Музичне мистецтво і культура

ДУХОВНО-ЕТИЧНІ НАСТАНОВИ ОПЕРНОЇ СПАДЩИНИ Ю. МЕЙТУСА (НА ПРИКЛАДІ ОПЕРИ «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»)

Olha Viktorivna Muravska — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційної унікальності опери Ю. Мейтуса «Украдене щастя» в річищі жанрово-драматургічної специфіки оперної спадщини композитора, а також традицій українського музичного театру та його духовно-етичних настанов. Методологія роботи має комплексний характер і базується на поєднанні засад міждисциплінарного, історико-типологічного, герменевтичного, мистецтвознавчого, естетичного та музично-інтонаційного методів дослідження. Наукова новизна визначена її аналітичним ракурсом, що враховує не тільки жанрово-драматургічну специфіку «Украденого щастя» Ю. Мейтуса як видатного зразка української опери середини ХХ століття, але й її зв’язок з віковими духовно-етичними настановами європейської опери в цілому. Висновки. Опера Ю. Мейтуса «Украдене щастя» є лірико-психологічною драмою з визначальною роллю фольклорного пісенного фактору. Специфіка реалізації типологічних ознак лірико-психологічної драми в «Украденому щасті» Ю. Мейтуса полягає в тому, що традиційний для неї конфлікт протилежностей здійснюється не через співставлення або зіткнення протилежних музично-тематичних сфер, а як викриття внутрішніх протиріч доль головних учасників цієї драми, що відтворено в розвиненій системі лейтмотивів. Такого роду тип музичної драматургії та її відповідного жанрово-інтонаційного втілення в сценах наскрізного розвитку, образно- сюжетна специфіка аналізованої опери виявляє не тільки її контактність с українською культурою та її духовно-етичними настановами, але й з європейським музичним театром другої половини XIX–XX століть, зокрема, з веристською оперою, в той час як аріозо-мелодійний стиль опери Ю. Мейтуса з притаманною йому широтою мелодичного дихання має також перетини з мистецтвом італійського bel canto.

ПОСТАНОВКА ЕРКІ ПЕХКОМ ОПЕРИ Ж. МАССНЕ «ПОПЕЛЮШКА» ЯК ЗРАЗОК УСПІШНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ДИРИГЕНТСЬКОГО ПРОЄКТУ ЗА СЦЕНАРІЄМ

Liliia Valeriivna Kachurynets — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Метою роботи є аналіз диригентського проєкту за сценарієм (з використанням технік театралізації та імерсивних технологій) естонського диригента Еркі Пехка, виявлення його особливостей та інновацій. Методологія дослідження базується на критичному аналізі (огляді відеоматеріалів для розуміння ідеї та концепції щодо диригентського проєкту), спостереженні (аналізі сучасного виступу диригента, зокрема з’ясуванні його підходу до репетиційної роботи та вибору твору), системному підході (розгляді диригентського проєкту як системи складників у сукупності їхніх взаємозв’язків), структурному аналізі (виявлення мистецьких та технологічних характеристик диригентського проєкту). Наукова новизна обумовлюється введенням до наукового обігу матеріалів аналізу авторського проєкту Е. Пехка (постановки опери Ж. Массне «Попелюшка» (2023) в театрі Ендла (Endla teater, м. Пярну, Естонська Республіка)) з позиції диригентського проєкту за сценарієм. Висновки. Диригентський проєкт Еркі Пехка враховує сучасні мистецькі та соціокультурні тенденції, є заходом за сценарієм (з використанням технік театралізації та імерсивних технологій), який включає ретельне планування та реалізацію різних етапів творчого процесу, починаючи від концептуального розроблення ідеї до її втілення на сцені. Митець ретельно аналізує кожен аспект свого проєкту, інтегруючи сучасні технології, міждисциплінарні підходи та інноваційні методи роботи. Диригентом продумані всі компоненти заходу (ідею, бізнес-плану, фінансове забезпечення, проведення рекламної кампанії, артменеджмент, репертуар, організація та проведенням репетицій, інтерпретація музичного твору, забезпечення міжкультурного діалогу, інтерактивне диригування, урахування естетичної та культурної цінності), що забезпечує успішність диригентського проєкту. Еркі Пехк демонструє зразковий підхід до сучасного диригування, поєднуючи традиції та новаторство, що сприяє створенню інтерактивних та багатогранних музичних творів, які резонують із сучасною аудиторією. Значний міжнародний резонанс диригентського проєкту Е. Пехка сприяє культурному обміну, збагаченню музичного мистецтва на глобальному рівні.

ОПЕРНА ТВОРЧІСТЬ ДЖАКОМО МЕЙЄРБЕРА У КОНТЕКСТІ ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНИХ ТЕНДЕНЦІЙ ЧАСУ: ДО ПРОБЛЕМИ ВИКОНАВСЬКОЇ ФОРМИ

Larysa Mykolaivna Loboda — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – простежити еволюцію естетико-стильової концепції «великої» французької опери та її інтерпретацію у творчості Джакомо Мейєрбера як зумовленої особливими новаторськими та трансформаційними процесами у оперній спадщині композитора. Методологія роботи ґрунтується на комплексному жанрово-стильовому підході, що обумовлює звернення до індивідуально-авторських рішень у галузі структурно-композиційних та художньо-образних засобів з виокремленням провідної ролі виконавської форми твору. Наукова новизна даної статті зумовлюється зверненням до творчої спадщини Дж. Мейєрбера у світлі вивчення процесу формування та розвитку художніх принципів, що втілювалися у стильовій поетиці «великих» паризьких опер. Визначаються особливі властивості різних аспектів творчості та особистісних якостей композитора крізь призму романтичної історіографії, здійснюючи огляд суджень про Мейєрбера зарубіжних та вітчизняних представників художнього середовища. Висновки. Джакомо Мейєрбер був одним із найвизначніших композиторів XIX століття, внесок якого у розвиток європейської опери неможливо переоцінити. Фігура Дж. Мейєрбера постає у різних аспектах: він був композитором, режисером, постановником і тонким психологом, який добре розумів смаки публіки і майстерно керував її реакціями. Особлива увага приділяється процесу підготовки опери до прем’єри, репетиціям з солістами, хором і оркестром, під час яких відбувалися зміни і вдосконалення окремих номерів, обговорювалися сценографія, декорації та костюми. Творчість Мейєрбера, яка стала цілою епохою в історії європейської музики, а оперний стиль композитора є гнучким і відкритим до стильового діалогу. Він залучає історичні та національні форми, зберігаючи їх первісний колорит, що сприяє впізнаваності жанрового і стильового «першоджерела».

ОПЕРНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «АРЕНА ДІ ВЕРОНА» ЯК ЗАСІБ БРЕНДИНГУ В МУЗИЧНОМУ ЖИТТІ СУЧАСНОЇ ІТАЛІЇ: ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ ЗАСНУВАННЯ

Olena Yuriivna Ponomarenko — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – з’ясувати особливості функціонування національного фестивального бренду в музичному житті сучасної Італії на прикладі одного з найбільш авторитетних проєктів – оперного фестивалю «Арена ді Верона». Методологія дослідження базується на застосуванні комплексу взаємодоповнюючих методів – історико-аналітичного, емпіричного та соціокультурного. Історико-аналітичний метод сприяв осмисленню логіки формування та розвитку фестивалю, звернення до емпіричного та соціокультурного методів дало можливість розглянути італійські музичні фестивалі як засіб брендингу, що впливає на просування проєктів і формування унікального іміджу музичного бренду як складової національної культури в контексті соціальних відносин у системі музичного життя сучасної Італії. Наукова новизна полягає в тому, що в українському музикознавстві вперше музичні фестивалі Італії розглянуто як засіб брендингу в сучасній Італії. В основі цього процесу на паритетних засадах виступають дві складові – художня та багатопланова управлінська, яка вимагає нових підходів економічних, підприємницьких і маркетингових. Музичні фестивалі щороку підтверджують свій професійний статус, відомий у світовому музичному соціумі як італійський культурний бренд. Аналіз музичних подій в рамках оперного фестивалю «Арена ді Верона» сприятиме поширенню італійського досвіду для організації та проведення музичних проєктів в Україні. Висновки. Італійський фестивальний брендинг – по-перше, це комплекс заходів, реалізованих завдяки спільним зусиллям команди організаторів фестивалю –– співпраці державних, фінансових інститутів, приватного бізнес-сектору, фондів; по-друге, процес просування проекту і реалізація події масового масштабу, яка відбувається за допомогою креативу в рекламі, постійному технологічному оновленню: ексклюзивним конструкціям сцен та інноваційним технологіям, що використовуються у декораціях, освітленні тощо; по-третє, формування унікального іміджу музичного бренду, що залучає більше прихильників, завжди проходить у певному місці та часі, за допомогою якого можна посилити бренд території та зробити регіон привабливим як для місцевого населення, так і для туристів. Основна мета фестивального брендингу в сучасній Італії працює на бездоганний результат – продемонструвати світу історичні й мистецькі пам’ятки італійських міст і зберегти для наступних поколінь італійські музичні проєкти як національний культурний бренд.

ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ ВАДИМА НІКОЛАЄВА: ВІД «БІОГРАФІЧНОГО АВТОРА» ДО ХУДОЖНЬО- СТИЛЬОВОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ

Svіtlana Yuriivna Нrekul — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження. Метою дослідження є розкриття творчої особистості композитора Вадима Ніколаєва у взаємодії біографічної та авторськи-стильової сторін. Розглядається становлення авторської індивідуальності на прикладі музичної спадщини композитора. Пропонуємо докладно дослідити етапи змін у творчому шляху композитора, зокрема його власність до певних стилів та жанрів. Таке дослідження може внести нові уявлення про еволюцію творчості та допомогти краще зрозуміти поетику Вадима Ніколаєва. Актуальність теми дослідження полягає у тому, щоб заповнити прогалини у матеріалах щодо творчості сучасних українських композиторів, відкрити нові методичні можливості вивчення їх стильового мислення на прикладі аналізу та систематизації композиторської діяльності Вадима Ніколаєва у тісній взаємодії з особливостями творчого шляху митця. Наукова новизна. Визначення провідних рис в комплексному розгляді біографічного та художньо індивідуального факторів особистості композитора В. Ніколаєва. Інноваційний підхід пов’язаний з тим, що вперше узагальнюється образ композитора В. Ніколаєва та розглядається, як композитор вміло поєднує елементи класичної музики з сучасними музичними направленнями. В. Ніколаєв відомий своєю здатністю поєднувати різні жанри та стилі, створюючи унікальні звучання, які відображають його широкий музичний діапазон і креативний підхід до композиції, також важливими рисами стилю є емоційність, динамічність та оригінальний підхід в кожному музичному творі. Методами дослідження є теоретичні методи (джерелознавчий, аналіз наукової та навчально-методичної літератури, структурно-аналітичний, структурно-семіотичний), емпіричні методи (спостереження, порівняння, аналіз музичного матеріалу), інтерв’ю з композитором. Висновки. Аналіз особистості та композиторських ідей Вадима Ніколаєва надає можливість виявити суттєві складові процесу взаємодії біографічного автора та автора-композитора, складну діалектику життєвого та художнього в індивідуальності митця. Він дозволяє визначати, яким чином у музичному мистецтві автор-композитор з суб’єкта (біографічного і автора-творця) перетворюється на об’єкт осмислення та відображення, опиняючись в просторі художнього твору, тобто здійснюється як автор художній. Інноваційний підхід особистості пов’язаний з тим, що вперше узагальнюється образ композитора В. Ніколаєва та розглядається майстерність композитора, як він поєднує елементи класичної музики з сучасними музичними направленнями та до чого призводить його експериментальність. В. Ніколаєв відомий своєю здатністю поєднувати різні жанри та стилі, створюючи унікальні звучання, які відображають його широкий музичний діапазон і креативний підхід до композиції, також важливими рисами стилю є емоційність, динамічність та оригінальний підхід в кожному музичному творі.

МУЗИЧНІ ЧИННИКИ ФАТАЛЬНИХ ОБРАЗІВ У СУЧАСНІЙ ОПЕРНІЙ ТВОРЧОСТІ

Xiaopai Chen — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета даної статті – виявити чинники фатальних образів – теми долі у музичній творчості в цілісному інтерпретативному значенні, з врахуванням виконавських сторін, які стали визначальними для оперної поетики та еволюції оперного жанру. Робота передбачає уточнення методичної бази та критеріїв оцінки з боку саме музичного тексту, музично-тематичного змісту задля більш глибокого вивчення образів фатуму, що втілюються у музичному мистецтві і є показовими для оперної творчості. Методологія роботи зумовлюється єдністю музикознавчого та психологічного методів, передбачає залучення жанрово-семантичного підходу та текстологічного аналізу оперної поетики. Наукова новизна цієї статті полягає у розширеному розумінні категорії фатального образу та його музично-тематичної підоснови, у залученні як провідного вокально-виконавського інтерпретативного підходу до вивчення музичного комплексу фатальної теми, що розкривається водночас і як тема долі, і як тема фатуму, виявляючи спорідненість та роз’єднаність названих явищ. Висновки. До образного фатального комплексу, котрий розвивається в оперній творчості, входить відтворення специфічних емоційних станів, граничних афектів, зумовлених ЗСС (зміненими станами свідомості). Це суттєво впливає на музично-тематичні комплекси, котрі є базовими при втіленні фатальної образної сфери в опері, що супроводжують розвиток оперної теми долі. Помітною рисою взаємодії синтетичного образного та музично-тематичного начал при втіленні теми фатальної долі є підсилення прийому, якості персоніфікації, переростання персоніфікації в окреме художньо-композиційне явище, що потребує підсилення вокально-виконавського інтерпретативного компонента, власне перетворює постать вокаліста-інтерпретатора на провідну у здійсненні смислового задуму оперного твору.

ДЕРЕВ’ЯНІ ДУХОВІ ІНСТРУМЕНТИ В ОРКЕСТРІ ДОБИ КЛАСИЦИЗМУ

Jin Wang — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи. У статті досліджуються дослідити культурно-історичні та музично-семантичні функції дерев’яних духових інструментів в оркестровій музиці доби класицизму. Методологія дослідження передбачає використання комплексного, компаративного виконавського, музикознавчого, культурологічного підходів; важливими є джерелознавчий і системно-аналітичний методи. Наукова новизна роботи постає у виявленні виразових та функціональних засад дерев’яних духових інструментів в період становлення їх як окремої оркестрової групи в партитурах доби класицизму. Висновки. Музично-мисленнєві, музично-мовні та інструментально-органологічні засади музичного класицизму сприяли передумовам поступового формування груп дерев’яних і мідних інструментів, які остаточно оформилися в оркестрі доби романтизму. Зміна статусу інструментування у XVIII ст. була пов’язана з тенденцією до стабілізації оркестрового складу. І хоча повний, або класичний оркестр, був якраз нетиповим для класицистської симфонії, у творчості Гайдна і, особливо Моцарта має місце тенденція до автономізації та індивідуалізації партій дерева. М. Гайдна відрізняє тонке відчуття теситурних особливостей дерев’яних духових, він вміло користується в одному контексті - нижнім регістром флейти або фагота, в іншому - вищим, може з’єднати солюючий фагот зі скрипками в першій октаві або рознести проведення теми флейтою і скрипками в дві - Все це створює відчуття свіжих фарб у порівняно невеликому інструментальному складі. У симфоніях М. Гайдна духова група впроваджується в драматургічну канву твору, формуючи основні риси образного ряду. І дерев’яні, і валторни починають виконувати тематичний матеріал різних розділів форми і порівняно брати активну участь у розробці. Таким чином композитор починає з того, до чого багато його молодших сучасників йдуть тривалим шляхом: духові інструменти набувають драматургічної функції, і вона спочатку явно переважає над колористичною та декоративною. Моцарт вже у ранній період вільно і з повним знанням справи розпоряджається духової групою як самостійним організмом. у творчій лабораторії композитора були випробувані різні інструментальні склади, в яких духові інструменти застосовувалися в різних амплуа і здійснювався інтенсивний відбір перспективних виразних засобів, що склали індивідуально моцартівський стиль оркестрування. Моцарт розширює виразні можливості духових, підвищує їх самостійність та значущість в партитурі, індивідуалізуючи кожен інструмент до рівня художнього типу, що володіє неповторними емоційно-експресивними можливостями; усі духові виконують усі можливі фактурні функції, що продиктовано поетикою лірико-драматичного симфонізму, в окремих випадках її доповнює концертно-ігрова логіка.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЛЕГЕНДИ ПРО ФАУСТА У ОПЕРНОМУ МИСТЕЦТВІ ХХ-ХХІ СТ.: ДО ПРОБЛЕМИ СЮЖЕТОЛОГІЇ

