Музичне мистецтво і культура

СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД НА ТВОРЧІ ОСОБИСТОСТІ ГОЛОВНИХ ХОРМЕЙСТЕРІВ ОДЕСЬКОЇ ОПЕРИ

Nataliia Volodymyrivna Ostroukhova — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – висвітлити персоналії провідних українських хормейстерів, які вплинули на створення національного репертуару Одеського оперного театру – нині Одеського національного академічного театру опери та балету. Методологія роботи: в основі даної роботи лежить системний підхід як вираз діалектичного методу, що дозволяє поєднати і наблизити один до одного джерелознавчий історіографічний та аналітичний аспекти музикознавчого вивчення. Наукова новизна роботи: доведено значення персоніфікації як необхідної методологічної складової творчої практики Одеського оперного театру як українського національного театру. Висновки: Творча діяльність хорового колективу Одеської опери свідчить про те, що хор є однією з вагомих складових оперного та балетного репертуару театру. Діяльність хорового колективу не можна відокремити від діяльності Одеського оперного театру як музично-драматичного явища та художньо-інституціонального феномена. Дійсно, найважливішим завданням для себе театр вважає створення умов, за якими репертуарна політика колективу відповідала б статусу театру як національного. Ще одним підтвердженням значення Одеської опери як національного театру, є нова прем’єра, що відбулася 17 вересня 2022 року, – постановка опери українського композитора,випускника Одеської консерваторії Олександра Родіна «Катерина» в рамках найбільшого вітчизняного фестивалю, який проходить за часів війни. Висвітлено інноваційну творчість головних хормейстерів театру Д. М. Загрецького, Л. М. Бутенка та В. Й. Регрута, які продовжили і розвинули традиції одеської хорової школи. На нашу думку, саме наявність в нинішній Одеській опері такого міцного хорового колективу на чолі з головним хормейстером ОНАТОБ В. Й. Регрутом, дозволило відбутися цій події і гідно продовжує досягнення хорового колективу,що були закладені Д. С. Загрецьким та Л. М. Бутенко.

«СІМ СЛІВ СПАСИТЕЛЯ НА ХРЕСТІ» Й. ГАЙДНА: ЖАНРОВО-ІНТОНАЦІЙНІ ТА ВИКОНАВСЬКІ АСПЕКТИ

Halyna Serhiivna Shpak — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційних та виконавських особливостей ораторії «Сім слів Спасителя на Хресті» Й. Гайдна в контексті австрійської духовно-музичної традиції XVIII століття та ідей Просвітництва. Методологія роботи має комплексний характер і базується на поєднанні засад історико-типологічного, герменевтичного, етимологічного, інтонаційного та жанрово-стилістичного підходів, що у сукупності дозволяють виявити інтонаційну, жанрово-стильову специфіку ораторіальної версії «Семи слів Спасителя на Хресті» Й. Гайдната особливості її інтерпретації. Наукова новизна роботи визначена її аналітичним ракурсом, що дозволяє розглядати ораторію Й. Гайдна «Сім слів Спасителя на Хресті» у контексті не лише еволюційних шляхів австрійської культури і музики епохи Просвітництва, а й ролі в ній духовного християнського культуротворчого чинника. Висновки. Ораторія Й. Гайдна «Сім слів Спасителя на Хресті» має оригінальну історію виникнення, позаяк її появі передували три однойменні інструментальні композиції – оркестрова, квартетна та клавірна. Ораторія являє собою зразок оригінального жанрового синтезу, в якому ознаки власне ораторії, при наявності зв’язків зі страсною церковною ритуалікою, вступають у взаємодію з традиціями австрійської azione sacra,німецького пасіону, церковної сонати, Stabat Mater. Звертання до теми смерті, що є провідною у страсній тематиці цього твору, а також до апокаліптичної картини «землетрусу» після смерті Ісуса Христа,викликає аналогії з реквіємом. Водночас структурно-драматургічна специфіка аналізованого твору Й. Гайдна виявляє також перетин між ораторіальною типологією та сонатно-симфонічним циклом, позаяк практично всі частини «Семи слів…» написані в розвиненій сонатній формі. Позначені жанрові характеристики обумовили й інтонацій-но-стильову специфіку музичної мови даної ораторії Й. Гайдна, сформовану на поєднанні, з одного боку, обиходної співацької практики та традицій барокової хорової музики (музично-риторичні прийоми, протиставлення соло та tutti тощо), з іншого – в апелюванні до типу мелодики, показової для стилю віденського класицизму, до домінування гомофонно-гармонічного типу фактури та принципового уникнення розвинених поліфонічних побудов.

АКТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИКОНАВСЬКИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ ВАРІАЦІЙНИХ ЦИКЛІВ Л. БЕТХОВЕНА: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ТА МУЗИКОЗНАВЧІ ПЕРСПЕКТИВИ

Anastasiia Pavlovna Muliar — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета даної статті постає в переосмисленні класичних творів через призму сучасних підходів до виконання, творчих технологій і культурних змін. Доцільність дослідження визначається також тим, що в умовах сучасного глобалізованого культурного простору піаністи та дослідники мають унікальну можливість ідентифікувати нові виконавські стратегії, які відповідають зміненим естетичним і технічним вимогам. Методологія роботи зумовлюється єдністю жанрово-стильового та праксеологічного підходів, запроваджуються особистісно-діяльнісний ракурс вивчення піанізму та інформаційно-комунікативний підхід. Наукова новизна статті визначається музикознавчим осмисленням змін у виконавських практиках, зокрема через призму робіт видатних музикознавців, таких як Чарльз Розен, Річард Тарускін та Альфред Брендель, котрі дозволяють виявляти відмінності та характерні риси сучасних інтерпретацій, реконструкції сприйняття та діяння класичної музики. Сучасні інтерпретації варіацій Людвіга ван Бетховена є яскравим прикладом того, як музика може зберігати свою актуальність і водночас трансформуватися під впливом нових культурних, технологічних та методологічних умов, а виконання Бетховена сьогодні постає сферою реалізації найрізноманітніших інтерпретаційних підходів, кожен з яких має свою логіку і виправданість. Висновки. Класичні твори Бетховена продовжують бути важливими не лише як частина історичної спадщини, але й як об’єкти сучасного музичного аналізу та виконавської діяльності. В умовах глобалізації та технологічного прогресу новітні методи дослідження і виконання надають нові можливості для інтерпретації і переосмислення класичних творів. Інтерпретаційний плюралізм, характерний для сучасної музичної культури у цілому, дозволяє по-новому почути та відчути музику Бетховена, відкриваючи нові грані його творчості, водночас підтверджуючи її вічну значущість.

ЛЬВІВСЬКА ВАҐНЕРІАНА У ВИМІРАХ МИСТЕЦЬКОЇ ПРАКТИКИ АНТОНІО РІБЕРИ

Maryana Vasylivna Ferendovych — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи полягає в осмисленні ролі Львівської ваґнеріани в творчому житті А. Рібери. Методологія дослідження передбачає застосування біографічного, компаративного та аналітичного методів. Наукова новизна. Львівська ваґнеріана постійно перебуває у фокусі наукових зацікавлень українських і зарубіжних мистецтвознавців. Однак, у цій сфері наукового пізнання диригентське виконавство є недостатньо вивченим. Зокрема, на маргінесі музично-театрального життя залишилася диригентська діяльність визначного іспанського диригента, визнаного ваґнерознавця А. Рібери. Наукова новизна статті полягає у розкритті ваґнерівської лінії, яку проводив маестро у Міському (Великому) театрі у Львові та визначенні його ролі у творенні виконавських традицій оперної спадщини Р. Ваґнера в Галичині. Висновки. Львівська ваґнеріана недооцінена у мистецькому доробку А. Рібери та несправедливо забута в історії галицької музичної культури. Аналіз життєтворчості митця свідчить про те, що праця у львівському Міському театрі стала етапною в його диригентській кар’єрі. Він широко реалізував діапазон творчих можливостей і, в такий спосіб, демонстрував надзвичайно багатий за спектром репертуар. Значна частка втілених ним художніх задумів пов’язана з низкою львівських першовиконань. Серед представлених опери італійської, французької, німецької, польської композиторської шкіл. Здійснюючи стратегію власної творчої діяльності, пов’язаної з ваґнеріанством, він якнайповніше представив оперну спадщину Р. Ваґнера, збагатив виражальну палітру виконавського процесу згідно з байройтськими вказівками, що дає підстави стверджувати про успішну самореалізацію диригента. А. Рібера виправдав чималі сподівання галицького суспільства щодо систематичного відновлення, впровадження і поширення музики Р. Ваґнера в музично-театральному просторі Львова. Водночас, його мистецька практика дозволила переосмислити ваґнерівську традицію в місті та піднести її на якісно новий рівень.

