Музичне мистецтво і культура

ОСОБЛИВОСТІ ТЕКСТОВОЇ ОСНОВИ І МУЗИЧНОЇ ЛЕКСИКИ «STABAT MATER» К. ШИМАНОВСЬКОГО

2025-06-18T15:02:19+03:00

Мета дослідження: аналіз взаємодії текстової основи та музичної лексики з метою виявлення особливостей музичної мови та інтерпретації релігійного тексту у кантаті К. Шимановського «Stabat Mater».Методологія дослідження. Для досягнення мети дослідження було використано текстологічний аналіз при детальному вивченні тексту кантати, його структури, тематики та образності, порівнянні тексту з оригіналом (латинською мовою) та перекладами, виявленні ключових образів, мотивів та символів. З метою виявлення форми кантати, її частин, принципів побудови, характерних гармонійних оборотів, ладових забарвлень, дисонансів та їхньої ролі в передачі змісту, мелодичних формул, інтонаційних моделей, їхньої ролі в передачі емоційного стану, ритмічних малюнків, метрів, темпів та їхньої функції в структурі твору, було задіяно системно-аналітичний аналіз. При вивченні хорової техніки, діапазону хорових партій, хорової фактури, – методи хорознавчого аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у поглибленні розуміння творчості К.Шимановського, зокрема, його кантати «Stabat Mater».Детальний аналіз взаємодії тексту та музики в контексті творчості саме цього композитора дозволить виявити особливості його стилю, які раніше могли бути недостатньо дослідженими. Глибоке занурення в питання синтезу сакральної музики та народного фольклору в рамках одного твору може виявити нові аспекти цього процесу, які раніше не були достатньо освітлені. Дослідження впливу польського фольклору на музичну мову кантати може розширити наші знання про те, як національні традиції впливають на творчість композиторів. Детальний аналіз тексту кантати може виявити нові аспекти його впливу на музичну структуру та зміст. Нові підходи до аналізу можуть відкрити нові грані в інтерпретації твору, пропонуючи нові перспективи для виконавців та дослідників. Доведено, що К.Шимановський досяг унікального синтезу сакральної та народної музики, створивши твір, який є не лише видатним зразком сучасної сакральної музики, але й вагомим внеском у розвиток польської музичної культури. Висновки. У результаті проведеного дослідження було встановлено, що кантата «Stabat Mater» К. Шимановського є багатошаровим твором, в якому органічно поєднуються традиції григоріанського хоралу, польського народного пісенного фольклору та сучасних композиторських технік.

СТИЛЬОВА АНТИНОМІЯ «АКТУАЛЬНЕ – НЕАКТУАЛЬНЕ» У СУЧАСНІЙ КОМПОЗИТОРСЬКІЙ ПОЕТИЦІ

2025-06-18T15:03:01+03:00

Метою даної статті є обґрунтування стилеутворюючого значення антиномії актуальне – неактуальне у творчості сучасних композиторів, пояснення даної антиномії як відбиття темпорального світогляду авторів музичних композицій, при тому у різні періоди творчої діяльності. Методологія роботи обумовлена розвитком музикознавчої авторології, що передбачає розвиток когнітивного підходу до явища стиля та підсилення оцінно-психологічних аспектів текстологічних характеристик. Наукова новизна статті полягає у розвитку оновленого системного підходу до явища стилю, що включає антиномічні оцінки, спирається на категорії часу і темпоральності, пропонує сумісне визначення актуального та неактуального як типологізуючих чинників стилю, здатних, зокрема, вказувати на взаємодію у стильовому змісті (стильовій семантиці) музики історичного та індивідуально-особистісного начал. Відкривається обумовленість явищ актуального – неактуального авторською свідомістю композитора, також їх взаємозалежність з хронотопічними показниками музичної творчості. Висновки. Поняття про слабкий, неактуальний стиль було сформульовано В. Сильвестровим і в його трактуванні вказувало на два полюси композиторської поетики – вираження особистісного начала та звертання до історичного «анонімного материка» – спільного метатексту музики. В епітеті «неактуальний» підкреслюється воля від часової залежності (атемпоральність), отже й від підпорядкованості теперішньому моменту, негайним подіям, що народжує почуття приналежності до часу без його розподілу на минуле, сьогодення й майбутнє. Відсутність часової акцентуації припускає й ослаблення (видозміну) контрастної форми, цілеспрямованої драматургії твору – його спрямованості до кінця. На відміну від неактуального, в актуалізованих драматичних концепціях час стрімко збігає, його лінійність та необоротність постають провідними хронотопічними якостями.

УКРАЇНСЬКА АУДІОКУЛЬТУРА НА ПЕРЕТИНІ ХХ – ПЕРШИХ ДВОХ ДЕСЯТИЛІТЬ ХХІ СТОЛІТТЯ: СТРАТЕГІЇ ДО ЗМІНИ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ЧИННИКІВ ДИСКОГРАФІЇ В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ ТА ВІЙСЬКОВОЇ АГРЕСІЇ ЗІ СТОРОНИ РФ

2025-06-18T15:03:03+03:00

Мета роботи полягає у дослідженні трансформаційних процесів української аудіозаписної культури на перетині ХХ–ХХІ століть.Методологія дослідження охоплює загально-наукові та спеціальні музикознавчі методи, а також історичний, культурологічний, емпіричний, соціологічний підходи й методи контент-аналізу текстів пісень, інтерв’ю з виконавцями. Наукова новизна полягає у комплексному аналізі трансформацій української музичної індустрії в умовах глобальних викликів (пандемія «COVID-19» та військова агресія РФ). У дослідженні вперше систематизовано культурологічні чинники, що вплинули на розвиток дискографії періоду 1991–2021 (згодом 2022–2024) рр., зокрема адаптацію виконавців до цифрових форматів, роль онлайн-платформ і благодійних музичних ініціатив. Виявлено нові стратегії використання фольклорних мотивів як засобу підтримки національної ідентичності.Висновки. Українська аудіокультура під парадигмою суспільно-політичних та інформаційних змін ХХ – перших двох десятиліть ХХІ століття демонструє значну пертурбацію до адаптації глобальних викликів, зокрема за часи світової пандемії та військової агресії РФ (від 2014 року – зони АТО на сході України – до 2022 – повномасштабного вторгнення). Фактори зміни політичної установки спричинили трансформацію культурологічних чинників, що вплинули на випуск дискографічного матеріалу, втім – активізувавши цифровізацію, розвиток онлайн-індустрії і використання стрімінгових платформ як основного каналу –досягли поширення музичного контенту завдяки концерт- ним організаціям. Аудіотворчість стала важливим інструментом збереження національної ідентичності та патріотичного духу, що знайшло відображення серед українськомовного контенту та посилило роль незалежних виконавців, які активно розвивають нові адаптаційні жанри (наприклад – андеграунд музику). Останні роки зросло осмислення музики як форми культурного опору та міжнародного інформування про війну, що супроводжується підтримкою індустрії шоу-бізнесу через благодійні ініціативи, громадські організації та інституційні допомоги. У результаті цих викликів, європейська спільнота не лише сприяла збереженню українського фонофонду, а й надала імпульсів для інноваційного розвитку самої ідеї українізації в аудіопросторі, що підкреслило важливість вітчизняного музичного мистецтва у сучасному глобалізаційному світі.