Xiaoran Xu — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – визначити провідні рими та головні компоненти інтерпретації легенди про Фауста у світовому оперному мистецтві як особливого художньо-семантичного феномена. Методологія дослідження зумовлюється поєднанням історико-типологічного та сюжетологічного підходів, що включає порівняльний текстологічний аналіз та вивчення особливостей оперної форми твору. Наукова новизна даної статті полягає у виявленні принципів взаємодії літературно-драматургічних та музично-жанрових рівнів, що дозволяють втілювати сюжет про Фауста у оперному мистецтві. Даний підхід дозволяє виокремлювати поняття про жанрово-стильові та музично-мовні характеристики окремих складових оперних музичних творів на фаустівський сюжет; також як інструмент інтерпретації та втілення композиторського рішення відповідно до обраного сюжету визначається важливість сюжетологічного підходу як визначального на шляху побудови цілісної концепції оперного твору. Висновки. Підводячи підсумки даної роботи, треба відмітити що у значній кількості досліджень, присвячений сюжету, дане явище визначається як художній феномен, що діє за специфічними законами та принципами. Особливі засобі певного напряму мистецтва дозволяють створювати нові художні форми у яких розгортається низка життєвих ситуацій, певних подій, передається система відношень між дійовими особами, що предстають головними персонажами даної сюжетної лінії. Особливо треба підкреслити що у сюжеті в мистецтві у цілому, як й у сюжеті у оперному творі зокрема, події розгортаються як унікальний художній комплекс дійсних ситуативних взаємозалежностей із новими втіленнями художнього змісту, який створює нові власні художньо-естетичні принципи та композиційні прийоми у відповідності до утворення нової смислової єдності. Дослідження показує, що фаустівська тема, представлена у творах багатьох композиторів, відображає концепцію людської трагедії не лише з точки зору емоційних і ліричних якостей, але й через релігійно-філософські питання. Образ Фауста характеризується подвійністю: він поєднує прагнення до духовного знання і розуміння божественного порядку з бажанням пізнати закони буття будь-якою ціною, навіть звертаючись до темних сил.

ОПЕРНІ СЕМАНТЕМИ ЯК ПАРАДИГМАТИЧНЕ ТЕКСТОВЕ ЯВИЩЕ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ МУЗИЦІ XIX–XX СТОЛІТЬ

Xiran Sun — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета даної статті – обгрунтувати поняття оперної семантеми як дискурсивного інструменту у визначенні парадигматичних текстових властивостей оперного мелосу; визначити системне темброве походження та специфічні виразово-змістові призначення оперних семантем, їх вплив на шляхи розвитку європейської (світової) музичної мови. Методологія роботи зумовлюється розвитком семіологічного методу вивчення оперного мовлення, що передбачає становлення тембрологічного підходу у межах текстологічного вивчення оперного жанру. Наукова новизна даного підходу до вивчення оперного тексту, оперної творчості як цілісної жанрово-композиційної побудови полягає в тому, що створюються дискурсивні та теоретичні умови для розгляду провідних оперних семантем як носіїв музичних образів «цілісного людського почуття». Пропонується тембрологічний підхід до оперної творчості та оперного мовлення; розвивається поняття базової тембрової семантики, яке видається актуальним у вивчення оперної тембрології. Проводяться паралелі між синтетичною оперною жанровою формою та «абсолютною» симфонічною творчістю. Висновки на даному етапі дослідження дозволяють стверджувати, що оперна семіологія межує з оперною тембрологією, оскільки явище оперного тембру є базовим у процесі формування провідних оперних семантем. Психологічний світ опери найбільше залежить від тої ціннісної вертикалі, котра виникає у вокально-виконавському контенті оперного твору. Єдність оперного змісту та перевага спільного у різних тлумаченнях оперного жанру обумовлюється сталістю музичного оперного мовлення, котре, у свою чергу, грунтується на прецедентних смислових значеннях та відповідних до них прийомах музичного (вокального) викладу. Не дивлячись на відмінності у творчих пошуках різних національних оперних шкіл та окремих, яскраво-індивідуальних, оперних майстрів, в історичній еволюції оперного жанру, впритул до сучасності, домінують основоположні мовні та образні принципи, переважає власний мовостиль жанру.

ЕСТЕТИЧНА СВОЄРІДНІСТЬ ОПЕРНИХ ПЕРСОНАЖІВ У ТВОРЧОСТІ В. МОЦАРТА: «ДОН ЖУАН»

Xiaozhen Qiu — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета даної статті – здійснити розгорнуту постановку проблеми персонажу у річищі музикознавчого дискурсу та у проєкції до питань оперної драматургії, включаючи її музично-виконавські складові. Необхідною частиною даної постановки є вивчення особливостей оперної характерології В. Моцарта, котра виникає на засадах персонажно-рольового розподілу та досягає музично-інтонаційної глибини оперного тексту. Методологія дослідження базується на виокремленні та розвитку персонологічного підходу, що входить до царини оперознавчих, також межує з естетичним та текстологічним аналізом оперного матеріалу. Наукова новизна статті зумовлюється розвитком поняття персонажу та персонологічного підходу у методичній галузі музикознавства, обгрунтуванням специфіки музикознавчої інтерпретації явища персоніфікації у його поєднанні з категоріями персонажності, персонажної інтонації, сюжету, характеру, культурної семантики та homo transcedentus. На новому рівні музичної драматургії та смислової концепції розглядається музично-інтонаційна та тональна основа образу Дон Жуана в опері В. Моцарта. Розроблюється новий інтегративний підхід до виявлення особистісно-суб’єктних чинників музичної мови та образної семантики в музиці. Висновки. Образ Дон Жуана є найбільш новаторським та оригінально трактованим з усієї галереї оперних персонажів В. Моцарта. На його прикладі найбільш переконливо та завершено виявляється музично-тематична, інтонаційна та композиційно-логічна система персоніфікації, створювана композитором задля його оперних характерів. Оперна поетика Моцарта є широкою основою для вивчення взаємодії між поняттями персонажу, характеру, образу, також між явищами персонажності та характерологічності, котрі рівною мірою стосуються позамузичної та суто музичної сторін оперного тексту. Категорія персонажу постає універсальною, мультидисциплінарною, водночас специфікованою щодо оперної поетики; вона дозволяє сукупно підходити до формотворчих прийомах оперної творчості, котрі забезпечують синтез візуального, вербального сценічно-дієвого та музично-мовного начал.