МУЗИЧНА ВИСТАВА «ШИНЕЛЬ» ЯК ФОРМА СУЧАСНОГО БАЧЕННЯ МЮЗИКЛУ В УКРАЇНІ

Daryna Andriivna Suprunova — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи. У дослідженні охарактеризовано музичну виставу «Шинель» Усеіна Бекірова як культурно-мистецький продукт, в якому відображені процеси формування сучасного бачення жанру мюзиклу в Україні. Методологія дослідження полягає в застосуванні методу концептуалізації та аналітичного методу, які дали можливість виявити креативний потенціал музичної вистави «Шинель» в пошуку підходів до репрезентації та сучасного бачення українського мюзиклу. Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше було охарактеризовано музичну виставу «Шинель» та проаналізовано її музичну складову. Висновки. Музична вистава «Шинель» є яскравим прикладом сучасного переосмислення класичної літератури в контексті українського музичного театру. Основана на однойменній повісті Миколи Гоголя, ця постановка привертає увагу як оригінальністю режисерського підходу, так і глибоким емоційним наповненням, яке передається завдяки сучасному баченню музичної складової мюзикла композитором. Основною особливістю вистави є поєднання класичних та сучасних засобів вираження, що створює алюзію на Бродвейські мюзикли. Музична частина вистави вирізняється жанровим розмаїттям: від ліричних композицій до динамічних джазових номерів, завдяки чому створюється багатовимірний звуковий ландшафт. Особливої уваги заслуговує робота з простором, декораціями та костюмами. Художнє оформлення сцени слугує важливим елементом у розкритті тематики вистави, а витончені костюми підсилюють її психологічну глибину. Крім того, використовуються мультимедійні технології, що роблять виставу доступною для широкої аудиторії, зокрема молоді. Мюзикл «Шинель» пропонує нове бачення класичного твору через призму українських реалій, де мова йде не лише про соціальну несправедливість, але й про духовне переродження особистості. Режисер підкреслює універсальність тем, таких як ізоляція, байдужість суспільства, втрата індивідуальності в умовах безликої бюрократії. Це не лише музична постановка, але й філософська робота, яка ставить перед глядачем питання про справжню цінність людської гідності та її крихкість в сучасному світі. Таким чином, музична вистава «Шинель» є значущим явищем для української театральної сцени. Вона відкриває нові горизонти для розвитку жанру мюзиклу в Україні, поєднуючи в собі глибокі соціальні, культурні, художні та музичні аспекти, які знаходять відгук у сучасного глядача. Вона є прикладом оновлення підходів до репрезентації українського мюзиклу та його музичної складової в контексті сучасних історичних умов розвитку жанру.

ОБРАЗИ ФІНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ У СИМФОНІЧНІЙ МУЗИЦІ Я. СІБЕЛІУСА (НА ПРИКЛАДІ СИМФОНІЧНОЇ ПОЕМИ «ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ»)

Inha Olehivna Shulha — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – визначити символічні значення образів фінської міфології, проаналізувати міжтекстові відношення між фрагмен- том фінського епосу «Калевала» та симфонічною поемою Я. Сібеліуса «Туонельський Лебідь». Розглядаються такі складові поетики Сібеліуса, як міфологічність, наративність, епічне начало, гносеологічні та онто- логічні закономірності світосприйняття композитора. Аналізується культурний вплив широкого історичного та соціального контексту кінця ХІХ – першої четверті ХХ століття на становлення національної ідеї у творчості Яна Сібеліуса. Методологія дослідження складається з текстологічного, аналітичного, типологічного, стильового та систем- ного методів. Наукова новизна статті полягає у комплексному аналізі семантичних зв’язків фінського народного епосу, національної міфології та програмності симфонічних поем Я. Сібеліуса. У роботі охаракте- ризовані концепти лебедя та ін. концепти фіно-угорської культурної традиції, зазначені особливості їх трактування у образній системи композитора. Висновки.Симфонічна поема Яна Сібеліуса виявляє близ- кість його симфоніям, оркестровим сюїтам, музиці до драматичних творів, і є особливим різновидом симфонічного жанру – драматизова- ною звуковою картиною, що виникла на основі калевальського епосута пов’язана з різними варіантами створеного композитором концепту, не тотожного літературному джерелу. Переважаючий характер дра- матургії в симфонічних творах Сібеліуса епічний, а конфліктно-дра- матичний елементінтегруєтьсяв них з образним уявленням міфу. Взає- модія музики та вербального тексту можуть забезпечити збереження міфу в культурі, передачу символічних значень від минулих до майбутніх поколінь та трансформації його сприйняття. Міф, який набуває звуко- вого об’єму, стає багатовимірним та забезпечує більшу виразність кон- цепту, який виходить за межі репрезентативних можливостей слова.

