жанрової специфіки, що дозволяє уточнити їх місце у розвитку французької скрипкової сонати першої третини ХХ століття та у формуванні індивідуального композиторського стилю А. Русселя. Висновки. Індивідуально-композиторське трактування сонатного циклу у скрипкових сонатах A. Русселя виявляє органічний синтез французької жанрової традиції та особистої схильності композитора до конструктивної чіткості й ритмічної організованості. На відміну від романтичної моделі сонати з її конфліктно-драматургічною парадигмою та експансивним тематичним протиставленням, А. Руссель переосмислює сонатний цикл як форму внутрішньо врівноваженого розвитку, де логіка тематичних трансформацій підпорядкована архітектонічній цілісності. Скрипкова соната № 1 є важливою ланкою між імпресіоністичною камерністю початку ХХ століття та французьким неокласицизмом, її камерно-ансамблева стилістика ґрунтується на конструктивному принципі організації музично-тематичного матеріалу, гармонічній барвистості, балансі інструментальних тембрів і чіткій композиційній формі. Скрипкова соната № 2 А. Русселя є яскравим прикладом французького неокласицизму в камерно-інструментальному репертуарі, вона демонструє відхід від імпресіоністичного стилю на користь чіткої архітектоніки й ритмічної дисципліни, інтелектуалізації ансамблевого діалогу.