ОБРАЗ ЛЮДИНИ ТА ФЕНОМЕН ВОКАЛЬНОГО ГОЛОСУ У ПРОЦЕСІ ЕВОЛЮЦІЇ ОПЕРНОГО ЖАНРУ: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ

Guanjing Yu — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета даної статті – розглянути образ людини як центральний компонент внутрішнього художнього світу опери, визначити роль вокального голосу у його втіленні та з’ясувати провідні тенденції еволюції оперного жанру як взаємозалежні з концепцією «внутрішнього світу людини». Методологія роботи поєднує психологічний, психосемантичний мистецтвознавчий та музикознавчий типологічний підходи, з наголосом на жанровій оперній поетиці. Наукова новизна даної статті полягає у запровадженні поняття про внутрішній світ людини до сфери вивчення оперної поетики, у з’ясуванні специфічної природи образу людини в оперному творі. Чинником новизни є розвиток понять оперного голосу та оперного персонажу, оперного музичного мовлення як опорних структурних величин для створення оперного смислового цілого. Психологічна концепція «внутрішнього світу людини» вперше залучається для розвитку дефініції «внутрішній смисловий світ» оперної творчості, з включенням категорії оперного образу людини. Висновки дослідження дозволяють констатувати, що сучасні тенденції еволюції оперного жанру зумовлюються змінами у соціальному та особистісному світогляді, у ціннісному полі культурної семантики, ведуть до поглиблення психологічних питань та завдань. Одним з таким завдань є розробка категорії образу людини стосовно специфіки оперного мистецтва, у зв’язку з теорією людської свідомості, з опорними поняттями щодо внутрішнього світу людини. Виявляється провідне значення вокального голосу та його тембрової персонажної специфікації у втіленні образу людини в оперному творі, визначаються музично-виразові передумови створення оперного образу людини, котрий має особливий естетичний та емоційно-сугестивний потенціал. Вказується, що типові тенденції щодо сучасного розуміння людини демонструє оперна творчість К. Пендерецького, котрого можна вважати засновником сучасної абсурдистської музичної драми.

КОЛЕКТИВНА ВІЛЬНА ІМПРОВІЗАЦІЯ: ДОСЛІДНИЦЬКИЙ АНАЛІЗ КОНТЕКСТНОГО СПРИЙНЯТТЯ СТРУКТУРИ

Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – здійснити порівняльний аналіз сприйняття колективної вільної імпровізації у різних творчих контекстах. Методологія дослідження спирається на системно-структурний, аналітично-прогностичний і компаративістський підходи. Наукова новизна – обґрунтування гіпотези про ототожнення слухачем структурних елементів вільної імпровізації і сучасної академічної композиції у різних контекстах. Висновки. У процесі порівняльного аналізу сегментування респондентами обох груп десяти різних записів (таких визнаних колективних виконавців вільної імпровізації, як Джордж Льюїс, Еван Паркер, Жоель Леандр, Дерек Бейлі та інших) і здійснення вирівнювання цих сегментацій у різних контекстах, було визначено збіги у характеристиці композицій впродовж певного часових проміжків [t – Δt; t + Δt]. Загалом було сприйнято 118 послідовностей із середнім значенням 5,9 послідовностей на частину. Загальне середнє значення всіх тривалостей становило 43,01 секунди зі стандартним відхиленням 21,14 секунди. Результати показали високий ступінь подібності сприйнятої структури: 64% сегментів перекривалися протягом 5-секундного кадру та 71% протягом 10 секунд. Крім того, ми засвідчили дві різні позиції: 1) інтоновані сигнали не залежать від породжувального (музичного) процесу; 2) формальна структура музичної композиції існує у різних творчих процесах, незважаючи на суб’єктивність естетичного досвіду. Цей експеримент наочно демонструє, наскільки контекстна інформація є фундаментальною для нашого сприйняття та суб'єктивної оцінки твору мистецтва. Однак, навіть якщо ми не маємо цієї контекстної інформації, ми схильні шукати підказки на підтримку певних уявлень, які раніше були сконструйовані в нашій базі знань. Результати пропонованого експерименту є першим кроком до аналізу властивостей сегментаційної форми та структури колективної вільної імпровізації порівняно з сегментацією нетональної сучасної музики. Предметом подальших досліджень може стати якість сприйняття музичної структури в колективній вільній імпровізації і створення такої структури в реальному часі на практиці.

ПРОЛЕГОМЕНИ СЕМАНТИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ МУЗИКАНТА-ВИКОНАВЦЯ: СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПІЗНАВАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ

Oleksandra Arkadiivna Sapsovych — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи полягає у спробі розробити розлогу теоретичну та емпіричну базу алгоритма процесів розпізнавання та розуміння виконавцем тих значень, які складають елементи музичного мовлення. Методологічною базою роботи, у такому ракурсі, постає концепція семантичного сприйняття інформації, що була викладена Й. Хофманом у його дослідженні пам’яті как активного процесу. Звертаючись до міждисциплінарного дискурсу, нами були застосовані такі методи, як аналітичний, описовий та емпіричний. Наукова новизна даного дослідження полягає у прецеденті екстраполяції емпіричної схеми перетворення візуально сприйнятого слова-як-сукупності-друкарських-знаків в слово-як-носія-значення на сферу виконавського, інтерпретаторського мистецтва. Висновки. Розглядені розробки у сфері розпізнавання та репрезентації значень у свідомості та використання їх у сфері виконавства та музикознавства дають можливість представити пролегомени семантичної пам’яті у наступному ієрархічному нарисі: ультра-короткочасна пам'ять – що є простором відповідаючим процесу семантичного кодування; cемантичне кодування, що є похідним ультра-короткочасної пам'яті і представляє собою просту реєстрацію сенсорних впливів; семантична ідентифікація – що виступає етапом конструктивно-логічного або теоретичного розпізнавання значення нотно-графічної або аудіальної інформації, якому передує сходинка сенсорного аналізу та відповідної зорової/слухової репрезентації як процесу похідного перекодування в фонематичну/звукоінтонаційну форму; семантична інтерпретація, яка являється процесом глибинного та сутнісного розпізнавання значень та фактично є інструментом розуміння елементу музичного мовлення як такого, що набуває значення відповідно до образного сенсу, що несе у собі – і значно виходячи за рамки своєї формально-ідентифікованої конструкції.

СИНТЕЗ ТРАДИЦІЙ І ІННОВАЦІЙ У ТВОРЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ДИРИГЕНТА-ХОРМЕЙСТЕРА: НОВІ ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Oleksand Petrovich Vila-Botsman — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Метою дослідження є аналіз сучасної ролі диригента-хормейстера у контексті синтезу традицій і інновацій у хоровому мистецтві. Особлива увага приділяється адаптації диригентів до технологічних змін, впливу глобалізаційних процесів на хорову культуру та формуванню інноваційної особистості диригента, яка характеризується не лише високим рівнем технічної підготовки, а й інтеркультурною компетентністю, відкритістю до творчих експериментів та здатністю працювати в умовах соціальних і культурних трансформацій. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному підході, який включає системно-аналітичний метод для вивчення професійної діяльності диригентів-хормейстерів, порівняння традиційних та інноваційних підходів у їхній творчій практиці. Використано метод компаративного аналізу для дослідження впливу глобалізаційних процесів і технологічних змін на сучасне хорове мистецтво. Аналізуються наукові праці та практика роботи диригентів, які впроваджують нові підходи в хоровій діяльності. Наукова новизна роботи полягає у визначенні нових підходів до діяльності диригента-хормейстера, що враховують сучасні виклики глобалізації та технологічного прогресу. Вперше розглянуто формування інноваційної особистості диригента у контексті синтезу традицій і інновацій у хоровому мистецтві. Проаналізовано роль цифрових технологій та дистанційних форматів роботи, які кардинально змінюють професійну підготовку та виконавську практику диригента-хормейстера. Виявлено, що сучасний хормейстер виконує не лише виконавські та педагогічні функції, але й виступає як менеджер, здатний інтегрувати різні жанри і стилі. Висновки. Дослідження показало, що у ХХІ столітті хорове мистецтво знаходиться під значним впливом глобалізаційних і технологічних процесів. Диригенти-хормейстери стикаються з необхідністю інтеграції нових технологій у освітній процес і виконавську діяльність, що вимагає розвитку нових навичок і творчого підходу. Сучасний хоровий диригент поєднує традиційні мистецькі підходи з інноваційними, забезпечуючи збереження культурної ідентичності колективу в умовах глобалізації. Визначено, що розвиток інтеркультурної компетентності та здатність до адаптації є ключовими аспектами успішної діяльності сучасного хормейстера. Підкреслено необхідність безперервної освіти, багатофункціональності та психологічної пружності диригента в умовах швидких соціокультурних змін.