ПРОГРАМНІ ЧИННИКИ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ МУЗИЧНО-ОБРАЗНОГО ЗМІСТУ У ФОРТЕПІАННІЙ ТВОРЧОСТІ

Liu Lu — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета статті – виявити програмні передумови формування концептів часу та простору у фортепіанній музиці, зокрема у творах Ф. Шопена, довести значення структурно-композиційних та стилістичних засобів як хронотопічних чинників метафоризації музичного звучання, наділення його певними змістовими якостями. Методологія статті заснована на жанрово-стильовому семантичному та концептологічному підходах, передбачає залучення положень музичної текстології та розвиток убік музикознавчого метафорологічного методу. Наукова новизна статті визначається розвитком концептологічного підходу до програмних сторін фортепіанної творчості, виявленням нових якостей програмного методу, зокрема у творчості Ф. Шопена, за якими програмність формується на засадах метафоризації музичного мовлення. Характеризуються провідні концептуальні метафори в фортепіанній музиці Ф. Шопена як свідчення його авторського стильового мислення. Вперше визначається роль хоральності як наскрізної історичної когнітивної метафори, що набуває важливого значення в творчості Ф. Шопена. Висновки статті пропонують розглядати програмність як іманентну властивість музичного мис- лення та мовлення – результат розвитку переносних смислових означень, тобто метафоризації музичного смислу задля його більшої семантичної конкретності, структурно-композиційної визначеності. Проектування деяких положень метафорології, поняттєвих пропозицій теорії метафори Дж. Лакоффа до сфери фортепіанної творчості відриває шлях до поглибленого вивчення стильової семантики, зокрема фортепіанної творчості Шопена, до типологічного висвітлення провідних метафоричних засобів та концептуальних образів-смислів у творах Шопена. Відкривається провідна роль хоральності як концептуальної метафори в історичній еволюції європейської музики та у творчості Шопена.

ЖАНР РЕКВІЄМУ І ТРАУРНО-РИТУАЛЬНА ПРАКТИКА АНГЛІКАНСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

Zhu Xuanyang — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – виявлення історико-еволюційних шляхів розвитку та поетико-інтонаційних особливостей англіканського реквієму в англійській музично-історичній традиції минулого та сучасності. Методологія роботи. Істотними для цієї роботи виявилися міждисциплінарний, історико-культурологічний, жанрово-стильовий підходи, що дозволяють виявити інтонаційно-драматургічну та конфесійну специфіку «англіканського реквієму». Наукова новизна статті визначена її дослідницьким ракурсом, що враховує не тільки оригінальність англійської меморіальної духовно-хорової спадщини, репрезентованої в жанрі реквієму, але й її конфесійну спрямованість, сформовану на теренах англіканської традиції та її культово-релігійних настанов. Висновки. Історичні шляхи розвитку реквієму свідчать про поетапне формування його конфесійних різновидів. Еволюція католицького реквієму-спокути демонструє процеси його поступової секуляризації, що виявляється у тяжінні до фіксації граничних станів, полярних образів, у домінуючій ролі розділу «Dies irae», у посиленні контактності реквієму з музично-театральними жанрами при одночасному збереженні його духовно-етичної ґенези. На відміну від католицького реквієму, «траурна погребальна музика лютеранської традиції» не склалася у закінчений канонізований обряд, будучи реалізованою в культово-музичній практиці у численних формах – від обиходного протестантського хоралу аж до різноманітних композиційних моделей бахівських духовних кантат та їх аналогів. Неприйняття протестантизмом спокутної функції католицького реквієму обумовило специфіку репрезентації в ньому теми смерті як Підсумку земного шляху людини, споконвічного закону Буття, що й визначає вирівненість емоційного тонусу всіх розділів названого жанру та виключає оперно-театральну драматизацію. Феномен англіканської церкви, з одного боку, увібрав в себе духовні настанови католицької та протестантської традицій, обумовивши появу «Високої» та «низької» церков, що доповнювали одна одну при домінантній ролі «серединного шляху». З іншого боку, відкритість англіканства різним духовним конфесійним традиціям виявилася співвідносною й з традиціями «Нерозділеної церкви», «давньозахідного православ’я» та їх східнохристиянською ґенезою. Заупокійна ритуальна практика англіканської церкви або «Англіканський реквієм», репрезентований в творчості англійських митців Нового часу, у своєму прагненні до «кафолічності» приходить до органічного синтезу позначених традицій, в яких католицька та протестантська позиції взаємно доповнюють одна одну.

