Музичне мистецтво і культура

ОДЕСЬКА МУЗИКОЛОГІЧНА ШКОЛА ЯК ІНТЕГРАТИВНИЙ ФЕНОМЕН: ЄВРОПЕЙСЬКІ ВИТОКИ ТА СУЧАСНІ НАЦІОНАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ

2024-06-10T14:04:38+03:00

Мета статті – на основі вивчення досвіду одеського академічного музикознавства розробити актуальні підходи й аргументувати сучасні визначення феномена школи. Методологія дослідження поєднує історіографічний, персонологічний, герменевтичний та семіологічний підходи. Особлива увага приділяється типології конститутивних рис та аксіологічних ознак явища школи. Наукова новизна полягає у цілісній історико-теоретичній оцінці одеської музикознавчої школи як складного діалогічного феномена, що організує взаємодію європейської традиції історико-систематичного музикознавства з сучасними тенденціями національного формування музичної освіти та науки. Пропонується визначення музикознавчої школи на декількох рівнях, з включення підходу до неї як до практичної інституціональної творчості – способу професіоналізації та поглибленої диференціації форм пізнання й реконструкції дійсності. У висновках зазначається, що сучасна школа музикознавства – це колективно-особистісне інтерпретаційне явище, результат пізнавальної й розуміючої діяльності людини та спільноти, інтегративний показник комунікативних, музично-творчих і музичномовних досягнень. Тут вирішальним постає поняття артефакту – і як матеріального, і як духовного (психологічного) досягнення, об'єктивного свідчення творчої сутності (перетворення) суб’єктивної свідомості людини. Школа розкриває, як основний, досвід перетворення, перебудови, зміни реального світу та людини, нового моделювання дійсності, самовдосконалення; це евристико-технологічний тип, у той же час особистісно-трансгресивний когнітивний тип; це досвід, пов'язаний з істотними змінами в способі життя й мислення, у відносинах з навколишнім, який здатний надавати авторські моделі пізнавальної діяльності, як у мистецтві, так і в науці.

ВІТОЛЬД МАЛІШЕВСЬКИЙ – ПЕРШИЙ РЕКТОР ОДЕСЬКОЇ КОНСЕРВАТОРІЇ, НАЙСТАРІШОГО МУЗИЧНОГО ВУЗУ УКРАЇНИ

2024-06-10T14:04:48+03:00

Мета дослідження – прослідковування історичних закономірностей, що висунили український Південь на лідерствуюче положення у музичній освіті ХІХ сторіччя та обумовили першість Одеської консерваторії і першого її ректора В. Малішевського на провідне положення у формуванні музичних вищих учбових закладів України. Методологічна база роботи – інтонаційна концепція історії музики, сформована у класі професора І. А. Котляревського, аспырантами якого готували свої дисертації авторки даної публікації. Конкретика застосуваних методів – аналітичний, історико-біографічний, з акцентом «інтелектуальної біографії» (за В. Шульгіною), описовий, міждисциплінарний, культурологічний стильовий компаратив, як це знаходимо у дослідженнях Ю. Лотмана, О. Рощенко, в роботах авторок даного нарису. Наукова новизна роботи – обгрунтування соціально-історичної обумовленості буття Південної Пальміри (як називали і називають Одесу) у ролі провідної ланки європеїзму в музичній освіті ХІХ сторіччя. Також це спирання на матеріали, представлені родиною Малішевського і особисті контакти із одеськими спадкоємцями родинних здобутків Малішевського в сім’ях Карпотіних, Власових, із композиторами С. Д. Орфеєвим, Т. С. Малюковою-Сидоренко, що підтримували контакт із Першим ректором попри офіційних заборон і політичних «тертів» України з оточуючими її країнами і націями. Висновки. Історичні обставини висунули Одесу на провідне положення у адміністративно-культурних центрах України, забезпечили привілеї у розробці шляхів модерну в культурно-мистецькій сфері на початку ХХ століття. Наявність історичних спроб відкрити саме вищі музичні заклади в Одесі у 1820-ті, у 1860-ті роки забезпечила досвід готовності до заявлення Одеської консерваторії у вересні 1913-го року як третього в імперії музичного вузу, що успадкував здобутки європейського Заходу і Сходу у вибудові вищого щабеля музичного професійного навчання. В. Малішевський з його досвідом загально-наукової і спеціально-творчої підготовки склав достойне втілення адміністративно-організаційної ідеї ректорства, згодом апробованої усією його діяльністю в Польщі. Як професор він підготував композиторську кваліфікацію генія польської музики В. Лютославського, став провідною фігурою в організації першого світового фортепіанного конкурсу імені Ф. Шопена.

КАФЕДРА ТЕОРЕТИЧНОЇ ТА ПРИКЛАДНОЇ КУЛЬТУРОЛОГІЇ У ВТІЛЕННІ ПРИНЦИПІВ МУЗИЧНО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

2024-06-10T14:04:57+03:00

Мета дослідження – обгрунтування самозначущості аналізів культур та артефактів в аспекті розуміння культового початку культурної діяльності, формованої метафізичними принципами виявлення стильових єдностей як здобутку музичної, тобто особливого роду прикладної культурології. В ній узагальнюються накопичення творчої активності в невідривності раціональних та позараціональних форм її реалізаціїї, прослідковано в матеріалах вибудуваних курсів на кафедрі теоретичної і прикладної культурології Одеської національної музичної академії імені А. В . Нежданової. Методологічною основою роботи постають загальнонаукові методи онтологічний, аналітичний, історичний, культурологічний міждисциплінарний стильовий компаратив, ритуалознавчий ракурс усвідомлення генези музичних культур та артефактів тощо, як це здійснено в роботах Д. Андросової, О. Маркової, О. Муравської, А. Соколової та ін. Наукова новизна роботи в тому, що вперше в українознавчому просторі заявлена концепція аналітичного методу в науковому усвідомленні смислу культур та артефактів в їх органічній пов’язаності із історичною, інтелектуально-біографічною описовістю, що відрізняється від «цілісної» формально-структурної аналітичності музикознавства. Вперше в ракурсі названого методологічного стрижня розглядається дисциплінарне і персонально-викладацьке наповнення курсів кафедри теоретичної і прикладної культурології. Висновки. Об’єктивно-історичні умови формування курсу музичної культурології в межах кафедри теоретичної і прикладної культурології Одеської національної музичної академії імені А. В . Нежданової визначили їх побудову на основі концепції культового початку культури і звідти суттєвість «кільцевих-репетивних» метафізичних стильових утворень в історії музики і в історичній близькодії, містеріальних засад музичного театру. Звідси вперше в культурознавстві усвідомлюється принцип культурологічного аналізу музичних творів і артефактів в цілому на основі виявлення генетично-ритуального їх кореня попри художньої цілісності мистецького акту.

