Музичне мистецтво і культура

ПОСТАТЬ С. Д. ОРФЕЄВА: ХОРОВА ДОМІНАНТА ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2025-07-04T09:41:10+03:00

Мета роботи полягає у визначенні жанрових пріоритетів у хоровому творчому доробку С. Д. Орфеєва; виявленні принципів взаємодії зовнішніх і внутрішніх передумов формування індивідуального стилю композитора, самобутності авторського трактування певних жанрів хорової музики у їх зв’язках із різними традиціями хорового мистецтва – фольклорною, літургічною. Методологія дослідження. У статті використано історико-біографічний, культурологічний, аналітичний, хорознавчий підходи, які створюють єдину методологічну основу дослідження хорової музики С. Д. Орфеєва. Наукова новизна роботи полягає у спробі визначення жанрово-стильової самобутності хорової музики С. Д. Орфеєва крізь призму жанрово-виконавських аспектів його хорових обробок українських народних пісень та індивідуально-композиторської специфіці втілення літургійних традицій. Творчість Серафима Дмитровича Орфеєва розглядається у двох аспектах: з одного боку – з позицій виявлення специфічних особливостей індивідуально-композиторського стилю митця, з іншого – у світлі професійно-виконавської проблематики, який зумовлює прагнення визначити шляхи практичного освоєння його хорового доробку. Вказується на принципову синтетичність діяльності С. Д. Орфеєва як музичного історика, музичного теоретика, педагога та композитора, що визначають його роль як основоположника широкої музично-освітньої традиції, включаючи композиторський досвід, що зберігається та розвивається й сьогодні. Висновки. Встановлено, що хорова творчість С. Д. Орфеєва у всіх його напрямах – фольклорна традиція, церковно-співоча традиція, академічна хорова традиція – вказує на особливо органічну композиторсько-виконавську цілісність, яка зумовлена, значною мірою, і багаторічною професійно-творчою співдружністю з видатним майстром хорового мистецтва, засновником Одеської хорової школи К. К. Пігровим.

ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ КОНЦЕРТМЕЙСТЕРСЬКОГО МИСТЕЦТВА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МУЗИЧНО- ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ

2025-07-04T09:41:19+03:00

Метою даного дослідження є виявлення та систематизація специфічних характеристик професійної діяльності піаніста-концертмейстера, формулювання критеріїв його виконавського мислення, а також аналіз комплексу художньо-естетичних настанов і виражальних засобів, що визначають його творчий образ. Методологічну основу роботи становить звернення до сукупності сучасних теоретико-виконавських підходів, які дають змогу охарактеризувати багатопланову природу концертмейстерської практики. У дослідженні використано герменевтичний, порівняльно-історичний, аналітичний та емпіричний методи, кожен з яких виконує функцію смислового й аналітичного доповнення у розкритті цілісної картини досліджуваного явища. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що концертмейстерське мистецтво піаніста вперше осмислюється як цілісна естетична система, що має внутрішню логіку розвитку й тісно пов’язана з динамікою історико-культурних процесів. Крім того, акцент зроблено на виявленні еволюції цього виду виконавства як форми ансамблевої взаємодії, у межах якої функціональні та художні параметри перебувають у стані стійкого синтезу. Висновки. Концертмейстерське мистецтво піаніста постає як багаторівневе, поліфункціональне й цілісне явище, осмислюване на перетині історико-культурних, естетичних та виконавсько-практичних контекстів. Його дослідження потребує урахування не лише методологічних засад, а й динаміки історичних трансформацій, які зумовлюють конкретні прояви цієї діяльності в різні історичні епохи. Концертмейстерство варто розуміти як складну художньо-комунікативну систему, що функціонує в умовах безперервної взаємодії з соціо-культурними змінами, і саме це забезпечує її здатність адаптуватися, варіюватися та еволюціонувати. Остаточна трансформація сприйняття концертмейстерського мистецтва відбулася у XX столітті, коли його роль остаточно вийшла за межі допоміжної практики та була визнана повноцінною художньою діяльністю. Підвищені вимоги до технічного рівня виконавця, обсяг концертного репертуару, активна участь у конкурсній практиці, сценічних і гастрольних виступах, необхідність психологічної стійкості й високої професійної гнучкості – усе це стало невід’ємними характеристиками фаху, що висуває піаніста-концертмейстера на найвищий щабель виконавського мистецтва.