ХУДОЖНЬО-МОВНІ ЗАСАДИ ВОКАЛЬНО-ВИКОНАВСЬКИХ ФОРМ В ОПЕРНІЙ ТВОРЧОСТІ: КРИТЕРІЙ ЕМЕРДЖЕНТНОСТІ

Yu Guanjing — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета даної статті – розкрити значення емерджентності як головного критерію інтерпретативно-стильової унікальності оперного образу у його вокально-виконавському здійсненні. Запровадження даного критерію, зокрема до вивчення процесу сучасної інтерпретації тих європейських оперних творів, котрі визначають репертуарну основу світових оперних театрів, також є головним прецедентом оперної художньо-мовної свідомості, надають головні жанрові та стильові парадигми оперного мислення та мовлення. Методологія дослідження базується на жанрово-стильовому, аксіологічному та текстологічному підходах. Наголошується значення інтерпретативного аналізу, що дозволяє розвивати поняття інтерпретативного стилю щодо вокально-виконавських оперних форм. Наукова новизна даної статті полягає у доведенні значущості системного принципу емерджентності та важливості вивчення відповідних властивостей оперної творчості. Вперше запроваджується поняття емерджентних властивостей вокально-виконавської творчості як особистісно-центрованої та відповідальної за процес оновлення й осучаснення оперних форм, оперної драматургії у цілому. Пропонується підхід до оперного твору як динамічного хронотопічного утворення, що базується на дихотомії прецедентного та емерджентного начал, у котрій переломлюється єдність та розбіжність жанрових та стильових чинників, реалізується базовий синергійний потенціал оперного тексту. Висновки дозволяють зауважувати, що оперна творчість, як системне мистецьке явище, налаштована на відкриття прихованих смислових ресурсів людської свідомості, у єдності її соціальної та особистісної психологічної зумовленості. Впродовж усієї історії, людина прагне відкривати нові здатності та нові обрії існування, втілюючи їх у мистецькій діяльності, зокрема в оперній творчості. Вже як природна істота, людина має вроджені емерджентні потреби та властивості, які прагне розвивати та транслювати далі, вдосконалюючи за їх допомоги облаштування власної свідомості, відкриваючи нові ціннісні осередки культури.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВИВЧЕННЯ ОПЕРНОГО ЛІБРЕТО У СВІТЛІ ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Xiaoran Xu — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – розглянути актуальні питання вивчення оперного лібрето як системного феномену у світлі проблеми художньої інтерпретації. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному застосуванні текстологічного, культурно-історичного, семіологічного, інтерпретологічного та музикознавчого аналітичного підходів, що включає порівняльний аналіз та вивчення особливостей художньо-драматургічної побудови оперного твору. Наукова новизна даної статті полягає у комплексному розгляді відокремлених один від одного текстів – першоджерела і оперного лібрето, що призводить до можливості створення багаторівневої моделі інтерпретації, що свідчить про інтертекстуальність як головну властивість лібрето оперного твору. Висновки. Аналіз методологічних проблем оперної лібретології виявив багатошарову структуру тексту лібрето та його функціонування як універсального комунікативного феномена. Розглядаючи лібрето як семіотичний об’єкт, можна зробити висновок, що його співвідношення з літературним першоджерелом неминуче породжує проблему інтерпретації. Дослідження тексту опери як складного багатокомпонентного явища, у якому переплітаються літературний і музичний рівні, виявило проблему співвідношення понять «текст – інтертекст». Взаємодію різних знакових систем (літературного першоджерела та тексту лібрето) слід розглядати в контексті інтертекстуальності. Літературний першоджерело є відправною точкою для інтерпретації, тоді як процес створення оперного лібрето становить послідовність інтерпретативних актів. Початковий текст відображає авторську творчу волю, тоді як лібрето, будучи його переробкою, орієнтоване на реалізацію в музично-сценічній формі. Взаємодія композитора та лібретиста передбачає, що вони водночас виступають як інтерпретатори літературного тексту і як автори нової версії твору. У свою чергу, постановники оперних вистав вносять додаткові зміни в лібрето під час створення сценічної версії опери.