КУЛЬТОВО-МІСТЕРІАЛЬНІ НАСТАНОВИ У ВИБУДОВУВАННІ ТА ВИКЛАДАННІ ПРОВІДНИХ КУРСІВ КАФЕДРИ ТЕОРЕТИЧНОЇ ТА ПРИКЛАДНОЇ КУЛЬТУРОЛОГІЇ ОДЕСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МУЗИЧНОЇ АКАДЕМІЇ ІМЕНІ А. В. НЕЖДАНОВОЇ

2024-06-10T14:05:11+03:00

Мета роботи – виявлення та обґрунтування культово-містеріальних настанов у вибудовуванні освітньої концепції провідних музично-культурознавчих дисциплін кафедри теоретичної та прикладної культурології Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової. Методологія роботи має комплексний характер і базується на поєднанні засад міждисциплінарного, культурологічного, історико-типологічного, герменевтичного, мистецтвознавчого, естетичного та музично-інтонаційного методів дослідження. Наукова новизна роботи визначена її спрямованістю на подальше дослідження не тільки культово-містеріальної ґенези культури і музики в цілому, але й на впровадження цієї ідеї в провідні курси та методологічні напрацювання зазначеної кафедри ОНМА імені А. В. Нежданової. Висновки. На початку ХХІ століття відбувається активний процес переоцінки духовно-моральних цінностей, на часі проблема порятунку сучасного світу від духовно-моральної деградації людства і знецінення культури як необхідного взірця розвитку цивілізації. У зазначеному контексті особливої значущості набуває гуманітарно-мистецька освіта, що нині виявляє тяжіння до одухотворення та відродження глибинних національних культово-релігійних традицій. Зазначене спрямування освітнього процесу, закарбоване в численних культурологічних працях, зосереджених на дослідженні перетинів «культу» і «культури», метафізичної сутності мистецтва і музики характеризує також будову та методологію провідних курсів кафедри теоретичної та прикладної культурології ОНМА імені А. В. Нежданової, орієнтованих не тільки на накопичення певної інформації щодо історичних шляхів розвитку світової культури та музики, але й на духовне Преображення індивіду через відкриття їх сакральної сутності.

ФОЛЬКЛОР: ПРОБЛЕМА ПОРІВНЯЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ ОНМА ІМЕНІ А. В. НЕЖДАНОВОЇ

2024-06-10T14:05:30+03:00

Мета – виявити специфіку зарубіжної та вітчизняної шкіл порівняльної фольклористики у контексті вирішення концептуальних завдань кафедри теоретичної та прикладної культурології ОНМА імені А. В. Нежданової. Методологічна основа дослідження базується на історично-концептуальному, герменевтичному методі та компаративному аналізі фактологічних даних з опорою на праці О. Потебні, Е. Дюркгейма, В. Гошовського, А. Іваницького. Наукова новизна: вперше зроблено спробу виявити специфіку зарубіжної та української школи етнологів та фольклористів у ХХ–ХХІ століть, вперше розкрито базові засади порівняльної фольклористики через призму концептуальних завдань кафедри теоретичної та прикладної культурології ОНМА ім. А. В. Нежданової Висновки. У ХХ столітті у західній науковій школі сформувався запит на вивчення етнології та фольклористики як частини антропології. У цей же час наукові розробки в слов'янському світі тяжіли до історичного, палеологічного підходів з їх базисними установками на символічно релігійні основи культури та культурологічного знання. Фольклористика у Західних країнах розширилася обсягом як анонімних, і авторських зразків популярної сфери, що відповідало релігійним принципам західного Протестантизму. Слов'янські фольклорні напрацювання частково співпадають із фольклорними дослідженнями у країнах кельтської культурної традиції. Релігійні настанови традиційних Вселенських церков візантійського походження розглядаються як базисні. Такий підхід є показовим і для України. У східному слов'янстві акцент ставився і ставиться на пластах колективної творчості, яка зберігає архаїчні верстви фольклорного мислення. Славістика О. А. Потебні посідає базове становище у методології українських фольклористів, для яких етнологічний компаративний підхід є суттєвою складовою їх культурологічних досліджень. Ця концепція лягла в основу роботи кафедри теоретичної та прикладної культурології Одеської музичної академії. По відношенню до культур Далекого Сходу розроблено спеціальні трактування, що мало відображення у цілому фольклористській низці досліджень, виконаних на кафедрі ОНМА імені О. В. Нежданової. В українознавчому напрямку викладачами кафедри здійснюються вивчення регіональної різноманітності народної культури.