СЬОМА СИМФОНІЯ К. ПЕНДЕРЕЦЬКОГО В АСПЕКТІ РОЗВИТКУ ЯВИЩА СИМФОНІЗМУ

Andrii Leonidovych Chornyi — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи. У статті досліджуються жанрово-стильові, фактурно-виразові та ідейно-концептуальні особливості Симфонії-кантати К. Пендерецького «Сім брам Єрусалиму». Методологія дослідження представляє комплексне застосування естетико-культурологічного, історичного, музикознавчого методів. Важливим представляється виконавський диригентський підхід. Наукова новизна роботи визначається виявленням концептуально-музичних ідей сучасного симфонізму в авторських проєктах. Висновки. Серед багатющої композиторської спадщини К. Пендерецького Сьому симфонію-кантату К. Пендерецького «Сім брам Єрусалиму» можна віднести до найвищої фази його творчого досвіду – фази «великого синтезу», яка відтворює його концептуально-світоглядні установки уособлення «метафізичного простору людини, зруйнованого катаклізмами XX століття» заради «відновлення сакрального виміру реальності» як єдиного шляху до порятунку людини, на якому мистецтво стає найважливішим засобом, «джерелом важких надій». Музична мова відзначається власними, авторськими розробками в галузі звуковисотності, тембральності (аж до створення власного інструмента – тубофону), фактури, що дозволило композитору створювати індивідуальні (авторські) музичні проекти і концепції у сфері симфонізму (а також в інших жанрах музики). Музична драматургія рясніє парадоксами, несподіваними поворотами та жанровими модуляціями дійства. На користь симфонічної складової виступає четверний склад оркестру, що включає також чотири батареї перкусії, орган та спеціально створені для цієї симфонії т.зв. тубофони. У вербальному компоненті, завдяки використанню латинської мови, яка пропонує мовну нейтральність через ритуальну мову, що більше не використовується в народній мові, підкреслюється сакральна образність. У цьому творі Пендерецький відходить від свого постнеоромантичного стилю 1980-х, звільняючись від типових моделей на користь своїм натхненню, інтуїції та духовній складовій мистецтва. Очевидно посилюється просторове відчуття звучання, його «вільне дихання»; ефекти «відриву» хроматики від басу та її несподівані повернення до тонального фундаменту; поєднання варіативності та імітації. Недивно, що композитор назвав цей твір серед двох своїх опусів, які хотів би відправити у майбутнє.

КОНЦЕРТИ В.А. МОЦАРТА ДЛЯ КІЛЬКОХ КЛАВІРІВ З ОРКЕСТРОМ: ЖАНРОВО-СТИЛЬОВИЙ АСПЕКТ

Huangqi Chen — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи. У статті досліджуються жанрово-стильові властивості подвійних фортепіанних концертів В.А. Моцарта. Методологія дослідження передбачає використання системного, музикознавчого, виконавського та культурологічного підходів; важливими є джерелознавчий музично-аналітичний методи. Наукова новизна роботи постає у виявленні композиторських та виконавських особливостей фортепіанних концертів Моцарта для кількох інструментів з точки зору еволюції жанру інструментального концерту. Висновки. Концерти В.А. Моцарта для двох і трьох клавірів з оркестром виконуються не так часто, як твори того ж жанру для одного сольного інструменту, проте вже більше двох століть займають почесне місце в репертуарі піаністів, оркестрів та диригентів різних виконавських шкіл, стилів, напрямків та національних приналежностей. На відміну від сольних концертів вони представляють можливості додаткового ігрового, театралізованого діалогу солістів, їх віртуозної та кантабільної фортепіанної майстерності, свіжості музичної думки, невичерпної винахідливості композитора у подоланні традиційної схеми. Концертна музика Моцарта висловлює природні, прості почуття, призначені, відповідно до моцартівської естетики, до того, щоб «чіпати серця» (що проявилося не тільки в музичній мові, типі концертування, а й у піанізмі). Підсумувавши розглянуті концерти, можна виділити темп як найбільш очевидний фактор, що впливає на використання виразних засобів, технологічних прийомів, фактор, що впливає на стиль трактування твору. Поряд із смисловою та структурною особливостями сприйняття музики Моцарта, на виконанні аналізованих концертів завжди може позначатися різний стиль піанізму видатних музикантів, який у свою чергу проростає з особливостей національно-культурологічної приналежності та індивідуально-психологічного складу особистості. Можливо, XXI століття стане новим етапом смислопороджуючої інтерпретації, спрямованої на осягнення сутності моцартівського мистецтва та творче переосмислення традицій віденського класика.

ЕВОЛЮЦІЯ СТИЛЬОВИХ ТА СТИЛІСТИЧНИХ ПОКАЗНИКІВ ВІРТУОЗНОСТІ У СУЧАСНІЙ ФОРТЕПІАННІЙ ТВОРЧОСТІ

Wen Wen — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета даної статті – визначити нові підходи до явища фортепіанної віртуозності як до творчо-виконавського процесу, який охоплює усі без винятку складові піаністичної діяльності музиканта, є узагальненою якістю вищої майстерності інструментальної гри та музичного мислення. Дана мета актуалізує звернення до віртуозності як до історичної та теоретичної категорії, котра споріднена з поняттям піанізму та піаністичності. Методологія роботи зумовлюється єдністю жанрово-стильового та праксеологічного підходів, запроваджується особистісно-діяльнісний ракурс вивчення піанізму, пропонується контекстний інформаційно-комунікативний підхід, що поєднується з естетико-інтерпретологічним методом. Наукова новизна статті обумовлена розширенням підходу до явища віртуозності з боку історичного та естетичного контексту, поглибленням оцінок піаністичного підґрунтя віртуозності як мовно-стилістичного, індивідуально-стильового, запровадженням критерію імпровізаційності та транскрипторської волі стосовно музично-виконавської творчості. Вперше пропонується вивчати віртуозні якості фортепіанної гри на основі транскрипторської виконавської майстерності; вперше визначається типологічний стильовий підхід до віртуозності як форми та способу виконавського само здійснення. Висновки. Віртуозність – піаністичність – піанізм як індивідуальний показник способу мислення – ігровий комплекс, що, зокрема, виражається у транскрипторській творчості – фортепіанний стиль, презентуючий специфічне фортепіанне мовлення, стилістичні інгредієнти фортепіанного тексту – коло взаємодіючих явищ, котрі дозволяють виробляти підходи до вивчення виконавської логіки та зумовленої нею системи прийомів стосовно окремих індивідуальних фортепіанних поетик.

ПЕРЕЖИВАННЯ ЯК ХУДОЖНЬО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН ТА ЙОГО ТИПОЛОГІЗАЦІЯ В ОПЕРНІЙ ПОЕТИЦІ

Tianxiang Dai — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

переживання та довести їх методичну важливість у вивченні емоційно-почуттєвої специфіки оперної творчості. Методологія роботи спирається на комплекс психологічного, естетичного, оперознавчого підходів, передбачає наголос на типологічних ціннісних критеріях, також розвиток аксіологічного методу. Наукова новизна статті полягає у розвитку теорії переживання у двох напрямах – загальнопсихологічному та художньо-естетичному, на засадах психології мистецтва. Пропонується підхід до виокремлення та типології оперного переживання, у русі від базових звичаєвих емоцій до специфічних оперних емоційно-когнітивних станів. Характеризуються специфічні якісні риси диференційованих оперних почуттів – емоційно-когнітивних станів. Доводиться, що мистецька сфера, особливо музично-театральна, є пріоритетною для втілення, вираження, предметної експлікації емоційного змісту людської свідомості. Своєрідність її також полягає в тому, що в ній усі провідні емоційно-почуттєві стани, по-перше, набувають нових якісних значень, стають більш диференційованими; по-друге, неодмінно набувають естетичної трансформації, естетично перефарбовуються, піднімаються до рівня позитивного переживання, котре передбачає особливу когнітивну радість, що сприяє емпатії, альтруїзму та креативності. Висновки. Сучасна психологічна теорія переживання здатна отримати суттєву підтримку з боку психології мистецтва та вчення про художньо-естетичні емоції. Водночас її категоріальні засади сприяють розумінню тих процесів, що відбуваються в мистецтві у художній формі, зокрема на основі оперної композиції зі здійснюваним нею видовим мистецьким синтезом. Взаємодія психологічної та мистецтвознавчої (музикознавчої) концепцій щодо емоційного-когнітивного досвіду сприяє розвитку емотивно-аксіологічного підходу до оперного переживання та способів його типології.