ВПРОВАДЖЕННЯ МУЛЬТИМЕДІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У МУЗИЧНУ ОСВІТУ

2025-07-04T09:41:28+03:00

У статті розглядається еволюція ролі мультимедійних технологій у музичній освіті з акцентом на їхньому впровадженні, ефективності та перспективах. У дослідженні синтезовано результати нещодавніх наукових досліджень з метою комплексного розуміння того, як мультимедійні технології трансформують практики музичної освіти. Системний аналіз сучасних досліджень показує, що мультимедійні технології значно покращують музичну освіту завдяки трьом основним механізмам: інтеграції різноманітних медіа-форм, полегшенню дистанційного навчання та сприянню залученню студентів. Дослідження демонструє, що успішне впровадження мультимедійних технологій залежить від ретельного врахування методологічних принципів, підготовки викладачів та технологічної інфраструктури. Особливої уваги заслуговує поява штучного інтелекту та інтелектуальних навчальних систем як перспективних інструментів для підвищення ефективності музичної освіти. У дослідженні визначено кілька критичних факторів, що впливають на успішне впровадження, зокрема компетентність викладачів, технологічна доступність та педагогічна доцільність. Дослідження також висвітлює такі виклики, як захист авторських прав та несанкціоноване використання контенту, а також визначає можливості для інновацій, особливо у сценаріях реагування на кризові ситуації, такі як пандемія COVID-19. Результати дослідження свідчать про те, що ефективність мультимедійних технологій у музичній освіті є максимальною, коли вони впроваджуються в рамках добре структурованої методологічної бази, що враховує як педагогічні цілі, так і технологічні можливості. У висновках дослідження пропонуються рекомендації щодо інтеграції мультимедійних технологій у музичну освіту, підкреслюється важливість балансу між технологічними інноваціями та усталеними педагогічними принципами. Це дослідження робить внесок у поглиблення знань про впровадження освітніх технологій і надає практичні рекомендації для викладачів та адміністраторів, які прагнуть вдосконалити музичну освіту за допомогою мультимедійних технологій.

АКТУАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ТА МУЗИЧНО-СЕМАНТИЧНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ХОРОВОЇ МУЗИКИ

2025-07-04T09:41:37+03:00

Мета роботи. Метою дослідження є виявлення сучасних тенденцій у розвитку української духовної хорової музики в контексті соціально-історичних змін, а також осмислення впливу богословських, культурних і виконавських чинників на формування нового етапу сакрального музичного мислення. Особливу увагу зосереджено на композиторській практиці сучасних українських авторів, відродженні традиційного церковного співу та пошуках автентичного зв’язку між духовним змістом і музичною формою. Методологія роботи базується на міждисциплінарному підході, що поєднує аналітичні засоби музикознавства, історико-культурний аналіз, богословське осмислення сакральної музики та порівняльне вивчення східнохристиянських співочих традицій. Використано методи стилістичного аналізу музичного тексту, герменевтичну інтерпретацію духовних форм, а також принципи культурної реконструкції національних співочих традицій. Наукова новизна. У роботі вперше в системному вигляді проаналізовано взаємозв’язок духовної самоідентифікації українського суспільства з сучасними процесами у сфері хорової духовної музики. Окреслено специфіку сакрального як естетико-духовної категорії в сучасному музичному дискурсі, введено у науковий обіг малодосліджені імена сучасних композиторів, які працюють у сфері богослужбової музики. Показано актуальність звернення до традиційного одноголосного розспіву як відповідь на духовні потреби сучасності. Висновки. У результаті дослідження встановлено, що сучасна українська духовна музика переживає етап глибокого переосмислення, який виявляється у прагненні до відновлення традиційних форм сакрального співу, зокрема знаменного, ісонного та стовпового розспівів. Творчість сучасних композиторів демонструє поєднання національного мелодизму з індивідуальним композиторським мисленням, актуалізацію духовних цінностей та прагнення до глибшого богословського змісту. Показано, що в умовах соціальної кризи й морального випробування духовна музика виступає не лише естетичним феноменом, а й засобом духовного опору, зцілення та відродження особистості й народу.