«ДЖАМІЛЄ» Ж. БІЗЕ У МИСТЕЦЬКОМУ КОНТЕКСТІ ФРАНЦУЗЬКОГО ОРІЄНТАЛІЗМУ ХІХ СТОЛІТТЯ

2025-06-18T15:03:05+03:00

Мета дослідження – визначити образно-тематичні та музично-стильові параметри опери Ж. Бізе «Джамілє» в їх кореляції до художньо-естетичних настанов орієнталізму як стильового явища французького мистецтва останньої третини ХІХ століття. Методологія дослідження спирається на комплексне використання системного, феноменологічного і компаративного методів, культурологічного підходу до вивчення явищ музичного мистецтва, музикознавчий метод жанрово-стильового аналізу. Наукова новизна статті полягає у висвітленні художньо-естетичних характеристик французького мистецького орієнталізму як стильових чинників індивідуально-композиторської інтерпретації орієнтальної тематики в оперній творчості французьких композиторів, музикознавчій розробці концепту орієнталізму в аспекті оперної поетики.Висновки. Французьке мистецтво останньої третини ХІХ століття характеризується особливим інтересом до орієнтальної тематики, яка займає значне місце в образотворчому мистецтві даного періоду та представлена оригінальними авторськими інтерпретаціями у літературно-поетичній та музичній творчості. На соціально-культурних підставах орієнталізму як певного типу знання Заходу про Схід (за Е. Саїдом), ця тенденція, що відображає екзотичні уявлення європейського світу про «загадковий і таємничий» Схід, що протиставлявся «освіченому» Заходу, визначила художньо-естетичні позиції французького орієнталізму як стильового феномену. Опера «Джаміле» є прикладом оригінальної композиторської інтерпретації орієнтального сюжету, стильова концепція якої обумовлена мистецькою парадигмою французького орієнталізму та жанровими традиціями оперного мистецтва Франції ХІХ століття. Синтез «східного» та «західного» у сюжетно-образній, змістовно-смисловій та музично-композиційній складових «Джамілє» виявляє інтегративні властивості оперного твору Ж. Бізе як засіб художньої реалізації авторського задуму.

МУЗИКОЗНАВЧІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ ГРИ У КОНТЕКСТІ ТЕАТРАЛЬНО-СЦЕНІЧНОГО МИСТЕЦТВА

2025-06-18T15:03:06+03:00

Мета статті полягає у виявленні специфіки прояву ігрового начала в музичному мистецтві, передусім – у музично-сценічних жанрах, де гра постає як невід’ємний елемент художнього мислення та форми музичного вираження. Дослідження спирається на комплексну методологію, яка поєднує елементи музикознавчого аналізу, історико-культурного підходу, психологічного та філософського осмислення, а також культурологічної інтерпретації, що дозволяє розглядати феномен гри як цілісну й багатовимірну категорію в контексті музичного мистецтва.Наукова новизна – у статті здійснюється аналіз основних підходів до вивчення феномену гри з виділенням ключових дослідницьких позицій на шляху виявлення сутності цього явища. Гра та її специфічні художньо-образні принципи визначаються як необхідна складова музичного мистецтва у цілому, та театрально-сценічного мистецтва зокрема.Висновки. У процесі художнього акту творча індивідуальність неминуче зіштовхується з антиномічною природою гри, реалізуючи у власному мисленні та дії фундаментальне протиріччя між умовним і безумовним, між конвенційним і неконвенційним, між штучним, ілюзорним і «справжнім», істинно реальним. Це протиріччя не усувається, а навпаки – перетворюється на продуктивне джерело художньої напруги та виразності. Таким чином, як композиторська й виконавська діяльність, так і рецептивний досвід слухача або інтерпретатора спираються на подвійне єдність: з одного боку – на знання й дотримання сталих художніх норм і композиційних закономірностей, а з іншого – на прагнення до їх подолання через акт творчої свободи, що і становить сутнісну основу ігрової логіки в музиці.Ігрове в музиці виявляє себе як напружений обмін між полюсами різного типу – між активним і пасивним, звучним і мовчазним, стабільним і динамічним. Невід’ємним елементом цієї системи стає феномен «живого часу» – не як абстрактної метричної категорії, а як живої, пульсуючої матерії, у якій зіштовхуються й переплітаються звучні та беззвучні моменти. Неперервність цієї пульсації задає особливу динаміку сприйняття та виконання, де час не просто вимірюється, а переживається. Музичне мистецтво, навіть у найбільш абстрагованих формах, зберігає зв’язок з екзистенційною реальністю, з рухом як виявом дії, а дія, у свою чергу, стає основою внутрішньої драматургії.

ЦІННІСНО-СМИСЛОВІ ДОМІНАНТИ РОМАНТИЗМУ В ОПЕРНІЙ ТВОРЧОСТІ НІМЕЦЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ КІНЦЯ ХІХ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТЬ

2025-06-18T15:03:11+03:00

Мета дослідження – розкрити змістовно-смисловий комплекс ціннісних домінант романтизму як чинників авторських стильових концепцій оперного твору в композиторській творчості постромантичної доби. Методологія дослідження спирається на комплексне використання системного та історико-стильового методів, лінгвістичних та літературознавчих підходів до явища смислової домінанти, музикознавчого методу жанрово-стильового та цілісного аналізу. Наукова новизна статті полягає у вивченні оперної творчості німецьких композиторів кінця ХІХ – першої третини ХХ століть в аспекті її смислових домінант, що дозволяє визначити логіку історико-стильової динаміки ціннісного комплексу культури романтизму та принципи його концептуалізації в оперному мистецтві на прикладі творів Ф. Шрекера, Г. Пфіцнера, А. Берга, Ф. Бузоні.Висновки. В оперній творчості композиторів кінця ХІХ – першої половини ХХ століть виявляються такі ціннісно-смислові домінанти романтизму як трансцендентна природа творчості, винятковість постаті митця, універсалізм романтичної свідомості, суперечливість світобудови та внутрішнього світу романтичного герою, тотожність суб’єктивного та об’єктивного. В якості смислових домінант романтизму – якщо останні розуміти як певні смислові структури, які виконують функції «налаштування» особистісної свідомості людини на сприйняття зовнішнього світу, знаходячись між людиною і реальністю.Вони мають вирішальне значення для формування авторських концепцій оперного твору у стильовому розмаїтті оперної творчості постромантичного періоду. Зазначений смисловий комплекс у різноманітності композиторських інтерпретацій виявляє значний семантичний потенціал та структуроутворюючі функції у музично-сценічній цілісності. Вивчення композиторської творчості у запропонованому аспекті є доцільним з точки зору розуміння змістовно-смислових констант оперного мистецтва, що сформувалися у творчості німецьких композиторів-романтиків і мали суттєвий вплив на подальші етапи розвитку німецької опери, стверджуючи неминучу цінність романтичних ідеалів для музичного мистецтва.