ЯВИЩЕ ІНТОНАЦІЙНОГО СИНТЕЗУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ КАМЕРНО-ВОКАЛЬНІЙ МУЗИЦІ РОМАНТИЧНОЇ ТА ПОСТРОМАНТИЧНОЇ ДОБИ У СВІТЛІ ПРОБЛЕМИ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

Yang Yi — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – виявити провідні інтертекстуальні передумови інтонаційного синтезу в європейській камерно-вокальній творчості доби романтизму та постромантизму, тобто у період найбільш інтенсивного розвитку діалогу поезії та музики в його різноманітних авторських стильових формах. Методологія роботи заснована на єдності історично-стильового та структурно-композиційного текстологічного підходів, містить філологічні компоненти та монографічні жанрові оцінки. Наукова новизна статті полягає у вивченні камерно-вокальної сфери музики з позиції екфразісу та інтертекстуальності, що дозволяє обговорювати специфічні полілінгвальні властивості змісту камерно-вокального опусу, у тому числі у його циклічній формі. Виявляються найбільш визначальні у цьому відношенні авторські композиторські поетики, котрі стають визначальним у розвитку камерно-вокального жанру від доби романтизму до постромантичних стадій. Висновки. У поєднанні з екфразісом, полілінгвальність виступає здатністю розширювати текстове поле музики, насичуючи його «знаками» різних національних музичних мов, не лише професійних, а й фольклорних. Полілінгвальність є загальнокультурним поняттям, що вказує на здатність володіння декількома мовами та залучення за їх допомоги до більш широкого простору культури. Полілінгвальний метод вказує на одночасне використання різних мов для побудови одного тексту, що дозволяє підсилити його внутрішні діалогічні властивості, здійснити культурно-смисловий полілог. Як індивідуальний авторський метод, зокрема у творчості Б. Бріттена, полілінгвальність передбачає переплавлення двох і більше мовно-стильових музичних синтагм в одному композиційному річищі, з наданням їм деякої переважаючої інтонаційно-мовної фарби, своєрідного національного наголосу. Так, англійський наголос Б. Бріттена виявляють звернення до певних поліфонічних прийомів, канонічного та контрапунктичного викладу, застосування фольклорних прототипів, деяке інше. Втім дане питання, особливо якщо його розглядати у межах усієї англійської композиторської традиції ХХ століття, вимагає додаткового вивчення.

ЯВИЩЕ «НОВОЇ СЮЇТНОСТІ» У ФОРТЕПІАННІЙ МУЗИЦІ: СТИЛЬОВІ ТРАЄКТОРІЇ

Nianjia Xu — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – виявити передумови становлення та специфічні структурно-смислові риси, особливі виконавські текстові якості «нової сюїти» як вищого щаблю трансформації сюїтної логіки у фортепіанній творчості. Методологія роботи формується на засадах жанрово-стильового підходу з наголосом на семантичних аспектах, до якого долучаються теоретичний структурно-композиційний та історіологічний стильовий. Наукова новизна статті виражається в оновленому погляді на явище сюїтності у його історично-стильовому розвитку та логіко-композиційному й смисловому ускладненні. Аналізується дефініція «нової сюїти» як жанрової формації, котра усталюється у романтичну добу і стає одним з її найбільш важливих відкриттів у сфері фортепіанної музики. Запроваджується поняття про «концептуальний альбом» як новий жанровий та логіко-семантичний розвитку принципу сюїтності у фортепіанній поетиці. Висновки. Більш глибинна оцінка явища «нової сюїтності» стає можливою завдяки історико-стильовому підходу, зокрема виявленню впливу пізньоромантичного стилю на способи циклічної композиції; саме даний вплив веде до виникнення наступного історичного жанрового типу фортепіанної сюїти «концептуальний альбом», що стає важливою складно-складовою дискретно-темпоральною формою у ХХ та XXI столітті. Важливою ознакою альбому стає контамінація різних формотворчих начал, починаючи зі змішання сонатності та сюїтності, також різних видів програмності, що сприяє нарощуванню символічного потенціалу фортепіанної музики. Зокрема, поєднання принципів сюїти, рондо, варіацій, сонатності відкриває нові програмно-концептуальні можливості в творчості Р. Шумана; синтез візуальних, поетичних та суто музичних чинників програмності характеризує циклічний фортепіанний метод Ф. Ліста. В творчості М. Равеля можна відкрити два різновиди альбомної композиції з опорою на зовнішні обставини, на концепт «присвята-омаж»; з опорою на суто музичний логіко-семантичний принцип, на концепт «сонатність».

ТРАНСКУЛЬТУРАЦІЙНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЕВОЛЮЦІЇ СУЧАСНОЇ ФОРТЕПІАННОЇ СЕМІОСФЕРИ

Huiyan Yang — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета даної роботи – охарактеризувати провідні транскультураційні тенденції в еволюції фортепіанно-виконавських виразових засобів, пояснити причини та цілі їх сучасної активізації. Методологія роботи зумовлюється єдністю культурологічного, семіологічного та виконавсько-інтерпретативного методів, залучається також жанрово-стильовий підхід до фортепіанної творчості, розглядається поняття та явища музичного семіозису у його втіленні у творчості Лео Орнстайна. Наукова новизна статті може визначатися як спроба здійснення транскультураційного аналізу фортепіанної творчості в умовах сучасного музичного семіозису. Розвиток поняття трансгресії дозволяє відкрити оновлені підходи до піаністичної та композиторської фортепіанної діяльності. Виявляються також транскультураційні риси творчості Л. Орнстайна, котрі визначають його особливий піаністично-композиторський метод, обумовлюють явище стильового та мовного синтезу в його фортепіанній творчості. Висновки. Транскультураційні тенденції зумовлені ускладненням інформаційно-комунікативного поля культури та її ціннісно-смислової вертикалі; вони проявляються на різних рівнях музично-творчої системи та означають перетинання меж історичного часопростору, різних діяльнісно-інституціональних сфер та їх функціональних комплексів, дійсної та вигаданої, умовної реальності, психологічних світів окремих особистостей, різних систем художньо-виразових прийомів. Транскультураційні тенденції передбачають перехід від традиційних звукових джерел, акустично-автентичних, до оновлених цифрових, цілком штучних, з намаганням поєднати між собою оці дві сфери вже не лише музичної творчості, а й звукової, у широкому її розумінні. При цьому саме приставка транс відповідає характеру процесу, як «ковзанню» по поверхні багатьох існуючих водночас (завдяки сталості семантичної мережі Інтернету) явищ, з численними поверненнями та новими перетинаннями меж, поки не виникає нова концепція фортепіанно-виконавської функціональності.