СИНТЕЗ ВІТЧИЗНЯНИХ ВОКАЛЬНО-ЕСТРАДНИХ ЖАНРІВ 1920–1940-Х РОКІВ

2025-07-04T09:41:46+03:00

Мета дослідження ‒ розглядається вплив синтезу на формування вокально-естрадних жанрів на українській естраді у 20–40-х роках ХХ століття. Методологія дослідження спирається на поєднанні історико-культурного, аналітичного та компаративного методів дослідження, з використанням матеріалів музикознавців та естрадознавців. Історичний аналіз означеного синтезу у вокальній музиці базується на періодизації дослідників естради. Зокрема, період 1920–30-х рр. розглядається як етап мистецької та жанрової еволюції, де під впливом технічної революції, новітніх технічних засобів і форм культурного життя відбувалось вокально-естрадне оновлення. Окреслено чотири музичні напрями – вулична мітингова пісня, агіттеатр «синьоблузників», кафешантанна естрада та ранній джаз, кожен з яких синтезуючись з академічною традицією, сприяв появі нових жанрів. Таким чином, вулична мітингова пісня була стимулом до професіоналізації музичної естради та формуванню її ідейно-просвітницької концепції. Разом з діяльністю «синьоблузників» сприяла виникненню жанру «масової пісні», яка у свою чергу у поєднанні з кафешантанною естрадою народила «театр пісні» з певними вокально-виконавським принципами. Популяризація раннього джазу, який сам є синтезом европейської та африканської традицій, у вітчизняному музичному просторі створила «естрадно-джазовий стиль» переважно пісенного характеру. Лише в «легкому жанрі» західно-українських регіонів відлунювалися модні ритми танцювального джазу США та Европи. Наступні 1940-ті рр. визначили перспективи подальшого розвитку національного своєрідного виду музичного мистецтва. Поєднання прийомів народного традиційного виконавства із деякими елементами західної масової музичної культури зумовило виникнення соціально-патріотичного репертуару та кіноестради. Посилений вплив музичної естради на творчість композиторів академічного напряму, експерименти у естетиці та звукоформуванні сприяли оновленню виконавських традицій та підготували продуктивність музикантів наступного покоління 1950–1960-х років, пісенний здобуток якого називають «скарбницею національної пісенної естради». Висновки. Таким чином, формування вокально-естрадних жанрів 1920–1940-х років проходило в умовах нової культурної політики в контексті ідейно-просвітницької концепції. Відповідно до праць дослідників естради, на момент першого періоду означених хронологічних меж, зокрема 20-х років ХХ століття, на вітчизняній естраді утворилось чотири напрями: вулична мітингова пісня, агіттеатр «синьоблузників», кафешантанна естрада та ранній джаз. Соціокультурні умови та естрадна синтетичність зумовили появі таких вокально-естрадних жанрів, як «масова пісня», «театр пісні», «естрадно-джазовий стиль» та кіноестрада.

ФЕНОМЕН ТЕМПОРАЛЬНОГО МУЗИЧНОГО МИСЛЕННЯ: ДО ПОСТАНОВКИ ПИТАННЯ

2025-07-04T09:44:09+03:00

Метою даної статті є розкриття концепції часу в музиці – музичного часу; розвиток поняття темпоральності стосовно специфіки організації та впливу музичного часу; встановлення типологічних ознак часу в музиці – відповідно до специфіки музичних артефактів. Методологія роботи обумовлена філософсько-культурологічним та музикознавчим семіологічним підходами, передбачає стильове та текстологічне вивчення авторської поетики в музиці, залучення інтерпретативного виконавського підходу та відповідного до нього музично-стилістичного аналізу. Наукова новизна статті визначається розробкою музикознавчих критеріїв вивчення часу та залученням філософського, культурологічного та структуралістсько-філологічного методів до вивчення природи часу в музиці. Вперше на рівні музичного матеріалу розглядаються питання щодо якісної та кількісної природи, відповідних показників часу в музиці, виявляється спорідненість поняття часу та смислу, часу та числа. Розвивається сучасний погляд на часовий зміст музики як предмет виконавського відтворення, пропонується аналіз поняття хроноартикуляційного процесу, як найбільш відповідне до своєрідності побудови музичного тексту у єдності звучного та незвучного матеріалів. Як синергійна за походженням та узагальнююча за змістом та способами формалізації виводиться категорія темпоральності, котра дозволяє поєднувати обидві іпостасі художнього часу (часу в музиці), композиційну та метафізичну. Висновки. Час в музиці – музичний час – це парна категорія, котра вказує на своєрідність музичного хроносу та часовимірювальне призначення музичного звучання. Вона передбачає також виокремлення часу як кайросу, самоздійснення та утримання смислового змісту у звучанні як «вічного теперішнього», що апелює до неодмінної моментальності музичного діяння, наділяє особливою цінністю стан перебування у часі, співпадіння з часом як унікальним духовним досвідом усвідомлення буття.