СТИЛЬОВІ ПАРАМЕТРИ ТА МУЗИЧНО-МОВНІ ОСОБЛИВОСТІ ЖАНРОВОЇ ФОРМИ КАМЕРНОЇ ОПЕРИ У ТВОРЧОСТІ К. ЦЕПКОЛЕНКО

2024-06-10T14:05:39+03:00

Метою роботи є дослідження жанрово-композиційних, стильових, музично-мовних, семантичних та сценічних інновацій камерної опери у творчості видатної представниці одеської композиторської школи – К. Цепколенко. Методологія статті ґрунтується на жанрово-стильовому, історичному, семантичному та музикознавчому аналітичному підході до явища камерної опери періоду кінця XX – початку XXI століть, у тому числі, до камерних творів видатної одеської композиторки К. С. Цепколенко. Наукова новизна – у роботі принципово оновлюється аналітичний підхід до камерних опер та моноопер одеських композиторів (на прикладі творчості К. Цепколенко), на підставі якого стає можливим виявити характерні особливості композиторського стилістичного комплексу. Висновки. осьовим елементом сюжетного змісту та драматургії оперної творчості К. Цепколенко виявляється особистість у важкій життєвій ситуації, що відповідає загальній концепції оперного героя. Згідно з цією концепцією, про оперного персонажа як про героя можна говорити в трьох випадках – по-перше, це має бути центральний персонаж твору (а у випадку моноопери – єдиний), навколо якого будуються основні сюжетні лінії і з ним можуть бути пов'язані важливі установки культури; по-друге, його рішення або певні вчинки надають суттєвий вплив на дії інших персонажів і можуть докорінно змінювати їхнє життя; і по-третє, з музичного боку образ героя впливає все дію опери, оскільки характерні даного героя тематичний, тембровий комплекси проникають у інші побудови даного твори і стають провідними. При розгляді низки аспектів, важливих у процесі розуміння смислового наповнення жанрової форми камерної опери, феномен композиторства і композиторської індивідуальності по праву займає особливе місце. Саме індивідуальний композиторський стиль К. Цепколенко є особливою якістю, яка здатна організовувати подібну цілісність на конкретному текстовому матеріалі разом із системою образів.

ВАЛЕРIЙ РЕГРУТ: ФЕНОМЕНОЛОГIЯ ТВОРЧОI ДIЯЛЬНОСТI СУЧАСНОГО МУЗИКАНТА

2024-06-10T14:05:49+03:00

Мета статті – розгляд життєвого та творчого шляху, щаблів професійної та творчої досконалості авторитетного музиканта, головного хормейстера Одеського національного академічного театру опери та балету В. Й. Регрута. Методологія дослідження спирається на застосування принципів дослідницько-пошукового, історико-біографічного та вербально-комунікативного методів, зокрема інтерв’ювання (у статті використовуються матеріали бесід з В. В. Навротським, Н. Г. Заболотною, Є. М. Бондар). Наукова новизна полягає в тому, що дана стаття є першою в межах вітчизняного музикознавства, яка детально презентує життєтворчість В. Й. Регрута, що постає відбиттям та продовженням традицій одеської академічної школи у триєдності хорового, вокального та оркестрово-диригентського напрямів та представлена зокрема через призму його сприйняття іншими музикантами. Висновки. Визнана в Україні та шанована поза її межами творча особистість, кандидат мистецтвознавства, В. Й. Регрут – чудовий професіонал та фанат своєї улюбленої справи, продовжує традиції одеської хорової школи, а саме таких яскравих майстрів як професор К. К. Пігров та професор А. П. Серебрі, маючи власний досвід та педагогічний почерк, виховує професійних талановитих диригентів. В якості головного хормейстера оперного театру, спираючись на традиції славетних хорових диригентів професора Д. С. Загрецького та професора Л. М. Бутенка, сприяє залученню студентів до справжнього дива – оперної вистави. Запорука успіху Регрута-диригента в опері – це симбіоз його трьох освіт: хормейстера, оперного співака та оперно-симфонічного диригента. Це відчувається не тільки в роботі з оркестром, а й у роботі з хором, вмінню слухати та допомагати солістам на сцені, відчувати голосоведення вокальних партій в ансамблевому співі. В цілому, В. Й. Регрут представляє собою той тип творчої особистості, завдяки якому через віддзеркалення традицій сучасна вітчизняна культура рухається вперед, отримує свій подальших розвиток та розширює горизонти.

«УКРАЇНСЬКА ПОЕМА» Є. СТАНКОВИЧА: ОСОБЛИВОСТІ АВТОРСЬКОГО ТРАКТУВАННЯ ЖАНРУ

2024-06-10T14:05:59+03:00

Мета роботи – комплексний розгляд «Української поеми» Є.Станковича з точки зору виявлення художньої, жанрової та мовно-стильової специфіки твору. Методологія дослідження спирається на єдність системно-аналітичного, компаративного та інтертекстуального підходів. Наукова новизна полягає в тому, що «Українська поема» Є.Станковича вперше отримує аналітичне висвітлення у вітчизняному музикознавстві в контексті творчості композитора та крізь призму її провідних художніх ідей і жанрово-стильових тенденцій. Висновки. «Українська поема» є яскравим зразком камерно-інструментальної творчості митця. Тяжіння композитора до філософської проблематики та концепційного наповнення образів, метафоричності та образної символічності знаходить у ній своє яскраве відображення. Зв'язок з національною музичною традицією в поемі, що визначена композитором як «українська», є надзвичайно глибоким, він не «лежить на поверхні», виявляючись у звичних фольклорних елементах. Розкривається він через цілий комплекс жанрово-стильових ознак, «розосереджених» у музичному просторі твору, посеред яких: діатонічність головної теми, побудованої на терцієвих оспівуваннях перемінних натурально-ладових опор; тяжіння до імпровізаційності мелодичного викладу та метро-ритмічної свободи; переважання варіантно-варіаційного типу мелодичного розгортання, переінтонування в стилі народної мелодики; інтонаційний зв'язок музичного тематизму з жанрами української народної творчості – думи та плачу; поєднання думно-рапсодійного мелосу з «фольклоризованими» ритмічними структурами. Музичний текст твору концентровано відбиває особливості композиторського стилю та стає своєрідною квінтесенцією національної інтонації. Жанровий комплекс поемності в «Українській поемі» виявляється у застосуванні принципу монотематизму з інтенсивними модифікаціями основного матеріалу та прийомами образно-тематичного перевтілення, тяжінні до монологічного типу висловлювання, наскрізного інтонаційно-тематичного розвитку. Сформована на базі цих принципів авторська «ланцюгова» одночастинна композиційна модель збагачується елементами сонатності як ознаками конфліктності драматургії твору. Свідченням масштабності ідейного задуму «Української поеми» є органічність поєднання у ній ансамблевого начала та симфонічного мислення композитора, а також глибинний зв'язок із національною музичною традицією.