КАНОН ЯК ОСНОВА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ БОГОСЛУЖБОВО-СПІВАЦЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

Svitlana Viktorivna Osadcha — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – розглянути явище та поняття канону як основу функціонування православної богослужбово-співацької традиції з розглядом канону як особливої форми, створеної всередині традиції, під його безпосереднім впливом. Методологія роботи обумовлена інтеграцією музично-історичного, текстологічного, семіологічного, жанрово-типологічного та аналітичного музикознавчого методів. Наукова новизна даної статті зумовлена визначенням загальних теоретичних передумов вивчення літургійної традиції як феномена музичної культури з посиленням уваги до канонічних основ жанрової системи православної співочої традиції у зв’язку з чим пропонується новий підхід до жанрово-стильової системи православної співочої традиції. Висновки. Аналіз культурно-історичних, богослужбово-прагматичних і художньо-семантичних принципів функціонування богослужбовоспівочої традиції дає змогу виробити системні критерії, застосовні як до самого феномену літургійного співу, так і до його творців і виконавців. Музикант – чи то композитор, чи то співак – повинен у своїй творчості проявляти не лише художню майстерність, але й богословське осмислення, культивуючи в собі «кафолічну» свідомість Церкви. Ця свідомість передбачає усвідомлення своєї ролі у богослужінні як служіння, а не як самовираження. Відповідно, музикантові належить добровільно приймати на себе обмеження, продиктовані літургійною традицією, щоб найповніше й найточніше втілити Слово Боже у музичній формі, уникаючи нав’язування власних естетичних уподобань і концепцій. Відповідно, богослужбово-співоча традиція у своїй основі повинна залишатися передусім «музикою богослужіння», підпорядкованою літургійній логіці та канонічній традиції. У зв’язку з цим слід ввести ще одне ключове поняття – церковність, яке найповніше відображає природу живого літургійного досвіду, без якого неможливе повноцінне розуміння богослужбових чинопослідувань.

СЕМАНТИЧНА ПАМʼЯТЬ ЯК ЧИННИК ОБʼЄКТИВНОГО ПРОЧИТАННЯ ХУДОЖНЬОГО ЗМІСТУ ТВОРУ ВИКОНАВЦЕМ

Oleksandra Arkadiivna Sapsovych — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи полягає у виробленні музикознавчого та раціонально- виконавського розуміння та визначення феномену семантичної памʼяті індивіда на базі положень щодо ієрархічного місця цього явища в цілісній конструкції сприйняття та збереження, систематизації та конструювання інформації, що притаманні загальній та когнітивній психологій. Методологічною базою роботи стали історичний, емпіричний, феноменологічний підходи до вивчення зазначеної проблематики. Наукова новизна. У статті вперше розлого вирішується питання щодо категоріальної належності семантичної памʼяті чи то до аспектів конструктивно-логічної, чи то емоційної памʼяті виконавця. Спираючись на наведений в корпусі статті огляд існуючих у психологічній літературі теорії семантичної пам’яті та долучаючи до дискурсу наш практичний виконавський досвід, нами виведено нове визначення поняття семантичної памʼяті митця. Вперше в українському музикознавстві категорія семантичної пам’яті репрезентується як одна з основних та найважливіших концептуальних складових об’єктивного прочитання виконавцем музичного твору. Висновки. Акт неформального сприйняття музичного мовлення композитора, що реалізується дійсним процесом співпереживання тим емоційним та інтелектуальним станам, які закладені у кожному окремому елементі музичного полотна, накопичення відомостей про генетичний витік практично кожної інтонації, лексеми, що утворює архітектоніку твору – розуміється нами саме як семантична пам’ять – вибудовування та підключення виконавцем знання того «багажу» компо- зитора, який, будучи безумовно суб’єктивним для самого автора будь- якого твору, має стати об’єктивністю буття музичного тексту для втілювача-інтерпретатора. У практичній площині останнє досягається співставленням епізодичного та семантичного знання – тобто «грою» автоноетичним та ноетичним видами свідомості.