ПРОЦЕС ЦИКЛІЗАЦІЇ У КАМЕРНО-ВОКАЛЬНІЙ ТВОРЧОСТІ: ДО ПРОБЛЕМИ ЦІЛІСНОСТІ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

Yuhang Luo — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – простежити значення циклу та процесу циклізації у камерно-вокальній творчості як основи формування художньої цілісності музичного тексту. Методологія дослідження базується на поєднані музикознавчого та виконавського аспектах музично-текстологічного підходу з одного боку, з іншого – принципи стилістичного аналізу та семантичного узагальнення актуалізують застосування текстологічного підходу у поєднанні з музикознавчим аналітичним. Наукова новизна даної роботи полягає у суттєво оновленому аналітичному підході до камерно-вокальних циклів, в тому числі з посиленням уваги до побудови їх виконавської форми у безпосередньому зв’язку зі специфічними якостями музичної циклічності. Висновки. Концепція циклічності та її роль у мистецтві, особливо в камерно-вокальній музиці XX століття, розглядається як важлива властивість, притаманна багатьом аспектам людської діяльності, включаючи художні твори, наукові й історичні події, а також етапи життя провідних творчих постатей свого часу. Цикл можна розуміти як об’єднання взаємопов’язаних явищ, які разом утворюють системне ціле. Камерно-вокальна музика XX століття характеризується прагненням освоїти нову поезію, яка раніше не сприймалася як можливе підґрунтя для таких творів. Композитори зверталися до поетичних джерел, що відображають голос епохи з її соціально-історичними потрясіннями, особистими переживаннями та філософськими роздумами. Музична культура XX століття стала періодом активних жанрово-стилістичних пошуків, що заклало міцну основу для розвитку сучасної музики у всій її художньо-образній повноті. Розширення меж камерно-вокального циклу призвело до нових тенденцій, характерних для композиторської творчості початку XXI століття, зокрема це виявилося в експериментах зі складом виконавців, новими формами та художніми засобами. Взаємодія слова та музики стала ключовим фактором у еволюції композиторського мислення, а сфера камерно-вокальної музики набула важливого значення для визначення стилю композитора й виявлення його художніх інтересів.

ПІВСТОЛІТТЯ В ОДЕСЬКІЙ ОПЕРІ – СЦЕНОГРАФІЯ ПЕТРА ПАНАСОВИЧА ЗЛОЧЕВСЬКОГО

Nataliia Volodymyrivna Ostroukhova — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Метою роботи є аналіз творчості головного художника Одеського державного академічного театру опери та балету, народного художника України, заслуженого діяча мистецтв України і Грузії Петра Панасовича Злочевського (1907, Київ–1987, Одеса). Методологія дослідження ґрунтується на історико-культурологічному, теоретичному і жанрово-стильовому аналізі його творчої діяльності в театрі з 1932 – художник, з 1944 – головний художник (з перервою у 1941–1944 рр.) по 1977 рр. Наукова новизна роботи полягає у аналізі діяльності художника у динаміці його розвитку та у історичному контексті буття Одеського театру. Творчість митця відрізнялася дивовижним почуттям стилю епохи, вмінням відтворити цю епоху на сцені у виставах різних жанрів. З’ясовується, що 1930–1950-ті рр. можна віднести до першого етапу його діяльності, характерними рисами якого є докладно виписані деталі, подробиці побуту, створення колоритних й мальовничих декорацій для втілення зреліщного видовища. Яскравими подіями ставали постановки нових опер та балетів таких композиторів, як Р. Глієр, К. Данькевич, О. Чишко, Б. Лятошинський… Другий етап розпочався у 1960-ті роки. Сценографа хвилює спектакль загалом, тому він віддає перевагу вражаючим деталям, що мають символічне звучання, як в опері Дж. Пуччіні «Чіо-Чіо-Сан», використовує світлові можливості сцени, як в опері А. Петрова «Берег надії», втілює сміливі задумки постановників завдяки оновленій машинерії, як в опері В. Губаренка «Загибель ескадри», де багатоповерховий сейф для зберігання м’яких декорацій було декоровано як бойовий корабель. Висновки. Творчість митця, художника, педагога та суспільного діяча П. П. Злочевського дуже багатогранна і продуктивна. За переліком постановок, сценографію яких створював головний художник Одеського театру опери та балету, можна вивчати його історію.

ПЕДАГОГІЧНИЙ АРТИСТИЗМ ЯК ФАХОВА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ПЕДАГОГА-МУЗИКАНТА

Viola Grigoryevna Demidova — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – розкрити особливості педагогічного артистизму як фахової (музично-естетичної та музично-виконавської) компетентності викладачів музичних академій; виявити особливості впливу артистизму музиканта-викладача на якість його педагогічної взаємодії зі студентами; розкрити зміст означеного феномену; визначити компонентну структуру педагогічного артистизму викладачів галузі музичного мистецтва. Методологічну основу дослідження складають концепції системного, компетентнісного та творчого підходів мистецької освіти; методи теоретичного коментаря сутності артистизму на основі різнобічних науково-педагогічних підходів. Наукова новизна полягає в цілісному процесі дослідження педагогічного артистизму саме викладачів музичного мистецтва в системі музично-педагогічної освіти України на основі здобутків вітчизняних науковців, а також видатних діячів театральної педагогіки. Конкретизовано зміст педагогічного артистизму в галузі музичного мистецтва, доповнено компонентну структуру означеного феномену. Висновки. Виходячи з структурно-функціонального аналізу філософської, психолого-педагогічної та мистецтвознавчої літератури, ми дійшли такого висновку: педагогічний артистизм – це інтегративна якість особистості, один із провідних компонентів естетичної компетентності викладача та педагога, що сприяє розвитку педагогічної творчості та характеризується певним рівнем сформованості спеціальних здібностей, навичок, умінь, спрямованих на модифікацію педагогічної ситуації чи особистості вихованця; характеризується доцільністю обраних педагогом дій з урахуванням особливостей педагогічних обставин. Педагогічний артистизм викладача музичного мистецтва – це інтегративна якість особистості педагога, один із провідних компонентів його фахової (музично-естетичної та музично-виконавської) компетентності, що сприяє розвитку педагогічної та виконавської творчості. Вважаємо доцільним в контексті структури означеного феномену виділити такі компоненти: особистісно-мотиваційний, психофізичний, емоційно-естетичний, художньо-комунікативний.

ДУХОВНІСТЬ ЯК ПРОВІДНА ОЗНАКА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ХОРОВОЇ МУЗИКИ: ДО ПРОБЛЕМИ КОМПОЗИТОРСЬКОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПРАВОСЛАВНИХ КАНОНІЧНИХ ТЕКСТІВ

Yuriy Oleksandrovych Vlasopolov — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – виявити особливості розуміння явища духовності як невід’ємної складової та провідної ознаки сучасної української хорової музики. Дана мета передбачає дослідження композиторського прочитання та авторського інтерпретування канонічних текстів, включаючи богослужбові та позахрамові параметри. Методологія роботи ґрунтується на комплексному жанрово-стильовому та музично-семантичному підході з виділенням структурно-композиційних та музично-стилістичних прийомів реалізації духовної тематики у музичному творі. Наукова новизна статті зумовлюється розкриттям стильового змісту духовної теми в українській композиторській творчості як необхідної умови створення нової музичної символіки. Висновки. Обраний у даній статті ракурс вивчення вираження явища духовності в музиці дозволяє розділяти визначення жанрової обумовленості й художньо-стилістичних рис духовної та літургійної традиції в музиці. Саме вивчення літургійної традиції пов’язане з аналізом провідних композиційних форм і принципів інтерпретації канонічних текстів, у тому числі текстів літургії в композиторській творчості, особливо в роботах сучасних українських авторів. Багатошаровість текстологічного підходу до духовної музики пояснюється тим, що канонічні словесні тексти (зокрема Літургії) проявляють пріоритетність богослужбового, тобто ритуально-прагматичного значення, що підкреслює майже непохитність приналежності храмовим функціям. Весь історичний процес еволюції духовної теми у національному хоровому мистецтві та композиторській творчості українських композиторів обумовлює створення появи нової музичної символіки, яка стає невід’ємною ознакою українського музичного мистецтва. Це стає можливим завдяки поєднанню художньо-образних та музично-мовних принципів, що належать різним історичним стильовим епохам, адже сьогодні ми можемо стверджувати що семантика духовного в творчості сучасних українських композиторів розвивається в руслі синтезу ідей Ренесансу, Бароко і Просвітництва, а також у контексті жанрово-стильових композиторських інновацій, що, у свою чергу, стає проявом того, що духовна музика стає символічно поглибленою й ускладненою.