ДІАЛОГ КУЛЬТУР ЯК ПЕРЕДУМОВА УНІВЕРСАЛІЗАЦІЇ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ КАЙЇ СААРІАХО. ОПЕРА «ЛЮБОВ ЗДАЛЕКУ»

2024-06-10T14:06:07+03:00

Мета роботи: дослідити унікальний феномен створення універсального музичного мислення, який базується на поєднанні типологічних рис західної і східної музичних культур на прикладі творчості Кайї Сааріахо. Розглянути оперу Кайї Сааріахо «Любов здалеку» як приклад формування універсального музичного мислення. Для досягнення мети були поставлені наступні завдання: проаналізувати провідні особливості опери Кайї Сааріахо «Любов здалеку»; виявити типологічні риси західної та східної культур у музичному мисленні та дослідити засоби їх використання. Методологія дослідження спирається на такі засоби: інформативно-пошуковий – для отримання матеріалів, відомостей та фактів щодо даних творів; аналітичний – для аналізу музичного матеріалу; компаративний – який допомагає висвітити світлини музичної мови кожної культури; системно-структурний – для узагальнення набутої інформації. Наукова новизна: визначається увагою до змін і потреб у сучасній композиторський діяльності активного використання типологічних ознак західної і східної музичних культур у єдиному музичному просторі, спрямованих на універсалізацію художнього мислення у XXI ст. Висновки. Процеси глобалізації торкнулися майже усіх галузей людської діяльності, підштовхуючи її до універсальних шляхів розвитку. Музичне мистецтво не стало виключенням. Проведення дослідження феномена музичного мислення з визначенням його універсальності сприяє його удосконаленню, розширює композиторську палітру, допомагаючи створити мислення нового рівня, яке відповідає потребам свідомості і духовності сучасної людини. Кайя Сааріахо як композитор із західноєвропейською базою навчання, а також людина яка формувалась у західноєвропейському середовищу, проявила високий рівень свідомості, яка була відкрита до пізнання і прийняття відмінних культур, утворила музичне мислення нового рівня.

КОЛИСКОВА ЯК МУЗИЧНИЙ ЖАНР, ЩО АПЕЛЮЄ ДО МІФОЛОГІЧНОЇ СВІДОМОСТІ

2024-06-10T14:06:16+03:00

Мета дослідження – виявити основні засоби, за допомогою яких колискова звертається безпосередньо до міфологічної свідомості людини, використовуючи психологічні механізми обходу аналітичної свідомості; конкретизувати музичні виразові засоби, за допомогою яких композитор чи виконавець-інтерпретатор може досягати аналогічних психологічних ефектів незалежно від жанру музики. Методологія дослідження полягає у проведенні історично-географічного огляду жанру та структурного аналізу з компаративним підходом. Наукова новизна роботи полягає в актуальності аналізу виразових засобів колискової у контексті міфологічної свідомості людини і психологічних ефектів, взаємодіючих з цим боком людської особистості. Комплексний підхід з міфологічного, психологічного та музично-аналітичного боків дозволяє більш чітко конкретизувати засоби досягнення певних впливів на психіку та особистість людини, що, з одного боку, полегшуе подальший аналіз композиторських стилів та виконавських інтерпретацій, з другого боку – може використовуватись безпосередньо композиторами та виконавцями у роботі. Висновки: колискова, як універсальний жанр – безвідносно епохи, географічної культури та належності до прикладної чи художньої галузі музичного мистецтва – є впливовим психологічним інструментом, що активує міфологічну свідомість людини через певні виразні засоби, у тому числі за рахунок дуалістичної символіки колискової. У композиторському мистецтві цей ефект також може посилюватись шляхом відсилань та музичних цитат, відомих масовому слухачу та асоційованих з певними стереотипами. Таким чином, прослідковуючи спільність цих засобів у прикладних колискових піснях різних народів і у композиторській музиці, можна більш повно викрити механізми взаємодії аналітичної та міфологічної свідомості людини, важелі впливу на прояви тієї чи іншої форми свідомості, функції колискової пісні у цьому контексті з мистецтвознавчого боку, у тому числі для можливості подальшого їх використовування у виконавській інтерпретації незалежно від жанру, стилю та (певною мірою) інструментального складу.

ПРОСТОРОВІ ПРАКТИКИ У КОНТЕКСТІ ТВОРЧОГО ЖИТТЯ КОМПОЗИТОРІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

2024-06-10T14:06:30+03:00

Мета роботи – дослідження впливу міського простору на творчі біографії митців ХІХ, виокремлюючи місто як специфічне культурне середовище з безпосереднім впливом на творчий потенціал митців. Методологія дослідження спирається на метод наукового коментаря, який вперше був розроблений у сфері музичної культурології С. Тишко і є новітнім напрямком сучасної гуманітаристики, націленим на аналітичний коментар листів, матеріалів преси, мемуарів та власне музичних творів, інших свідчень митців, тощо. Застосування біографічного методу дозволяє розглядати творчість композиторів крізь призму загальновідомих фактів, що сприяє пошуку взаємозв’язку між буденними практиками і творчою біографією. Теорія повсякденності допомагає нам краще сформувати власне бачення проблематики подорожей митців завдяки дослідженню їх повсякденного життя у закордонних мандрівках. Наукова новизна полягає у звертанні до повсякденності композиторів ХІХ століття з підкресленням факторів перебування у міському середовищі. Завдяки цьому виникає можливість розглядати повсякденність та міське середовище в одній поняттєвій площині. В результаті, аналіз творчого процесу композиторів крізь призму їх повсякденних дій зумовлює новий підхід до вивчення творчих особистостей конкретних композиторів. Висновки. Одним з факторів впливу на творчість митців постає урбаністичне середовище та простір, який їх оточував протягом певного періоду перебування в тому чи іншому місті. Тому в даному дослідженні постає необхідним звернення до урбаністики як інструменту аналізу соціального та просторового життя, адже ця наука постає одним із фундаментальних складників усвідомлення повсякдення та сприяє його глибшому розумінню. Це видається актуальним й у тому випадку, коли йдеться про особливості романтичного мислення композиторів ХІХ століття. Таким чином, даний підхід демонструє актуальність обраної теми, тому що вивчення повсякденних практик композиторів ХІХ століття все ще не є дослідженим на достатньому рівні, адже міське середовище є одним з важливих чинників впливу на свідомість композиторів зазначеного періоду.