ДУХОВНО-ЕТИЧНІ ТА РЕЛІГІЙНО-МІФОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ОПЕРНОЇ ТВОРЧОСТІ Ж. МАССНЕ

2025-06-18T15:03:13+03:00

Мета роботи – виявлення ролі духовно-етичних та релігійно-міфологічних настанов оперної творчості Ж. Массне зрілого періоду, спрямованої до християнської тематики, в річищі духовно-естетичних шукань французької культури XIX – початку ХХ століть (на прикладі «Таїс», «Іродіади» та «Жонглера Богоматері»). Методологія роботи відповідно базується на поєднанні засад історико-типологічного, міждисциплінарного, герменевтичного, мистецтвознавчого та музично-інтонаційного мето дів дослідження. Наукова новизна роботи визначається тим, що в ній вперше запропоновано узагальнення духовно-етичних настанов зрілої оперної спадщини Ж. Массне в контексті духовно-містеріальної специфіки французького музичного театру XIX – початку ХХ століть.Висновки. Духовно-релігійний пафос світобачення епохи романтизму, що фактично зближував релігію та мистецтво, знайшов відтворення у різних жанрових сферах та національних мистецько-філософських школах, в тому числі й у французькій. Прагнення до віднайдення настанов «нової релігії» характеризують духовно-естетичну діяльність А. Сен-Сімона, О. Конта, Р. Шатобріана та їх сучасників, в тому числі й Е. Ренана з його оновленим поглядом на історію християнства. В річищі зазначених ідей, що запліднювали діяльність французьких митців XIX століття, знаходяться і ключові положення «літургійного руху», і суттєва роль французьких музично-освітніх закладів, орієнтованих на всебічне дослідження григоріаніки та відродження літургійної музики. На цьому різнобарвному тлі відбувався й розквіт музичного театру Ж. Массне. Його оперна спадщина зрілого періоду («Іродіада, «Таїс», «Жонглер Богоматері») сформована на перетині сталих жанрових традицій французького музичного театру та християнської сюжетно-образної сфери.Сказане обумовлює вибудовування інтонаційно-драматургічної концепції «Іродіади» і «Таїс» на основі протиставлення християнського та язичницького світів, а також на особливому акцентуванні теми любові, що є уособленням гармонії, щастя, «єднання різного» і, водночас, пов’язана з випробуваннями, що стають поштовхом до духовного зростання головних героїв та їх Преображення. Зазначений духовний стрижень французького музичного театру, в тому числі й ліричної опери, приводить Ж. Массне до оригінального жанрового синтезу, що символізує опера-міракль «Жонглер Богоматері», в межах якої спостерігаємо не тільки відродження французьких національних традицій духовного театру, григоріаніки, але й репрезентацію нового типу «антигероїчного» персонажу «вбогого духом», життя якого зосереджене на ідеї хваління-служіння Сакральному світові та безпосередньо передбачає духовні шукання європейського музичного театру ХХ століття.

НОВІТНІ ВЕКТОРИ ПОЛЬСЬКОЇ ОПЕРИ: ВІД ЖАНРОВОГО СИНТЕЗУ ДО ФІЛОСОФСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ

2025-06-18T15:03:15+03:00

Мета дослідження – проаналізувати і узагальнити провідні тенденції розвитку польської опери XXI століття. Методологія дослідження.У статті застосовано аналітичний і порівняльний підходи, елементи музикознавчого, культурологічного та інтерпретаційного аналізу. Данна методика дозволяє розглянути польську оперу XXI століття як цілісне явище в контексті сучасного мистецтва, а також проаналізувати окремі твори з погляду їх змісту, форми та сценічної реалізації. Наукова новизна полягає у виявленні ключових тенденцій розвитку польської опери XXI століття. Висновки. Новітня польська опера демонструє послідовний відхід від усталених канонів, відкриваючись до поєднання мистецьких і технологічних засобів, нових тем, способів музично-сценічного мислення та форми. Все частіше з’являються експериментальні моделі драматургії, розширене розуміння музичного тексту, залучення електроніки, шумів, мовленнєвих інтонацій і візуальних медіа. Такі процеси свідчать про глибоку трансформацію жанру, що все активніше входить у діалог із філософськими, соціальними й культурними вимірами сучасності. Сучасні польські композитори, працюючи на перетині стилів і жанрів, створюють оперні твори, які переосмислюють саму природу оперного театру як простору взаємодії звуку, тексту, образу та сенсу. У цьому контексті такі твори, як «Кудся Захер» Павла Шиманського, лише підкреслюють загальну тенденцію до глибшого філософського осмислення драматургії, особистого досвіду й історичної пам’яті. Таким чином, польська опера XXI століття постає як динамічне, гнучке мистецтво, що прагне не лише до художнього оновлення, а й до переосмислення культурних смислів у постмодерному світі. Її майбутнє – у відкритості до діалогу: між традицією і новаторством, між минулим і теперішнім, між людиною і звуковим середовищем, що формує її досвід.