СЕМАНТИКА АНСАМБЛЕВОЇ ТЕМБРАЛЬНОСТІ ТРІО-СКЛАДІВ У ТВОРЧОСТІ ФРАНЦУЗЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ

2025-07-04T09:44:20+03:00

Увагу сфокусовано на творах французьких композиторів, і зокрема – на їх фортепіанних тріо та творах для інструментального тріо-складу. Творчість французьких авторів складає окрему гілку в процесах розвитку фортепіанного тріо та творів для інструментального тріо-складу, отже, актуальність статті полягає у дослідженні жанрово-стильових та художньо-семантичних особливостей інструментальних тріо в творчості французьких композиторів II половини ХІХ – I половини ХХ століття. Метою роботи є дослідження семантики ансамблевих тембрів фортепіанного тріо та тріо-складів у творчості французьких композиторів. Методологія роботи базується на використанні історико-культурологічного, музикознавчо-аналітичного, органологічного, виконавсько-текстологічного методів. Наукова новизна роботи. Вперше в українському музикознавстві досліджується семантика ансамблевої тембральності, як певної сукупності інструментально-художньої якості в органологічно різноманітних тріо-складах в творчості французьких авторів II половини ХІХ – I половини ХХ століття – Клода Ашиля Дебюссі та Жака Ібера. Здійснений композиційно-виконавський аналіз творів К. Дебюссі (Фортепіанного тріо та Сонати для флейти, альта та арфи), та Ж. Ібера (Тріо для скрипки, віолончелі та арфи, «Інтерлюди» для скрипки, флейти та клавесину/арфи). Висновки. Увагу сфокусовано на двох типах тріо французьких авторів межі XIX–XX століть, диференціація яких обумовлена органологічними та семантичними розрізненнями ансамблевої структури, що суттєво впливає на композиційні та художньо-звукові особливості творів. В творчості Ібера та Дебюссі виникає особлива тембрально-звукова палітра, яка відтворює арфовість звучання у всіх своїх інструментальних складових.

ПРИНЦИП ПОЛІЛОГУ ТА ПОЛІСТИЛІСТИЧНА СВОЄРІДНІСТЬ ФОРТЕПІАННОЇ МОВИ У ТВОРЧОСТІ Г. КАНЧЕЛІ

2025-07-04T09:44:31+03:00

Мета даної статті – виявити методичне художнє призначення принципу полілогу в творчості Гії Канчелі, розкрити своєрідність його фортепіанної мови, довести ключове призначення фортепіанної творчості для розуміння авторської оригінальності стилю Канчелі. Методологія роботи визначається поєднанням музикознавчих жанрово-стильового та текстологічного підходів, також міжвидовою мистецтвознавчої компаративистикою. Наукова новизна статті постає як вивчення творчого методу Г. Канчелі у контексті усіх жанрових складових його композиторської поетики, що дозволяє виявляти єдність його музичного мовлення, водночас пояснювати специфіку полілогу як особливої художньо-стильової якості музичної творчості. Вперше пропонується аналітичний розгляд циклу Г. Канчелі «Проста музика для фортепіано», у якому виявляються усі показові для композитора полістилістичні тенденції, також семантичні позиції. На новому теоретичному рівні доводиться авторська оригінальність, водночас смисловий універсалізм композиторських задумів та композиційно-драматургічних рішень Канчелі, визначається їх відповідність до метаісторичних запитів сучасної художньої дійсності. Висновки. Провідними стильовими рисами композиторської творчості Г. Канчелі, котрі породжують переплетіння полістилістичних тенденцій в його музиці та визначають своєрідність його фортепіанних опусів, є камерність, прагнення до жанрового синтезу, до «авторського слова» та до більшої простоти, тому й до семантика тиші, також монологічність – як розвиток монотематичного інтертекстуального методу впродовж усієї творчості. Окремо варто відзначити, як засадничі риси музичного мислення композитора, протиставлення сакральної та профанної образно-смислових ціннісних сфер, розвиток образу людини на основі ідеї людяності, що обумовлює зіставлення пісенної та танцювально-маршової семантики, вокальної кантилени та інструментальної моторики, сприяє вирішенню вічної трагедійної теми боротьби життя – смерті метафорично-притчовим дуалістичним шляхом.