ГЕРМЕНЕВТИЧНІ ПРОЛЕГОМЕНИ ДО ВИВЧЕННЯ УМОВНОГО СЛОВА ЯК КОМПОНЕНТА МУЗИЧНОГО ТЕКСТУ: АКТУАЛЬНІ КАТЕГОРІАЛЬНІ ПОЗИЦІЇ

2024-06-10T14:06:42+03:00

Мета дослідження – надати нового висвітлення та актуального осмислення провідним категоріям герменевтики, зокрема залучаючи їх до вивчення своєрідності оперної інтерпретації. Методологія роботи передбачає опору на герменевтичний підхід в двох його складових – філософській та мистецтвознавчій, що спонукає до принципу теоретичного узагальнення. Використовуються текстологічні оцінки щодо опери та її художньої специфіки; розвивається категорія розуміння як засаднича для жанрово-семантичного оперознавчого підходу Наукова новизна даної статті зумовлюється проекцією герменевтичного методу у його системному тлумачення Г. Гадамером до сфери музикознавства, розглядом словесних факторів культури та музичної форми як провідників розуміння та активаторів музикознавчої інтерпретації. Виокремлюється поняття художньо-естетичної умовності як провідне з точки зору діяння й сприйняття музичного твору. Характеризується особливий феномен «умовного слова» та його значення для сфери оперної творчості. Висновки. Система герменевтичних підходів, спрямованих до явищ смислу та розуміння, дозволяє виявляти особливі інтерпретативні функції словесного спілкування, слова як ціннісного предмету культури. Слово перебуває на межі двох світів, дійсного та ідеаційно-умовного, сприяє переходу свідомості від стану розуміння до дії інтерпретації, передбачає дві основні форми – усну «дослівну» та письмову, умовну. Умовне слово узагальнює та метафорично перетворює досвід словесного упредметнення як дійсного, так і уявного, передбачуваного, прагне поєднати «світ знання» та «світ розуміння». Входячи до художньої форми, воно сприяє проясненню естетичного смислу, також набуває нових метафоричних значень, сприяє розширенню символічних значень – втаємниченого «підтексту». В музичній формі «умовне слово» стає провідником від інтерпретації до розуміння, тобто веде від зовнішньої текстової побудови до її прихованої семантики, до глибинних смислових можливостей музичного тексту.

ФОРТЕПІАННІ РАПСОДІЇ Ф. ЛІСТА В УОСОБЛЕННІ УГОРСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

2024-06-10T14:06:51+03:00

Мета роботи. У статті досліджуються національні риси мовно-мисленєвої структури «Угорських рапсодій» Ф. Ліста. Методологія дослідження полягає в застосуванні естетико-культурологічного, історичного та музикознавчого методів з залученням виконавського підходу, у комплексі вони утворюють єдину методологічну основу. Наукова новизна роботи постає у виявленні специфіки національних угорських гармонічних засобів Угорських рапсодій Ліста як мовно-композиторських новацій жанрової форми рапсодії. Висновки. Ф. Ліст постійно цікавився угорським фольклором, маючи його за одне із джерел власного натхнення, створив велику кількість обробок угорських пісень і танців (угорські рапсодії, угорські національні мелодії та ін.) і в своїх композиціях широко застосовував їхні специфічні особливості, передусім ладо-гармонічні звороти та ритміку. Подібно до Шопена, Ф. Ліст вивів пісенно-танцювальні жанри національного фольклору на новий рівень, перетворивши їх на романтичні віртуозні фортепіанні мініатюри. Ф. Ліст є винахідником жанрової форми фортепіанної рапсодії (хоча така назва використовувалася і деякими його попередниками австро-німецького композиторського контенту). Ліст трактує рапсодію як віртуозну концертну фантазію в дусі парафрази, де замість оперних мелодій використовуються фольклорні теми. Це теми угорських і циганських пісень і танців, більшість яких взято зі збірки записаних Листом народних угорських мелодій. Розширена тональність – часте явище в Рапсодіях Ліста, на першому плані тут виступає гармонічна барвистість, що виявляє чуйність композитора до всього нового, свіжого, життєвого. У романтичній фортепіанній творчості жанрова форма рапсодії поєднала лістівські віртуозність, фортепіанну оркестральність, яскраву концертність та масштабність викладення, створивши прецедент нової інструментально-концертної моделі, що отримала надзвичайний розвиток та розповсюдження. Тому саме лістівські фортепіанні рапсодії і сьогодні постають предметом не тільки виконавської, а й виконавсько-транскрипторської уваги у перекладенні для різних інструментальних складів та інструментів, адже містять блискучі засади концертності та яскравої образності, які є незамінними в презентативних формах виконавсько-інтерпретативної (артистичної та технологічної) й композиторської майстерності, а також інструментально-органологічної якості.

ОПЕРНИЙ МЕЛОС ЯК ПРЕДМЕТ ЕМОЦІОНОЛОГІЧНОГО ВИВЧЕННЯ: ОПЕРОЗНАВСТВО У ДІАЛОЗІ З ТЕОРІЄЮ ЕМОЦІЙ

2024-06-10T14:07:00+03:00

Мета дослідження – виявити емоційно-когнітивні засади оперного мелосу та його художньо-метафорологічне призначення в музичній творчості та психологічній мотивації людини. Методологія роботи виходить з розвитку естетико-психологічного підходу та компаративного інтердисциплінарного категоріального аналізу, передбачає розширення поняттєвих структур оперознавства за основ поглиблення семіологічного підходу до музично-виразового тезаурусу опери. Пріоритетним постає емоціонологічний підхід, що набуває значення загальногуманітарного та загальномистецтвознавчого. Наукова новизна даної статті зумовлюється узгодженням провідних положень загальної теорії емоцій та концепцією вищих художньо-естетичних емоцій, зокрема тих, що втілюються музичним шляхом. Доводиться особливе метафоричне призначення оперного мелосу як форми художнього перетворення емоційних патернів, створення сталих базових естетичних емоційно-когнітивних станів та емоційних інтеракцій. Пропонується розвиток емоціонологічного напряму в оперознавстві, визначення специфічних цілей та чинників впливу оперної емоціонології. Висновки. Оперна творчість у єдності її головних художніх складових здатна поставати універсальною моделлю перебудови емоційно-когнітивних станів та емоційних мотивацій людини – шляхом надання їм нової художньої форми, що містить потужний катартичний естетичний потенціал. Виходячи з деяких основних положень загальної теорії емоцій, можна стверджувати, що оперний жанр розвиває власну емоціонологічну систему, головним інгредієнтом якої постає музичний мелос; оперна творчість в процесі її історично-стильового розвитку породжує особливі мелодичні форми як художні концептуальні метафори базових емоцій, афективно-експресивних станів та модусів переживання людини. Пріоритет музичного мелосу в оперній композиції, музично-мелосне розгортання оперного образу у часі та просторі оперної дії, оперних подій сприяє визначенню специфіки оперного образу як втіленого особистісного переживання.