КАТЕГОРІЯ КОНЦЕПТУАЛЬНОЇ МЕТАФОРИ ТА ФЕНОМЕН МУЗИЧНОГО ВТІЛЕННЯ СМИСЛУ: ОБРІЇ МУЗИЧНОЇ МЕТАФОРОЛОГІЇ

2025-06-18T15:04:59+03:00

Мета статті – репрезентувати зміст та методичні можливості категорії концептуальної метафори у музикознавстві, запропонувати метафорологічний підхід до музичної творчості як художньо-мовного феномена та певної семантичної галузі. Методологія роботи визначається поєднанням когнітивно-лінгвістичного, системно-мережевого (глибинно-екологічного), естетико-семіологічного та музично-текстологічного підходів. Використовуються психологічні та стильові оцінки, котрі, разом, утворюють музикознавчий різновид епістемологічного підходу. Наукова новизна статті визначається розвитком метафорології як самостійної галузі сучасного музикознавства, що дозволяє уточнювати зміст та призначення, цілеспрямованість смислоутворення у музичному мистецтві, стосовно окремого твору та способу художнього мислення в музиці, у цілому. Чинником новизни постують визначення метафоризації в музиці як єдиного мовно-текстового семіологічного та психологічного механізму, котрий сприяє наслідуванню життєвому людському досвіду, перенесенню – переміщенню смислу через художнє означення. Вперше пропонується визначення двох головних музичних концептуальних метафор в музиці як втілення образів смерті/вічності – безсмерття (нескінченності буття) засобами хоральності у двох її історичних жанрово-стильових іпостасях (монодії та багатоголосся). Висновки засвідчують, що метафоричні принципи в музиці базуються на визначенні знакових та значеннєвих меж як структурно-темпоральних (порядок реалізації у звучанні); асоціативно-текстових музичних, також музично-контекстуальних; логіко-семантичних у співвіднесеності звучання з вербальними визначеннями. Образні музичні та словесні поняття, з одного боку, розділяють суму сприйнятого музичного матеріалу, градуюють його, з іншого – сприяють інтеграції вражень у цілісний музичний вплив, ведуть до утворення синтезуючого художнього концепту, тобто до запам’ятовування метафоричного досвіду як симультанної смислової фігури.

НАРАТИВ І МУЗИЧНА ДРАМАТУРГІЯ: ПАРАМЕТРИ ВЗАЄМОДІЇ

2025-06-18T15:05:04+03:00

Мета роботи – дослідити розвиток вітчизняних і зарубіжних концепцій музичної драматургії та музичного наративу задля виявлення параметрів їх взаємодії. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю осмислення змін у музикознавчих поняттях, викликаних міждисциплінарними процесами та впливом літературознавчих категорій на аналіз музичних творів. Сучасне музичне мистецтво ХХ–ХХІ століть демонструє тяжіння до міжнаукових зв’язків, що зумовлює трансформацію усталених термінів та категорій, зокрема понять «драматургія» і «наратив». Методологія дослідження спирається на комбінування методів узагальнення та систематизації інформації, а також на компаративний метод. У роботі здійснено огляд та аналіз вітчизняних і зарубіжних музикознавчих джерел щодо визначення понять музичної драматургії та музичного наративу, простежено їхні історичні трансформації та теоретичні засади. Досліджено особливості адаптації цих термінів до специфіки музичного мистецтва. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні нового погляду на співвідношення концепцій наративу та драматургії в музичному мистецтві. У висновках зазначається, що у процесі адаптації літературознавчих термінів до музикознавчих категорій відбулося зближення термінів музичної драматургії та музичного наративу; обидві категорії ґрунтуються на понятті події, що є ключовим як для літературного наративу, так і для драматургії.Водночас у музичному мистецтві вони трансформуються у специфічні категорії, які відображають процесуальність музичної форми та її здатність до розвитку. Результати дослідження свідчать про значний потенціал подальшого розвитку музичної наратології у вітчизняному музикознавстві. Запозичення даної концепції може стати основою для нових методологічних підходів до аналізу музичних творів. Подальший розвиток цього напряму дозволить уточнити межі музичного наративу та музичної драматургії, сприяти глибшому розумінню художньої структури музичних творів та їхнього семантичного наповнення.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МУЗИЧНОЇ ДРАМАТУРГІЇ В ОПЕРАХ В. А. МОЦАРТА У СВІТЛІ ПРОБЛЕМИ КАТАРСИСУ

2025-06-18T15:05:06+03:00

Мета роботи – виявити провідні принципи оперної поетики В.А. Моцарта, а також рис музичної драматургії у поєднанні з аналізом засад та семантичним наповненням у світлі проблеми катарсису. Методологія дослідження визначається працями музикознавців, естетиків, літературознавців, у яких ставиться проблема оперної поетики, розглядається природа художнього сприйняття як естетичної категорії, вивчається естетичне походження опери та смислове призначення музики. Наукова новизна статті полягає у виявляється своєрідність принципів музичної драматургії як основи «психологічного контрапункту», що дозволяє виявити головне смислове цілепокладання та створення катарсичного ефекту через музичні засоби.Висновки. Катарсис у мистецтві постає не просто як переживання, а як складний процес смислоутворення, у якому емоційне та інтелектуальне осягнення формують єдину систему естетичного досвіду. Як специфічне музичне явище, катарсис проявляється через стилістичну структуру композиції, формуючи своєрідну музично-стилістичну драматургію. Проте, щоб остаточно визначити катартичні функції музичних елементів в операх Моцарта, необхідно вийти за межі стилістичного аналізу й звернутися до вищого рівня його поетики.Цей рівень значно перевершує такі аспекти, як витоки лібрето, вплив масонської символіки чи традиційної риторики. У цьому контексті ключовим фактором драматургії Моцарта стає так званий «суб’єктивний трагізм». Його прояви вже частково були розглянуті під час аналізу музично-стилістичних метаморфоз оперних образів. Драматургія опер Моцарта будується на шляху перетворення жертви-ізгоя на жертву-обранця, а отже, на справжнього героя. Саме звідси походить центральне значення мотиву випробувань, що проходить крізь багато оперних сюжетів Моцарта; у музичному плані цей мотив втілюється через стилістичну трансформацію тематичних структур, контрасти між відчуженням і подальшим очищенням.

НЕЗВУЧАННЯ ЯК ЕЛЕМЕНТ ФОРМИ І СМИСЛУ В МУЗИЦІ

2025-06-18T15:05:07+03:00

Мета дослідження – проаналізувати концепт неакустичних (потенційних) елементів у музиці, що не зводяться до того, що безпосередньо чутно, і є хоча потенційною, але цілком реальною складовою музичної тканини. Стаття спрямована на вивчення філософських і музикознавчих аспектів цього феномену. Методологія дослідження базується на поєднанні філософії та музикознавства, де основну роль відіграє теорія інтенціональності (Е. Гуссерль), а також вивчення музичних структур через призму концепцій часу, простору, ритму та звуку. У цьому контексті важливим є поглиблене осмислення феномену неакустичних (потенційних) елементів через філософські концепти, що дозволяють розглядати музичну реальність як не лише акустичну, але й онтологічну.Наукова новизна дослідження полягає в теоретичній розробці підходу до розуміння музичних структур через концепт неакустичних (потенційних) елементів, які не проявляються безпосередньо в акустичному відтворенні, проте відіграють важливу роль у загальній побудові твору. Висновки. Незвучання як потенційна складова музичної тканини присутнє в ритмі, часі та структурі твору і має смислове наповнення.Воно формує концептуальний простір, де кожен момент паузи чи тиша набувають емоційного значення, впливаючи на сприйняття музики.Творчість композиторів різних епох показує, що незвучащі елементи відіграють важливу роль у формуванні емоційного та смислового контексту, створюючи ефект «віртуальної» музики, що існує у просторі потенціальності. Концепт незвучащого дозволяє розширити розуміння музичних структур і розробити нові підходи до їх аналізу, Хроноартикуляційний дисонанс виникає через зіткнення внутрішньої часової логіки твору з фізичною артикуляційною реальністю, що також робить незвучання активним елементом композиційного задуму.