ІНТЕРПРЕТАТИВНІ ОСНОВИ ВИКОНАВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СВІТЛІ ПРОБЛЕМИ РОЗУМІННЯ

Valerii Yosypovych Regrut — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Метою статті є розгляд інтерпретативних основ виконавської діяльності у світлі проблеми розуміння, з виділенням важливості герменевтичного підходу до дослідження проблеми інтерпретації. Методологія дослідження полягає у застосуванні естетичного, музично-історичного та музикознавчого методів із залученням виконавського підходу, у комплексі вони утворюють єдину методологічну основу, що дозволяє у всій повноті розглядати проблему інтерпретації, а також природу музичного розуміння як важливої основи виконавської діяльності. Наукова новизна даної статті полягає у виявленні взаємозв’язку між виконавською інтерпретацією та розумінням у контексті герменевтичної методології, а також на визначення ключових теоретичних засад, необхідних для осмислення феномена розуміння як музикознавчої проблеми. Висновки. Матеріал дослідження та аналіз існуючих наукових розвідок доводить, що розуміння не зводиться до раціонального аналізу тексту і не вичерпується осмисленням логічної структури висловлювання, воно радше виступає як відправна точка, що спонукає до роздумів, але не детермінує сам процес інтерпретації. У цьому сенсі розуміння стає актом самоствердження інтерпретатора, способом його включеності у смислову реальність. Такий підхід робить розуміння не лише основою діяльності людини, а й фундаментальною умовою самого життя, оскільки саме в діалозі й у процесі смислоутворення народжується справжня дійсність. Сукупність авторитетних висловлювань, що визначають традицію, несе в собі імпліцитний наказовий тон, оскільки традиція – це не просто нагромаджений досвід, а й механізм його нормативного закріплення. Проте час необоротний, а тому й традиція підлягає постійному перегляду. Те, що вчора вважалося істинним і непорушним, завтра може видатися сумнівним або навіть хибним. У цьому напруженому діалозі між минулим і теперішнім, між усталеним і змінним, між передсудами та критичним мисленням народжується процес розуміння, у якому минуле не просто передається, а щоразу заново осмислюється у горизонті сучасності.

ФАКТУРНА АЛЕАТОРИКА В ХОРОВИХ ТВОРАХ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ

Hanna Pavlivna Kopiika — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – дослідження фактурної алеаторики в новітніх хорових творах сучасних українських композиторів, еволюційного шляху цієї композиторської техніки та виконавських засобів, що пов’язані з нею. Методологія дослідження спирається на історичний, системно-аналітичний, емпіричний, компаративний методи. Наукова новизна. В статті розглянуті найновітніші твори сучасних українських композиторів в історичному контексті, визначена роль алеаторних елементів в них і наведені корисні виконавські спостереження щодо створення потрібних композиторам звукових ефектів в алеаторних фрагментах. Висновки. Алеаторика є багатогранним явищем, яке проявляється в різних формах (як у процесі створення музичного твору, так і в процесі його виконання), що об’єднані спільною ідеєю навмисної випадковості. Обмежена організація звукових матеріалів історично існувала з давніх часів, але в XX столітті вийшла на новий концептуальний рівень. Алеаторика виникла як діалектична реакція на тотальний структуралізм, ставши його безпосереднім і логічним продовженням. У сучасній музиці часто спостерігається синтез двох зазначених вище сторін алеаторики (імпровізації та випадкових процесів на етапі створення), що створює цікаве переплетення організованої і випадкової складової музичного твору. У даному дослідженні основна увага зосереджена на фактурній алеаториці, яка активно використовується сучасними композиторами, включаючи й українських авторів. Зовнішня складність нотного запису часто викликає у виконавців певні труднощі та непорозуміння, що, в свою чергу, може призводити до небажання занурюватися в простір сучасної музики. Проте, процес вивчення хорових творів, що містять алеаторні фрагменти, може бути значно спрощений за умови глибокого розуміння виконавцями основних принципів цієї техніки. Це дозволяє краще впоратися зі складними аспектами виконання і забезпечує більш ефективний та осмислений підхід до сучасної музики.