КАМЕРНО-ВОКАЛЬНЕ ВИКОНАВСТВО У ПОНЯТТЄВОМУ КОЛІ СУЧАСНОЇ МУЗИЧНОЇ ПРАКСЕОЛОГІЇ

2024-06-10T14:07:11+03:00

Мета дослідження – окреслити головні напрями розвитку та пріоритетні позиції праксеологічного вивчення камерно-вокальної творчості як сфери художньої практики (арт-практики). Методологія роботи базується на історіографічному та текстологічному підходах, передбачає поглиблений жанрово-стилістичний аналіз, у тому числі виконавських мовленнєвих засобів. Виокремлений мовно-мовленнєвий ракурс вивчення камерно-вокальної творчості, що дозволяє розвивати компаративний підхід, відповідно до праксеологічних завдань, робить наголос на останньому як найбільш відповідному методі вивчення специфіки певної музично-виконавської творчості. Наукова новизна даної статті зумовлюється визначенням особливих праксеологічних властивостей камерно-вокальної творчості, видових рис даної галузі музичної практики. Доводиться засадниче значення класичного (класицистського) періоду історії камерно-вокального мистецтва у контексті західноєвропейської культури, стосовно як композиторської, так і виконавської творчості. Визначаються зв’язки між жанровою формою камерно-вокальної лірики та способами виконання, зокрема артикуляцією та динамікою, обгрунтовується роль циклічних засобів виконавської камерно-вокальної творчості у формуванні провідних образів та ідей, художньо-естетичних настанов. Висновки. Вже у період свого вторинного художнього генезису, що співпадає з класицистським періодом західноєвропейської, зокрема австро-німецької, історії музики, камерна-вокальна творчість набуває значного ступеня семантичної дієвості виконавської стилістики, що дозволяє вказувати на виконавський сенс – доцільність жанрових форм, особливо щодо засобів драматургії, тобто часового становлення. Камерно-вокальна виконавська форма свідчить про синтез словесно-поетичного та музичного інтонування як про найвищий рівень художньо-практичної вокальної самореалізації, що дозволяє протиставляти деталізацію, індуктивність, часову пролонгацію камерно-вокального мовлення узагальненості, орієнтації на ціле в образному змісті, лапідарності та просторовій орієнтації оперного висловлення.

ЕВОЛЮЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У КИТАЙСЬКОМУ ОПЕРНОМУ МИСТЕЦТВІ: ТРАДИЦІЇ ТА СУЧАСНІСТЬ

2024-06-10T14:07:23+03:00

Мета роботи – простежити еволюційні процеси у китайському оперному мистецтві як особливої предметної галузі сучасного музикознавчого дослідження з увагою до історико-культурного процесу розвитку – від традиційної форми китайської опери до сучасних оперних творів. Методологія дослідження базується на поєднанні музично-історичного, жанрово-стильового, естетико-культурологічного, операзнавчого, музикознавчого аналітичного та семантичного підходів, які утворюють цілісне методологічне підґрунтя даної роботи. Наукова новизна полягає у розгляді загальної генезису та подальшого розвитку традиційних оперних форм у китайській культурі як головного підґрунтя для формування нового погляду на сучасне оперне мистецтво Китаю. Висновки. Багатовікова історія розвитку китайського музичного театру була ознаменована формуванням унікального культурного явища яким стає Пекінська опера, що увібрала в себе всі найкращі здобуття накопичені протягом всього її історичного шляху. Сьогодні національно самобутній та оригінальний жанр Пекінської опери є актуальним взірцем традиції китайського музичного театру, в якому, з одного боку, дбайливо зберігаються багатовікові надбання цієї галузі культурної спадщини Китаю, з іншого – продовжується безперервний розвиток та оновлення всіх її складових. Музична складова Пекінської опери є одним з найбільш драматургічно вагомих та художньо-образно значущих рівнів даного явища, що знаходить своє вираження у музично-мовних її характеристиках. Головними з них слід назвати використання високотеситурного співу, використання та опір на високі регістри інструментального супроводу і вокалу, що підкреслює важливість та естетичну значущість високих тембрів як головних виразників краси відповідно до китайських культурних уявлень.

АПЛІКАТУРА ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ВИКОНАВСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ КЛАРНЕТИСТА

2024-06-10T14:07:38+03:00

Мета роботи. У статті досліджуються принципи та засоби вирішення проблеми формування аплікатурних навичок у грі на кларнеті. Методологія дослідження полягає в застосуванні естетико-культурологічного, історичного та музикознавчого методів з залученням Наукова новизна роботи постає у виявленні специфіки та ролі кларнетової аплікатури у формуванні й розвитку виконавської майстерності сучасного кларнетиста. Висновки. Досконале знання аплікатурних принципів відкриває значні виконавські можливості та є універсальним засобом розвитку технічної досконалості виконавця-інструменталіста. Техніка аплікації має вирішальне значення у грі на кларнеті, потім від неї залежить точність та плавність. Звукоряд кларнета (навіть найкращого) через конструктивні недоліки тембрально все ж нерівний: одні звуки надто яскраві, інші – приглушені та «тьмяні». Тому на шляху вдосконалення виконавської майстерності кларнетиста потрібна постійна робота над тембром звуків, які виявляються за допомогою додаткових та допоміжних аплікацій, що сприяють вирівнюванню тембральної ідентичності звуків як цілісності музично-смислової структури. Проблему для кларнетиста часто представляють «хітромудрі» пасажі у гранично швидкому темпі і у верхньому регістрі. Звичайно, пасажі зі знаками альтерації, що постійно відвідуються, через недосконалість аплікації на кларнеті створюють незручності, тому в таких випадках необхідне окреме опрацювання як самої аплікації, так і пасажу. Проте всі технічні труднощі перевіряються переборні, тим більше, що у духовиків на всіх видах техніки є вправа, регулярне виконання яких знімає будь-які перепони перед завоюванням чергової вершини. Правильно знайдена аплікація після також засвоєння подвійного стакато, виконання чвертьтонів, мультифоніки та інших засобів сучасної композиторської мови. Володіння кларнетистом щонайбільшою різноманітністю різноманітних аплікацій допомагає йому у відображенні звуків необхідної висоти, гучності, тембру й артикуляційно-штрихових параметрів. Але самостійну проблему чистого звуковисотного інтонування раціоналізація аплікації не може. Справитися з цим завданням вона здатна лише разом із добре розвиненим звуковисотним слухом, вірно функціонуючим виконавським апаратом і добре налаштованим інструментом.