ПОНЯТТЯ ПРО ЖАНРОВІ ЕПІСТЕМИ У СУЧАСНІЙ ФОРТЕПІАННІЙ ТВОРЧОСТІ: ЯВИЩЕ ТА ПОНЯТТЯ «МАЛОЇ ФОРМИ»

2025-06-18T15:05:07+03:00

Мета даної статті – довести важливість епістемологічного підходу до фортепіанної творчості у її жанровому походженні та виконавському розумінні і призначенні, у цьому методичному контексті розкрити поняття й явище малої форми. Методологія роботи полягає у створенні єдності музикознавчої та виконавської інтерпретації процесу жанротворення в музиці, що забезпечується епістемологічним підходом та дозволяє висувати поняття жанрових епістем; долучаються, як частина методологічного комплексу, текстологічний та жанрово-стильовий мистецтвознавчий підходи, культурно-історичні та естетичні оцінки. Наукова новизна статті визначається запровадженням епістемологічних критеріїв щодо жанрового походження фортепіанної творчості у її виконавському призначенні; розвитком поняття малої форми як специфічного стосовно досвіду фортепіанної творчості як цілісного художнього феномена; розкриттям виразових якостей малої форми у її жанрових та стильових проєкціях, зокрема у зв’язку з поняттям мініатюри; доведенням взаємодії показників малої форми та циклічності як домінуючого у фортепіанній музиці способу формотворення; виявленням репетитивності (буквальної повторності) як ключової властивості жанрових епістем. Висновки дозволяють засвідчувати, що на переході від ХХ до XXI століття відбуваються суттєві зміни у жанровій структурі фортепіанної творчості – якісно оновлюється жанрова пам’ять, що впливає на інтерпретацію усієї системи виразових засобів, особливо виконавських, котрі постають провідними у процесі художньої та соціальної комунікації. Нові жанрові епістеми, що вказують на переосмислення малих форм, складаються у межах авторської поетики, часто академічного походження, але також приходять від прикладних масових сфер, з галузі естрадно-розважальної та театральної музики; долаючи раніше усталені межі, вони претендують на значення нового способу діалогу музиканта, як композитора, так і виконавця, з досвідом культури, тобто діалогу зі стилем культури у його цілісності.

РОЛЬ ОРІЄНТАЛІЗМУ В ПОЕТИЦІ ФРАНЦУЗЬКОЇ ЛІРИЧНОЇ ОПЕРИ (НА ПРИКЛАДІ «ЛАКМЕ» Л. ДЕЛІБА)

2025-06-18T15:05:09+03:00

Мета роботи – виявлення ролі орієнталізму в змістовно-драматургічній та інтонаційній специфіці опери Л. Деліба «Лакме». Методологія роботи передбачає використання жанрово-стильового, інтонаційного, історико-культурологічного аналітико-музикознавчого методів, а також міждисциплінарного підходу. Наукова новизна роботи визначена її аналітичним ракурсом, що враховує не тільки типологічні ознаки французької ліричної опери у вказаному творі Л. Деліба, але й роль в них орієнталізму як показового явища французького мистецтва та культури романтизму в цілому. Висновки. Схід для європейського загалу та його мистецько-естетичного мислення є одним з найбільш глибоких образів «Іншого». В межах духовно-естетичних координат романтизму орієнталізм мислився як світ уявний та фігурував на рівні орієнтального міфу, народженого в результаті взаємодії західної та східної культур зі збереженням європоцентристського підходу. Особлива увага до Сходу як носія духовності показова й для французької ліричної опери.Орієнталізм як складова поетики цього жанру органічно вписується в його змістовну концепцію і на рівні інтересу до даної тематики, і на рівні зближення і єднання Заходу та Сходу у пошуках вікових сакральних Істин, як це представлено в опері Л. Деліба «Лакме». Саме через образ Лакме композитор реалізує найбільш показові смислові відтінки тлумачення теми любові у французькій ліричній опері, посилені в даному разі її орієнтальною спрямованістю. Любов, що відкриває нові глибинні висоти її души, водночас є і проявом щастя, і ознакою випробувань, що стають ґрунтом її духовного зростання, породжуючи здатність до великого почуття та самопожертви. Отже, трактування орієнталізму в цьому творі набуває ознак, типових саме для романтичної культури. Відповідно, його інтонаційне втілення виявляється сконцентрованим саме в партії Лакме та апелює до орнаментально-медитативного типу мелодики, співвідносної з риторикою фігури «кола», мажоро-мінорних поєднань та оригінальним «вокальним інструменталізмом» (імітація тембральності дзвіночків), орієнтованим на виразні можливості камерного вокалу.

ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗГЛЯДУ ЯВИЩА ОПЕРНОГО ЛІБРЕТО У СВІТЛІ ПРОБЛЕМИ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

2025-06-18T15:05:10+03:00

Метою цього дослідження є виявлення теоретичних засад і методологічних принципів аналізу оперного лібрето у світлі проблеми інтертекстуальності. Методологія роботи спирається на сукупність гуманітарних і музикознавчих підходів, серед яких провідними є системний, оперознавчий, лібретологічний і герменевтико-семантичний. Вагому роль відіграють компаративні, історико-стильові й текстологічні підходи, а також метод інтертекстуального аналізу, що дає змогу розглядати лібрето як форму діалогу між художніми системами. Íàó-кова новизна дослідження полягає у розробці системного підходу до вивчення музичної лібретології як дисциплінарного поля з власною термінологічною та поняттєвою системою; у теоретичному осмисленні інтертекстуальності як універсального принципу музичного мислення; у виявленні інтертекстуальних стратегій, що реалізуються в сучасній композиторській практиці.Висновки. Опера як жанр невіддільна від поняття театральності, яка передбачає не лише видовищність і ігрове начало, а й складну режисерську організацію дії. Композиторське режисерське мислення виявляється не лише у виборі інтонацій та драматургічних рішень, а й у специфічному типі тексту, який можна означити як «супровідне слово». Це слово не призначене для озвучування на сцені, воно не входить до складу лібрето у традиційному звучному розумінні, але супроводжує його у формі ремарок, описів, авторських вказівок, коментарів до характерів персонажів і організації сценічної дії. Супровідне слово виконує допоміжну, проте принципово важливу функцію, оскільки дозволяє композитору конкретизувати художні наміри, задати параметри сценічного втілення, спрямувати інтерпретацію в потрібному напрямі. Воно постає як прихована, але організуюча сила тексту, що створює концептуальні рамки оперної дії. Інтертекстуальні зв’язки та трансформації тексту, які виникають унаслідок його транспонування в інший художній вимір, зумовлені композиторським «передчуттям» оперної цілісності – внутрішнім слуховим уявленням майбутньої партитури, яка не просто озвучує текст, а переосмислює його структуру відповідно до законів музичної драматургії.