СТИЛЬОВІ ЗАСАДИ ЕВОЛЮЦІЇ ФОРТЕПІАННОГО МИСТЕЦТВА КИТАЮ У XX – НА ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

2025-07-04T09:44:40+03:00

Мета дослідження: Виявити стильові основи розвитку китайського фортепіанного мистецтва ХХ – початку ХХІ століття, проаналізувати специфіку взаємодії національної музичної традиції з європейськими та американськими художніми моделями, а також уточнити поняття «китайський стиль» у контексті фортепіанної музики. Методологія дослідження: Робота ґрунтується на комплексному інтердисциплінарному підході, що включає аналітичний музикознавчий, музично-історичний, стилістичний, інтонаційний та порівняльно-аналітичний методи. Використано принципи типологізації музичних стилів, елементи герменевтичного аналізу, а також підходи до вивчення проблеми композиторського мислення. Наукова новизна: У дослідженні введено в науковий обіг понятійну диференціацію терміну «китайський стиль» (у вузькому та широкому значенні), розкрито внутрішню логіку постромантичної та неофольклорної парадигм у фортепіанному мистецтві Китаю, акцентовано увагу на глибинних структурах взаємодії традиційного й сучасного, а також проаналізовано вплив культурної політики та освітніх інституцій на формування композиторських стратегій. Висновки. Фортепіанне мистецтво Китаю XX – початку XXI століття постає як складний і багаторівневий культурний феномен, сформований на перетині різнорідних художніх і історичних векторів. Його еволюція демонструє не лінійне чергування стилів, а внутрішньо діалектичний процес синтезу, в якому національні традиції не відкидають запозичені форми, а трансформують і переосмислюють їх відповідно до власної культурної логіки. Становлення китайського фортепіанного репертуару супроводжувалося зміною фаз активної європеїзації та подальшої рефлексії, що зумовлювала поглиблений пошук національної ідентичності засобами академічної композиторської мови.

ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В ЖАНРІ «ДИПТИХ» В УКРАЇНСЬКІЙ МУЗИЦІ (НА ПРИКЛАДІ ТВОРІВ К. ЦЕПКОЛЕНКО І М. СКОРИКА)

2025-07-04T09:44:48+03:00

Метою даної статті є визначеність особливостей трансформації жанру симфонії-диптиха в аспекті драматургічних та стильових процесів музики. Особливу увагу приділено розвитку сучасних напрямків розвитку симфонії, які обумовлені новою парадигмою часу у сучасній українській культурі. Методологія роботи ґрунтуються на базових принципах сучасного історичного та теоретичного музикознавства. В основі методології – поєднання різних дослідницьких підходів, але всі вони групуються навколо музично-текстологічного, спрямованого на виявлення особливостей жанру симфонії в аспекті драматургічних та стильових процесів музики і композиційної своєрідності сучасної музичної мови. Провідним методом роботи стає музично-текстологічний, спрямований на виявлення внутрішніх стильових особливостей симфонічних творів і семантичної своєрідності музичної мови. Наукова новизна. Новим видається ракурс статті, спрямований на обґрунтування трансформаційної природи жанру симфонії у досліджуваних творах, а також на виявлення процесів трансформації художніх принципів симфонізму під впливом мінливих парадигм часу в українській культурі. Висновки. У статті на прикладі симфоній-диптихів К. С. Цепколенко та М. М. Скорика розглядається напрям трансформаційних процесів у сучасній музиці. Музикознавчий аналіз цих творів засвідчив, що композитори застосовують широкий спектр композиторських технік, зокрема серійну, модальну, сонорну, алеаторичну, а також методи реконструкції музичного матеріалу. Доведено, що однією з ключових особливостей цих симфоній є виразна візуально-смислова образність, що сприяє індивідуалізації та персоніфікації не лише окремих солюючих інструментів, а й цілих оркестрових груп. Крім того, композитори приділяють особливу увагу розробці рольових інструментальних партій, що проявляється як у монологічних, так і в діалогічних структурах. Це надає творам театралізованого характеру, де численні музичні прошарки підпорядковуються логіці театральної дії. На основі фактологічного матеріалу розглянуті структурні параметри симфоній – такі як особливості композиторської поетики, емоційно-образні складові творів та інше.

ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ ТА ОГЛЯД РЕДАКЦІЙ КОНЦЕРТІВ ДЛЯ ВАЛТОРНИ ВОЛЬФГАНГА АМАДЕЯ МОЦАРТА

2025-07-04T09:45:06+03:00

Мета роботи – дослідження проблематики впливу редакцій на практику виконання Концертів для валторни з оркестром та камерних творів В. А. Моцарта. Методологія дослідження спирається на історичний, джерелознавчий, системно-аналітичний, компаративний та текстологічний методи. Наукова новизна полягає у виявленні привнесених редакційних нашарувань у валторнових партіях концертів В. А. Моцарта через дослідження історії й практики їх виникнення. Висновки. Концерти В. А. Моцарта демонструють рівень виконавської майстерності того часу, яким пишається не одне покоління валторністів. В них знайдена характерна основа звучання інструмента – співучість та вперше закладені головні принципи використання технічних і виразних можливостей валторни. Редакції, як одна із форм інтерпретації, носять узагальнюючий характер і складаються на основі виконавських інтерпретацій. В кожного професійного виконавця інтерпретація – це довгий процес вивчення творів, традицій і стилів епох. Встановлювати пріоритети тих чи інших редакцій є помилковим, оскільки кожна нова редакція є етапом в пізнанні концертів Моцарта для валторни, кожна переслідує визначені цілі, частково викликані вимогами часу, кожна має свою логіку. Будь-яка якісна редакція характеризується ясністю поставлених завдань, логічністю її задумів, які випливають з самої музики. Всякі внесені зміни, дописи за композитора не є показником високо професійної редакції. Головним для редактора має бути збереження авторського задуму, очищення від накопичених за багато років помилок та урахуванням тих завдань, які висуває сучасність. Не варто розглядати нюанси, штрихи, мелодичні й артикуляційні ліги в редакціях як нав’язування виконавцям – це лише варіанти прочитання тексту, які відрізняються своєю логікою і мають допомогти розвивати у молодих виконавців смак до творчості.

ЕВОЛЮЦІЯ ФЛЕЙТОВОГО ВИКОНАВСТВА У МУЗИЦІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ: ВІД ПАСТОРАЛЬНОЇ СЕМАНТИКИ ДО ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОГО ТЕМБРУ

2025-07-04T09:45:14+03:00

Мета дослідження. Метою цього дослідження є виявлення стильових, семантичних і технічних трансформацій у трактуванні флейти як сольного та ансамблевого інструмента в музичній культурі першої половини ХХ століття. Особлива увага приділяється аналізу процесу емансипації флейтового тембру, розширенню його виконавсько-артикуляційного та експресивного потенціалу, а також переосмисленню його семантики в контексті естетичних домінант імпресіонізму, неокласицизму, конструктивізму та музичного експресіонізму. Методологія дослідження. Методологічна основа роботи ґрунтується на історико-культурному, типологічному та стильовому підходах, які дозволяють розглядати феномен флейтової музики в його динаміці та жанровій варіативності. Аналіз джерел поєднує в собі елементи структурно-інтонаційного та темброво-семантичного аналізу, що спирається на вивчення виконавської практики, інструментознавчих аспектів і авторських ремарок. Наукова новизна. Наукова новизна дослідження полягає в комплексній реконструкції процесу формування нової флейтової поетики в композиторській практиці першої половини ХХ століття. Уперше в єдиному контексті розглянуто естетичні та акустико-технічні трансформації флейти від Дебюссі до Жоліве та Вареза, що охоплюють не лише музично-стильові аспекти, але й семантичне переосмислення флейтового образу – від символу пасторальної лірики до суб'єкта експериментальної звукової мови. Висновки. Проведене дослідження дає змогу сформулювати низку узагальнень, що стосуються трансформації художнього статусу флейти в музичній культурі першої половини XX століття. Простежується стійкий вектор еволюції інструмента – від традиційного носія пасторально-діатонічної образності до активного учасника новаторських художніх практик, які охоплюють складні форми артикуляції, розширену темброву палітру та експерименти з акустичною природою звуку. Отже, флейта в музичній культурі першої половини XX століття переходить із категорії жанрово-оформлювального, акомпануючого інструмента до статусу автономного виразника нового музичного мислення, для якого характерні синтез архаїчного й авангардного, ритуального й конструктивного, тілесного й інтелектуального начал. Ця еволюція відображає ширший процес трансформації художньої свідомості доби, в якому флейта постає не лише як інструмент, а як звукова проєкція часу.