ДО ПИТАННЯ ТРАКТУВАННЯ ПОНЯТТЯ «ШТРИХ» У МУЗИЧНОМУ ВИКОНАВСТВІ: МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ ПІДХІД

2024-06-10T14:07:46+03:00

Мета роботи – проаналізувати поняття «штрих» у науковому дискурсі та визначити його сутність у музичному виконавстві на різних інструментах, в тому числі на ударних. Методологія. Під час написання статті використовувалися такі методи дослідження, як: індукції, дедукції, спостереження, компаративістики. Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше, у теоретико-методичному аспекті розглянуто, проаналізовано та узагальнено погляди виконавців на ударних до поняття «штрих», а також специфіки реалізації штрихової палітри на цих інструментах. Висновки. Штрихи відіграють ключову роль в розвитку виконавської культури музиканта та техніки гри на інструменті. Вони розподіляються на численні категорії, для яких характерні різноманіття ігрових рухів, які впливають на кінцевий звуковий результат, додаючи певного характеру та відтінку звучанню. Штрихи, з позиції звуковидобування, відрізняються між собою характером атаки, стаціонарної частини та закінчення. В цілому, на них впливає швидкість виконання та динамічні градації під час гри. Деякі вчені уявляють «штрих» у вигляді компонентної структури із цілої низки складових – графічних, психічних, операціональних та звукових. З цього випливає висновок, що неспівпадіння «внутрішнього змісту» деяких із компонентів системи унеможливлює спроєктувати в «чистому вигляді» уявлення про штрихи представників інших виконавських спеціальностей на практику гри на звуковисотних клавішних ударних інструментах. У зв’язку з чим, розробка даного питання в напрямку виконавства саме на ударних інструментах має проходити виходячи з позиції, що «штрих» – це є результат діяльності функціональної системи звуковидобування і звукоутворення, спрямованого на формування виконавських дій та сприйняття кінцевого звукового результату.

ВПЛИВ СВІНГУ НА УКРАЇНСЬКУ ЕСТРАДНУ ПІСЕННІСТЬ

2024-06-10T14:07:54+03:00

Мета роботи є висвітлення процесів впливу свінгу як джазової складової на українську естрадну пісенність. Методологія дослідження спирається на мистецтвознавчий та аналітичний методи. Наукова новизна. У статті охарактеризовано тенденції впливу свінгу і взагалі джазової музики та джазового вокалу на розвиток української естрадної пісні. Виявлено основні концепції впливу свінгу, скет-вокалу, імпровізації що до української естрадної пісенності. З’ясовано, що українська естрадна пісня обмежено включає джазові елементи. Важливим фактором є вибір мови поетичного тексту: англійська мова більш спрямована на джазовий свінг та ритмічну моторику, тоді як українські тексти виявляють схильність до «кантилени». Розкрито що свінгування, джазова імпровізація та гармонічна складова стали невід’ємною частиною естрадних виступів, естрадного вокалу, надаючи музикантам можливість проявити свої технічні та музичні здібності. Висвітлено особливості діяльності світових джазових вокалістів та окремих сучасних вокалістів України, творчість яких характеризуються різноманітністю стилів та течій. Висновки. Усвідомлена до середини XX століття у всьому світі глобальність джазу як стилю нового інтонаційного вираження та його стилістичного спрямування – свінг, розширило слуховий кругозір як творців, так і споживачів естрадно-пісенної лірики. У специфічних умовах джаз, як явище і поняття засуджувався, що вкотре сприяло ототожнення естради і джазу, формуванню у свідомості слухача якогось «гібридного» пісенного жанру, що визначається як естрадно-джазовий. Сучасний вплив джазу на українську естрадну пісню можна визначити як впровадження джазу в сферу поп-культури та синтетичний контекст цих взаємовпливів, де джаз ефективно поєднується з іншими стилістичними складовими. Таким чином джазова імпровізація, свінг та гармонічна складова вплинули на розвиток творчого потенціалу світових музикантів, зокрема українських, і сприяли виникненню унікальних та оригінальних музичних образів.

«CONTRA SPEM SPERO» ЛЕСІ УКРАЇНКИ В КОМПОЗИТОРСЬКОМУ ПРОЧИТАННІ МИХАЙЛА ДОВГАНИЧА ТА МИКОЛИ ЛАСТОВЕЦЬКОГО

2024-06-10T14:08:03+03:00

Мета роботи – з’ясування особливостей композиторського прочитання поетичного тексту Лесі Українки в сучасній хоровій музиці. Властиво, вірш «Contra spem spero» став основою вокально-хорових опусів a cappella Михайла Довганича та Миколи Ластовецького. Оригінальний художній результат у кожного автора дозволяє простежити множинність інтерпретації літературного першоджерела у музичному мистецтві. Методологія дослідження поєднує низку методів, серед яких провідними є аналітичний, структурно-семантичний і компаративний. Наукова новизна полягає у розкритті специфіки роботи сучасних українських композиторів над поетичним текстом. Прочитання вірша великої поетеси обома авторами породжує індивідуальну концепцію, втілену комплексом виразових засобів вокального багатоголосся. Висновки. Порівняльний аналіз хорових творів «Без надії сподіваюсь» М. Довганича та «Contra spem spero!» М. Ластовецького уможливив виявлення характеру взаємодії вербального і музичного ряду, що позначився на різних рівнях організації художнього тексту (темброво-фонічному, композиційному, інтонаційному, фактурному). Загалом хорове письмо М. Ластовецького надзвичайно мінливе в плані метро-ритмічної і фактурної організації, гармонії, темпу та динамічних відтінків. У щільному діапазоні двох октав жіночих тембрів автор майстерно досягнув просторових ефектів і звукозображальності. Підпорядкування вокального багатоголосся сценічним закономірностям здійснюється композитором як за допомогою прийомів музичного викладу (дискретність фактурних блоків, контрастне зіставлення хорових tutti і окремих партій, хорової «оркестровки»), так і завдяки авторських ремарок у нотному тексті. Інтермедіальність філософської лірики Лесі Українки визначила композиторську стратегію творення хорових партитур, засновану на синтезі мистецтв. Твір Довганича для мішаного хору розгортається за принципом монтажу загального плану. Натомість, Ластовецький, обравши склад однорідного жіночого хору, досяг в музичному творі максимальної деталізації і психологізації поетичного образу.