СЕМАНТИЧНІ ПРОЛЕГОМЕНИ СПЕЦИФІКАЦІЇ МУЗИЧНОЇ МОВИ ОПЕРИ

2025-06-18T15:05:11+03:00

Мета дослідження – виявити значення сакрального начала, зумовлювані ним обрано-тематичні фактори оперної семантики як засадничі для цілісної природи оперного жанру та визначальні щодо оперного музичного мовлення; надати подальшого розвитку ідеї оперної людини, семантичних моделей людини в музиці, естетичних та соціокультурних факторів формування образної сфери та семантичного потенціалу оперної творчості; довести необхідність особливої уваги до вивчення таких полярних факторів еволюції людської свідомості – культурного досвіду людини – як профанне та сакральне. Методологія роботи зумовлюється поєднанням естетико-культурологічного, емоціонологічного та жанрово-семантичного підходів, передбачає розвиток мовознавчого ракурсу оцінки оперної семантики. Наукова новизна даної статті полягає у доведенні особливих інтермедіальних функцій музичної мови оперного твору у здійсненні головного естетичного впливу оперної композиції.Чинником новизни постає виявлення обумовленості змістової естетичної природи оперного музичного мовлення, оперного музичного тематизму певними загальними світоглядними умовами, що йдуть від природи людської екзистенції та локалізуються у явищах (символіці) сакрального та профанного. Висновки засвідчують, що оперний музичний мелос у його вокальному та оркестровому втіленні зберігає генетичний зв’язок з двома головними смисловими началами людського буття – сакральним божественним та профанним, суто людським. У цьому полягає головна загадка емоційно-психологічної потужності оперного діяння; до здійснення цього антиномічного кредо оперного жанру прагнуть усі сучасні оперні творчі колективи. Оперна музична мова має широке інтертекстуальне та крос-історичне призначення, оскільки розвиває образ людини крізь різні історичні часи та жанрові форми опери, завжди зберігає своє вихідне етико-естетичне призначення, завдання піднесення ідеї людини у її специфічній емоційно-психологічній природі – екзистенційній «безпорадності» та силі, водночас.

НОВІ СТИЛЬОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КАМЕРНО-ВОКАЛЬНОЇ ТВОРЧОСТІ: ВЗАЄМОДІЯ КОМПОЗИТОРСЬКОЇ ТА ВИКОНАВСЬКОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

2025-06-18T15:06:35+03:00

Мета статті – розкрити інтерпретативне походження та своєріність нових стильових тенденцій у розвитку української камерно-вокальної творчості. Методологія роботи породжується поєднанням трьох головних підходів: жанрово-стильового музикознавчого, текстологічно-епістемологічного, зумовленого явищем прецедентності; праксеологічного, що набуває нової художньо-естетичної конкретності. Використовується компаративний метод, залучений до вивчення різних жанрово-комунікативних сфер та способів інтерпретації в камерно-вокальній музиці. Наукова новизна статті визначається відкриттям особливих тенденцій стильового розвитку камерно-вокальної творчості, зумовлених активним наближенням її двох головних інституціонально-комунікативних сфер – серйозної академічної професійної та легкої (лаунж) позаакадемічної напівпрофесійної естрадно-масової (розважальної), що, у цілому, веде до підсилення естетичного впливу камерно-вокального мелосу, ролі вокального голосу як персоніфікованого феномена у музично-творчій практиці. Вперше пропонується розширена праксеологічна оцінка професійних якостей камерного співака, визначаються, як стильові, установки слухацького сприйняття та явище «психологічного очікування». Висновки дозволяють визначати мовленнєво-стилістичну інтегративність, полілінгвальність, перевагу естетичних якостей та налаштування на катартичний вплив як нові провідні стильові тенденції камерної вокальної музики, що впливають на мислення сучасних українських композиторів і виконавців, примушують їх виробляти нові засоби музично-текстової побудови музичного камерно-вокального твору. Водночас українські мистці самі стають першовідкривачами у сфері камерних жанрів, залучаючи весь обсяг їх культурно-семантичної прецедентності та шукаючи більш глибоких психологічних контактів зі слухацькою аудиторією.

ФОРМУВАННЯ СЕМАНТИКИ ДИТЯЧОСТІ В ОПЕРНІЙ ТВОРЧОСТІ В.-А. МОЦАРТА: ДО ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ

2025-06-18T15:06:36+03:00

Мета статті – виявити та дослідити передумови для формування особливої оперної семантики дитячості у зв’язку з проблемою художнього образу. Методологія роботи обумовлена дослідженнями філософського, культурологічного, літературознавчого та психологічного напрямів, присвячених «дитячій темі» та феномену дитинства. Наукова новизна роботи полягає у тому, що семантика дитячості, а також її вплив на оперне мистецтво, виступає об’єктом та предметом окремого музикознавчого вивчення, а також розглядається музична семантика дитячості та її роль у оперному мистецтві В.-А. Моцарта у створенні структурно-змістової основи обраних творів.Висновки. У створенні оперних образів для Моцарта завжди вирішальну роль відігравала музика, а не драматургія лібрето. Він не просто адаптував текст відповідно до музичних завдань, а часто виходив за його межі, наповнюючи оперу живими, емоційно насиченими характерами, зрозумілими на інтуїтивному рівні. Його музика, подібно до дитячого сприйняття, не прив’язувалася до раціонального осмислення слів, а діяла безпосередньо на глибокі емоційні структури слухача, пробуджуючи відчуття співпереживання та внутрішнього переживання. З роками його майстерність зростала, але ключові риси його музичного мислення, пов’язані з поетикою дитячості, залишалися незмінними. Саме тому, що Моцарт зумів створити універсальну музичну мову, його твори залишаються одночасно доступними та глибокими. Музична мова, сформована ним, не лише поєднує різні жанри та традиції, а й стає своєрідним художнім аналогом дитячого світосприйняття – безтурботного, гармонійного, сповненого світла і чистоти. Саме завдяки цьому його мелодична та гармонічна структура може розглядатися як метафора дитячості у музиці. У ній втілюється сам дух музичного класицизму – ясність форми, внутрішня врівноваженість, природна мелодійність, що створюють відчуття спокою та гармонії.