ТЕМБРОВИЙ АНСАМБЛЬ В СОНАТІ ДЛЯ ТРОМБОНА ТА ФОРТЕПІАНО Ю. ІЩЕНКА ЯК ОСНОВА ВИКОНАВСЬКОЇ СТРАТЕГІЇ

Dmytro Oleksiyovych Kravchuk — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядається тембровий ансамбль у Сонаті для тромбона та фортепіано Юрія Іщенка як основа формування виконавської стратегії. Досліджуються можливості розширення тембрового спектра через ансамблеві виконавські техніки, що сприяють оновленню звукових ландшафтів твору та відкриттю нових аспектів тембрової організації цього твору. Мета дослідження – дослідити тембровий ансамбль як ключовий аспект виконавської стратегії Сонати для тромбона та фортепіано Ю. Іщенка. Наукова новизна. У цій статті вперше застосовано комплексний підхід до аналізу тембрового ансамблю в Сонаті для тромбона та фортепіано Ю. Іщенка. Він включає дослідження темброво-драматургічної концепції твору та її проєкції у виконавську сферу, зокрема ансамблеву стратегію інтерпретації і тембровий баланс. Методологія дослідження включає комплексний підхід до аналізу тембрових взаємодій, що поєднує тембровий аналіз з інтерпретаційними підходами, що дозволяє глибше розкрити авторський задум та виконавський потенціал Сонати для тромбона та фортепіано Ю. Іщенка. Висновки. Тембровий ансамбль у Сонаті для тромбона та фортепіано Юрія Іщенка виступає не лише як засіб виразності, але і як основа для формування виконавської стратегії. Виявлено специфічні прийоми тембрової модуляції та інтегрування, які мають ключове значення для інтерпретації твору. Розширено спектр тембрових можливостей камерного ансамблю, що сприяють оновленню звукових ландшафтів твору та відкриттю нових аспектів тембрової організації. Виокремлено ключові фактори тембрового ансамблю: темброва мобільність та гнучкість, врахування драматургічного контексту та стилістичних особливостей, а також багатовимірність сприйняття тембрового ансамблю.

“ТРИПТИХ ДЛЯ ТРУБИ ТА ФОРТЕПІАНО” М. БЕРДИЄВА: ВІДТВОРЕННЯ АВТОРСЬКОЇ ІДЕЇ В КОНТЕКСТІ ВИКОНАВСЬКОЇ СВОБОДИ

Taras Volodymyrovych Parashchuk — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

У статті пропонується розгляд питань відтворення авторської ідеї на матеріалі “Триптиха для труби та фортепіано” М. Бердиєва в контексті виконавської свободи, що включає як теоретичний, так і практичний аспекти. Аналізується композиційна структура твору із ключовими виконавсько-технічними задачами. У зв’язку з розглядом відтворення авторської ідеї в умовах виконавської свободи, висувається гіпотеза щодо авторського задуму цього твору. Метою статті є аналіз “Триптиха для труби та фортепіано” М. Бердиєва з огляду на відтворення авторської ідеї та реалізації виконавської свободи. Наукова новизна полягає у конвергенції музикологічних та виконавських підходів до аналітичного осмислення обраного твору. Доводиться, що головною проблемою, яка постає перед сучасним інтерпретатором, є збереження балансу між авторським задумом і виконавською інтерпретацією. “Триптих для труби та фортепіано” М. Бердиєва надає виконавцю значну свободу, проте ця свобода, на нашу думку, може бути своєрідним виконавським викликом. Виконавець повинен бути здатним відчути та передати основну ідею твору, одночасно реалізуючи власну виконавську індивідуальність. Методологія дослідження базується на історичному, біографічному, аналітичному та семантичному підходах. Висновки. Визначено роль виконавської свободи у відтворенні авторської ідеї та розглянутий баланс між авторським задумом і можливостями інтерпретатора. Зазначено, що “Триптих для труби та фортепіано” М. Бердиєва дає виконавцям можливість не лише передати авторський задум, відображаючи творчі іпостасі композитора, але й внести власну індивідуальність у виконання. Запропонований досвід виконавського аналізу “Триптиха для труби та фортепіано” М. Бердиєва, висвітлює інтелектуальний шлях виконавця до відкриття нових можливостей виконання, через злиття авторської ідеї та виконавської свободи.

ПРОГРАМНІСТЬ В ФОРТЕПІАННІЙ МУЗИЦІ ЯК АКТУАЛЬНА ТЕОРЕТИЧНА ТА ТВОРЧО-ВИКОНАВСЬКА ПРОБЛЕМА

Lu Liu — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – виявити провідні підходи до явища програмності у фортепіанній творчості у її історичному розвитку від доби романтизму до сучасності. Методологія роботи включає історичний жанровий підхід, стильовий з зосередженням на авторській поетиці, аналітичний композиційний та концептологічний. Наукова новизна статті випливає з розгляду на новому дослідницькому рівні явищ програмності та символізації у їх взаємодії та сумісному розвитку. Оновлюється типологічний підхід до явища програмності у фортепіанні творчості, зокрема прослідковується особлива жанрова логіка фортепіанної прелюдії, котра набуває рис концептуальної у творчості О. Мессіана. Доводиться, що варто розглядати програмність як деяку додаткову цінність музики, що збагачує якість її естетичного переживання, сприяє розвитку її мовленнєвої системи та образних конотацій. Висновки. Вивчення специфіки прояву програмних принципів у фортепіанній музиці дозволяє залучати до них виконавсько-виразові прийоми та логіку виконавської форми. Ускладнення та нова інтеграція символічного методу завершується інтрамузичною концептуалізацією і формуванням низки понять, що мають як текстове композиторське, так і сонорно-сонористичне виконавське призначення. Прелюдія виявляє особливу активність і мобільність, вона акумулює не лише різноманітні жанрові знаки, але й стильові ідеї, надаючи особливої концентрованості тематичному викладу. Вона також здатна підсилювати інтрамузичні стимули програмності, сприяючи подальшій еволюції програмного методу як символічного, перетворюючи його на концептуальний, тобто надаючи окремим прийомам звучання специфічних поняттєвих функцій та призначення логічних фігур.

ГЕНЕЗА ТА ПРОВІДНІ ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У КАМЕРНО-ВОКАЛЬНІЙ ТВОРЧОСТІ КИТАЙСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ: ДО ПРОБЛЕМИ ВИКОНАВСЬКОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Huixuan Luo — Mon, 11 Nov 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – дослідити загальну генезу та визначити провідні жанрово-стильові тенденції у камерно-вокальній творчості китайських композиторів у світлі проблеми виконавської інтерпретації. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному поєднанні музикознавчо-аналітичного та виконавсько-інтерпретаційного аспектах вивчення камерно-вокальної творчості китайських композиторів у широкому культурно-історичному контексті, з виділенням провідного значення загального генезису і подальшого становлення даної жанрової галузі китайської музики. Наукова новизна даної роботи полягає у значно оновленому підході до вивчення камерно-вокальних циклів китайських композиторів, з виділенням провідних аспектів формування цілісності музичної форми на основі мелодійної мови, що спирається на традиційні для китайського мистецтва вербальні та музично-мовні принципи. Висновки. Камерно-вокальний цикл як особливий жанр і форма вокального мистецтва, стає невід’ємною частиною духовного життя китайської культури та завойовує визнання серед сучасної китайської аудиторії. Китайська музика, особливо камерно-вокальна, завжди була під значним впливом філософських концепцій, які протягом тисячоліть складали змістову основу культурного та музичного «коду» нації. У китайській камерно-вокальній музиці існує особливий зв’язок зі словом, який виражається в їхньому тісному злитті та взаємовпливі. Пентатоніка є невід’ємною частиною китайського мелодійного ландшафту, а її вивчення, так само як і її походження в культурі Китаю, відображає особливості світогляду давніх музичних традицій. Вивчення сучасного стану китайської вокальної культури органічно вписується в теорії камерно-вокального жанру, розроблені вітчизняними та зарубіжними дослідниками. Виявляється, що китайські композитори повністю сприйняли європейські досягнення у створенні камерно-вокальних циклів, запозичивши історичну модель, сформовану в європейській камерно-вокальній творчості XIX–XX ст. При цьому вони наповнили її національним змістом, специфічними образами та музичними елементами, які відображають культурні та філософські традиції Китаю.