ТРАНСКРИПЦІЯ В КОНТЕКСТІ КАМЕРНО-ІНСТРУМЕНТАЛЬНОГО ВИКОНАВСТВА

2024-06-10T14:08:12+03:00

Мета роботи – визначити вербально-теоретичний сенс транскрипції як наукової мистецтвознавчої музичної категорії у низці дотичних понять, як результату художньо-творчої діяльності музиканта-інструменталіста та екстраполювати його на художньо-образний зміст музичних творів у контексті камерно-інструментального виконавства, представити співтворчий характер інтерпретаційної діяльності музиканта-виконавця задля створення та збагачення музично-виконавського репертуару новими шедеврами класичної та сучасної музики. Методологічна база дослідження складається з науково-теоретичного концепту розуміння змістової категоріальної сутності дотичних понять (транскрипція, перекладення, парафраза, аранжування, фантазія, імпровізація) у їх атрибутивній взаємозалежності; феноменологія музичного мислення (за І. Пясковським); культуротворчий науковий підхід для усвідомлення значущості та аксіології розширення музично-інструментального виконавського репертуару; власної художньо-емоційної рефлексії обраних шедеврів світової музичної класики та сучасної музики задля створення нових зразків транскрипцій-перекладень для збагачення можливостей музично-інструментального виконавства. Наукова новизна роботи полягає у наданні власного розуміння розглянутої категорії, транскрипції-перекладення, у контексті камерно-інструментального виконавства. Ми визначаємо цю категорію бінарною сутністю і вважаємо, що транскрипція-перекладення – це форма співтворчої (з композитором оригінального музичного твору) художньо-інтерпретаційної діяльності (за М. Давидовим) та складний процес індивідуального, персоніфіковано унікального створення музично-виконавського репертуару задля збагачення його новими музичними шедеврами різного стилю (класичний, романтичний, сучасний, ін.) та жанрів. Висновки. На підставі викладеного можемо стверджувати, що застосування терміну «транскрипція-перекладення» на часі, оскільки воно містить необхідні елементи змістового наповнення, що відображають процес створення унікальних продуктів співтворчої художньо-інтерпретаторської діяльності композитора та перекладача-виконавця. У вирішенні проблеми застосування означеного терміну було взято до уваги наявні термінологічні тлумачення дотичних мистецтвознавчих категорій (транскрипція, перекладення, аранжування, парафраза, фантазія), що безпосередньо впливають на процес усвідомлення та практичного здійснення продуктивної музичної художньої співтворчості, створення власного тлумачення цієї категорії. Завдяки музично-мисленнєвій рефлексії музиканта наукового сенсу музичного мислення, композиторського задуму, інтерпретаторської сутності виконавської діяльності виникла концепція бінарної сутності поняття «транскрипція-перекладення», що було визначено та презентовано робочою версією його розуміння. Створення унікального музично-інструментального репертуару за рахунок «транскрипцій-перекладень» виконавцем, у нашому випадку акордеоністом, забезпечує умови для співтворчості талановитих музикантів (композитор-виконавець), поширення музичного тезаурусу як самого виконавця, так і слухачів новими шедеврами світової музичної спадщини різних епох.

НОВИЙ ЗВУКОВИЙ ПРОСТІР МУЗИКИ К. ДЕБЮСІ: ФОРТЕПІАННО-ВИКОНАВСЬКИЙ АСПЕКТ

2024-06-10T14:08:22+03:00

Мета роботи. У статті досліджуються музично-семантичні та музично-образні засоби у фортепіанній музиці К. Дебюссі в аспекті новацій звукопросторових уявлень. Методологія дослідження передбачає використання комплексного, компаративного виконавського, музикознавчого, культурологічного підходів; важливими є джерелознавчий і системно-аналітичний методи. Наукова новизна роботи постає у виявленні композиторських музично-мовних та виконавських особливостей фортепіанного звукового простору в музиці К. Дебюссі. Висновки. Звернення до творчості К. Дебюссі – це особливий крок в осягненні нескінченного багатства, закладеного в звуковому образі фортепіано, що постійно розвивається, осягненні тих можливостей, якими здатний опанувати виконавець, який відкрив «двері» в новий художній простір. Надзвичайно важливим у фортепіанному звукопросторі Дебюссі є сам звук, який у грі на фортепіано розглядається в комплексі туше, педалювання, динаміки, а можливо, і темпу. Дебюссі був відомий своїм творчим підходом до педалювання та оригінальним туше, а також тонкою динамічною драматургією, що створювало зовсім особливий звук. Семантика звукоутворення постає, таким чином, смисловою одиницею звукового простору у всій своїй багатовимірності структури (тембру, фактури, ритму, темпу тощо). Для Дебюссі були важливими тонкі нюанси – фактури, ритміки, темпу, динаміки-артикуляції, виконавського туше та педалізації, що відкриває для виконавця нескінченні обрії звукотворення, формування звукового простору фортепіано, але й накладає відповідальність щодо дотримання стильових настанов музики. При цьому в інтерпретації та сприйнятті звукопростору музики Дебюссі важливого значення набуває цілісність, єдність даного простору, позбавленого різких контрастів, що відноситься не тільки для мрійливих, споглядальних, ліричних образних сфер, але й до ритмічних, гумористичних творів, де виконавцю потрібна особлива обережність для запобігання звукообразних «перебільшень», для збереження стримано-вишуканого стилю композитора. Дані аспекти становлять важливу частину звукопросторової естетики Дебюссі. Аналіз даної проблематики дозволяє визначити імпресіонізм як втілення просторово-часових уявлень, що є характерним для мистецтва і культури ХХ століття.