РОЛЬОВЕ ФУНКЦІОНУВАННЯ В СИСТЕМІ «ПЕДАГОГ-СПІВАК-КОНЦЕРТМЕЙСТЕР»

2025-06-18T15:06:38+03:00

Мета роботи – визначення рольових функцій педагога і концертмейстера у взаємодії зі співаком в системі діади «педагог–співак» та «концертмейстер-співак», а також в системі тріади «педагог-співак-концертмейстер» на уроках камерного співу, постановки їх навчальних завдань та дослідження стилів викладання в сумісній діяльності. Методологія дослідження спирається на системно-аналітичній метод та методи емпіричного дослідження. Наукова новизна – визначення й обґрунтування рольових функцій педагога, співака та концертмейстера та їх взаємодії в процесі підготовки співака до концертно-камерної діяльності.Висновки. В результаті аналізу проблеми взаємодії педагога, співака та концертмейстера в аспекті розподілу їх рольових функцій, завдань сумісної діяльності в умовах діади та тріади, були зроблені наступні висновки: робота педагога та концертмейстера зі співаком в класі камерного співу, яка основана на принципах послідовності, взаємодоповнюваності, взаємної спрямованості та партнерства, дозволяє тлумачити в єдиному ключі методику підготовки співака до концертно-камерної діяльності як педагогічної системи виховання виконавця концертно-камерного плану і призводить до ефективності цієї підготовки та досягнення успішності співаків у концертно-камерній діяльності. Великий пласт роботи концертмейстера зі співаком – це створення ансамблю, розвинення у співака «почуття ансамблю», особливого партнерства, у якому органічно поєднується здатність сприймати, уловлювати не тільки музичні інтонації, але й виконавські імпульси від партнера. Досягти відчуття «вну- трішнього руху до партнерства» є одним з головних завдань репетиційної роботи концертмейстера зі студентом над ансамблем. Принципово важливою стає професійна установка концертмейстера на виховання актора-співака, який повинен мислити драматургічно. Перспективи подальших наукових розробок даної проблеми вбачаються у визначенні і дослідженні різних організаційно-методичних форм підготовки співаків до концертно-камерної діяльності.

ЖАНР ХОРОВОЇ МІНІАТЮРИ У ТВОРЧОСТІ Д. С. ЗАГРЕЦЬКОГО

2025-06-18T15:06:39+03:00

Мета роботи – дослідити концепцію жанру хорової мініатюри в композиторській творчості Д. С. Загрецького. Методологія дослідження спирається на біографічний, історичний, культурологічний та аналітичний підходи. Наукову новизну створюють вивчення хорових мініатюр у творчості Д. С. Загрецького, з виявленням унікального поєднання в них вокально-хорової техніки та глибокого розуміння вербального першоджерела. Висновки. Справжньою епохою у розвитку Одеської хорової школи був Дмитро Станіславович Загрецький, композиторський дар якого заслуговує особливої уваги. Хорова мініатюра є вагомим жанром у творчості Дмитра Станіславовича. Цьому жанру властиві такі якості як: невеликий масштаб, тонкість художніх прийомів, прагнення до втілення єдиного образу, спрямовання на сконцентроване відображення навколишнього світу, «стиснення» художнього сенсу та пошук засобів концентрації музично-творчого змісту. Безумовно, що для жанру хорової мініатюри властиве залучення певного літературного поетичного першоджерела, що викликає цілий ряд образно-смислових асоціацій. Саме цим якостям слідує індивідуальність композиторського мислення Дмитра Станіславовича. В першу чергу, як у хорового майстра, ця індивідуальність визначається у глибокому розумінні природи хорового співу, своєрідності виразових можливостей хору.Він використовує виразність тембрових барв кожної хорової партії.Цей факт демонструє обізнаність композитора у вокально-технічних можливостях хору та його здатність ефективно реалізувати їх у власній творчості. В цьому і полягає особливість хорових мініатюр Дмитра Станіславовича, що лежить у поєднанні вагомих якостей талановитого композитора та генія-хормейстера.

ЖАНРОВІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ БАРИТОНОВОГО КАМЕРНО-ВОКАЛЬНОГО РЕПЕРТУАРУ В КОМПОЗИТОРСЬКІЙ ТВОРЧОСТІ ХХ–ХХІ СТОЛІТЬ

2025-06-18T15:06:41+03:00

Мета дослідження полягає у визначенні пріоритетних для творчості композиторів ХХ століття та сучасності жанрових напрямків розвитку баритонового камерно-вокального репертуару в аспекті стильової еволюції виконавської традиції. Методологія дослідження спирається на комплексне використання історико-хронологічного методу вивчення традиції баритонового виконавства та розвитку камерно-вокальної сфери музичного мистецтва, теоретико-методологічних позицій музикознавчого дискурсу щодо вивчення камерно-вокального мистецтва як музично-стильового феномену, методів жанрово-стильового аналізу та комплексного музичного аналізу. Наукова новизна статті визначається комплексним підходом до вивчення камерно-вокальної жанрової сфери баритонового репертуару як чинника розвитку та оновлення вокально-виконавської традиції. Вперше в українському музикознавстві розглянуто зразки камерно-вокальних творів для баритону композиторів ХХ–ХХІ століть у жанрово-стильовому та вокально-інтерпретаційному контексті. Висновки. На прикладі композиторської творчості ХХ–ХХІ століть виявлено три напрямки розвитку баритонового камерно-вокального репертуару: індивідуально-стильові модифікації класичного типу вокального циклу, що наслідує традицію музичного романтизму; авторські композиторські модифікації жанрової форми вокального циклу з тенденцією до її темброво-композиційного масштабування; розширення ліричного комунікативного модусу вокального циклу у бік об’єктивізації образного змісту, тенденція драматизації-театралізації камерної форми та її трансформації у жанрову форму монологу/монодрами. Кожен із зазначених жанрових напрямів розкриває нові можливості співу як «голосу» внутрішнього світу людини, вокального інтонування як звукового відображення «життя» особистісної свідомості автора музичного твору і його виконавця-інтерпретатора. Кожна з авторських композиторських та виконавських версій баритонового співу як вокально-тембрового образу камерно-вокальної музики сприяє збагаченню та розвитку вокально-виконавської традиції, оновленню виконавської майстерності, інноваційним відкриттям нових культурно-мистецьких смислів мистецтва співу.

МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ВАЛТОРНОВОГО МИСТЕЦТВА

2025-06-18T15:06:43+03:00

Мета роботи – визначити методологічні аспекти дослідження валторнового мистецтва. Дослідження валторнового мистецтва є важливим для розуміння як технічних аспектів гри на інструменті, так і творчих підходів до інтерпретації музики. Однак, методологія дослідження цього мистецтва є доволі специфічною і вимагає поєднання різних наукових підходів, від історико-теоретичного аналізу до акустичних та педагогічних досліджень. Актуальність запропонованої теми зумовлена необхідністю обґрунтування методології дослідження валторнового мистецтва з урахуванням досягнень сучасного музикознавства. Методологія дослідження спирається системний, структурно-функціональний та компративний методи. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні шляхів дослідження валторнового мистецтва. В статті підкреслюється значення розуміння історії валторни, особливостей техніки гри. Серед технічних аспектів гри на валторні виокремлено дихання, позицію рук, використання мундштука. У висновках заначається, що перспективи розвитку валторнового мистецтва включають не лише вдосконалення техніки виконання та педагогічних методик, але й розширення репертуару інструмента та інтеграцію його в новітні музичні напрямки. Дослідження валторнового мистецтва є багатогранним і потребує використання різних методологічних підходів, від акустичних досліджень до аналізу творчості композиторів.Інструментальний, педагогічний та інтерпретаційний аспекти гри на валторні залишаються актуальними напрямками для наукових пошуків, що дозволяє краще розуміти і розвивати це унікальне мистецтво.Вивчення валторнового мистецтва як окремої галузі музикознавства є надзвичайно важливим і необхідним кроком для подальшого розвитку не лише практичного виконання, але й теоретичного осмислення цього інструменту в умовах сучасної музичної культури. Основні методологічні підходи до дослідження валторнового мистецтва зосереджуються на техніці гри, педагогічних аспектах, інтерпретації та аналізу репертуару, а також акустичних та психологічних аспектів гри на валторні. Перспективи розвитку валторнового мистецтва включають не лише вдосконалення техніки виконання та педагогічних методик, але й розширення репертуару інструмента та інтеграцію його в новітні музичні напрямки.

СЦЕНІЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ МУЗИЧНОГО ТВОРУ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТИ

2025-06-18T15:06:44+03:00

Мета дослідження – розкриття загальної картини феномену виконавської інтерпретації, її практичної та теоретичної складових, що безпосередньо впливають на її зміст та успішну реалізацію. В якості об’єкту нашого аналізу зазначимо теоретичні та практичні складові феномену сценічної інтерпретації вокального твору. У методології дослідження заявленої теми звертаємося до системного аналізу, принципу структурування отриманих даних, узагальнення виконавського, педагогічного та організаційного досвіду. Основний фокус нашого дослідження зосередився на висвітлені теоретичного базису основ та практичної складової виконавської інтерпретації, обґрунтуванні масиву її теоретичних та практичних складових, з урахуванням інноваційних засобів супроводження. Науковою новизною дослідження виступає виявлення, визначення та розкриття загальної системи елементів, що є теоретичним та практичним підґрунтям успішної сценічної інтерпретації вокального твору. Висновки. Структура та первісна база інтерпретації у виконавській діяльності вокаліста поєднує в собі два величезних компоненті: практику виступів перед аудиторією та її теоретичне підґрунтя. Акцентування уваги на структурі інтерпретації як творчого процесу та результату виконавської діяльності стало можливим завдяки аналізу матеріалів, присвячених виконавській діяльності, а також – їхній систематизації шляхом розкриття внутрішнього змісту та характерних ознак того чи іншого компоненту явища. Усі ці компоненти, в свою чергу, створюють єдину масштабну та різнобічну структуру, що об’єднана поняттям «сценічна інтерпретація музичного твору». Теоретичне осмислення природи сценічної інтерпретації вокального твору передбачає наявність такого спектру галузей розгляду: історичний; методологічний; педагогічний; психологічний; стилістичний. Практична складова вибудовування сценічної інтерпретації вокального твору передбачає врахування таких компонентів: технологічний апарат; прийоми виконання; інструментарій; середовище виконання; режисерська складова; маркетингова складова. Відтворення емоційного колориту, стиля певної епохи та певної композиторської або виконавської школи потребує безпосереднього та глибокого зв’язку з такими аспектами виконавської практики, як професійні прийоми та інструментарій виконання (у самому широкому розумінні).

«СИМФОНІЧНА ПІСНЯ» В ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ГУСТАВА МАЛЕРА

2025-06-18T15:06:46+03:00

Мета статті: виявлення формальних та образно-змістовних особливостей камерно-вокальних творів Густава Малера, які виявляють жанрові риси «симфонічної пісні». Методологічні підстави: понятійний аналіз категорій «жанру» і «симфонізму», порівняльний аналіз суджень дослідників щодо жанру та стилю пісень Малера, композиційний та герменевтичний аналіз музично-поетичного тексту його камерно-вокальних творів. Наукова новизна полягає у встановленні жанрово-стильових особливостей творів Г. Малера для голосу з супроводом фортепіано, які визначаються як жанровий клас «симфонічної пісні», і які можуть послужити стильовим орієнтиром для виконавської інтерпретації. Висновки. Стверджується, що одним із чинників складності розуміння та втілення художньо-образного смислу малеровських творів є їх жанрово-стильова багатомірність і неоднозначність. У результаті вивчення літератури та аналізу музично-поетичних текстів творів Г. Малера для голосу в супроводі фортепіано були виявлені їх формальні та семантичні особливості, які дозволили їх узагальнити поняттям «симфонічна пісня». Даний термін має доповнити прийнятий в музикознавчій літературі вираз «оркестрова пісня» (Orchesterlied, Orchestergesang). Симфонічними піснями автор вважає вокальні твори, що відносяться до європейської традиції мистецької пісні (Kunstlied).Вокальна партія в творах цього жанрового різновиду супроводжується звучанням оркестру або фортепіано. При цьому фортепіано трактується як інструмент, здатний до моделювання багатошарової політембральної оркестрової фактури. Вокальна партія симфонічних пісень виявляє ознаки не тільки «первинного» для цього жанру кантиленного стилю, але часто також ознаки стилів оперної арії, речитативу, драматичної сцени. Головними ознаками музичної форми симфонічних пісень є: висока щільність інтонаційних подій, насиченість тексту контрастними тематичними елементами; домінування принципу розробки і варіантного розвитку тематичного матеріалу над принципами експонування і повторення; звернення до принципу сонатної композиції; використання монотематичної техніки композиції. Внаслідок подібної організації музичної форми, камерно-вокальний твір набуває масштабності, змістовної глибини, динамічності, які музикознавці пов’язують з поняттями симфонія і симфонізм.