ІНТЕРДИСЦИПЛІНАРНІ ПЕРЕДУМОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДИТЯЧОЇ ТЕМИ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МУЗИЧНОМУ МИСТЕЦТВІ

Natalya Valeriivna Izuhrafova — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета статті полягає у виявленні загальногуманітарних та інтердисциплінарних передумов вивчення явища дитинства, семантики дитячості у європейській музиці. Методологічну основу роботи утворюють, насамперед, дослідження філософського, культурологічного, літературознавчого та психологічного напрямів, присвячені «дитячій темі» та феномену дитинства, в тому числі у музичному мистецтві. Наукова новизна роботи полягає у простеженні генезису «дитячої теми» в музичному мистецтві та розкритті змісту поняття семантики дитячості у його проекції на художньо-образний світ музичного мистецтва. Висновки. Семантика дитячості у музиці пов’язана з ідеєю безмежної радості життя, з відмовою від трагічної колізії як обов’язкового елемента взаємин людини і світу. Тут відсутня експресіоністська гострота конфлікту, характерна для музики межі XIX–XX століть, а на перший план виходить світлий, гармонійний погляд на буття. У цьому сенсі дитячість постає як альтернатива експресіонізму, виникаючи як свого роду художній протест проти вузько-драматичних і деструктивних інтерпретацій світу. Хоча дитячість має глибоке історичне коріння і присутня у всьому художньому досвіді людства, як чітко оформлена, цілісна категорія музичної мови вона починає формуватися на межі XIX–XX століть. Саме в цей період вона стає самостійним елементом музичної виразності, відіграючи важливу роль у смислових пошуках композиторів XX століття. Семантика дитячості тісно пов’язана з класичною традицією, зокрема з її гармонізуючою функцією. При цьому йдеться не лише про період класицизму, а й паро всі етапи історії мистецтва, де реалізуються принципи врівноваженості, симетрії, структурної ясності та прагнення до гармонії. У цьому сенсі звернення до класичних форм є природним прийомом для вираження дитячої семантики, оскільки дитячість у мистецтві часто пов’язана з ідеями спрощеності, ясності та первозданної чистоти.

ДЖАЗ-РОК ЧИ РОК-ДЖАЗ: ДО ПРОБЛЕМИ ЖАНРОВОГО ВИЗНАЧЕННЯ ТВОРІВ UNIONIQUE MUSIC ЗА ФЕНОТИПОМ (НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ ГУРТУ SOFT MACHINE)

Iryna Olehivna Paliy — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета статті – визначити пріоритет організації музичного матеріалу залежно від типу мислення) музичних композицій Unionique music за методом фенотипів на прикладі творчості гурту Soft Machine. В даній статті дослідницьку увагу сфокусовано на творчості гурту Soft Machine, композиції якої знаходяться в «зоні перетину» різних сфер музикування – джазової, академічної та сфери рок-музики. Наразі жодне з жанрових визначень зазначеного вище музичного колективу не має цілісного, конкретного описання, в них існують багато суперечностей, тавтології та взаємозаміни. Англомовні музичні критики відносять творчість Soft Machine до таких жанрів, як прогресивний рок, джаз-рок, психоделічний рок, інструментальний рок, експериментальний рок. Для вирішення цих проблем ми визначили окрему категорію Unionique music, до якої відносяться музичні твори, що утворилися в результаті органічного поєднання елементів широкого спектру музичних сфер – від музики західноєвропейської академічної традиції до електронної музики. Методологія статті передбачає поєднання історичного, культурологічного, фенотипічного, жанрово-стильового методів аналізу темброво-акустичних параметрів звукоутворення. Наукова новизна зумовлюється вивченням творчості британського гурту Soft Machine в контексті домену Unionique music. Unionique music розглядається як музичний домен, в якому має місце взаємопроникнення мовних елементів музики попередніх доменів: етнічної музики та фольклору, західноєвропейської академічної традиції, джазу, електронної музики рок-та поп-музики тощо. Висновки. В результаті огляду найбільш показових композицій гурту Soft Machine за методом виокремлення фенотипу виявлено джазові «генетичні корені» музичного матеріалу даного колективу. Продемонстровано, що на різних рівнях організації музичного матеріалу – формотворчому, ладо-інтонаційному, тембровому, концептуальному творчість Soft Machine має більш тісні зв’язки з джазом, ніж із рок-музикою. Це дозволяє вирішити проблему жанрового визначення творчості даного гурту, яку тривалий час в колі зарубіжних музикознавців відносили до сфери рок-музики. Оскільки в композиціях Soft Machine мають місце ознаки междоменової взаємодії, це дає підстави вважати цей колектив доменом Unionique music із яскраво вираженим джазовим «ядром».

ІСТОРИЧНІ ТА ЖАНРОВО-СЕМАНТИЧНІ ПРОЛЕГОМЕНИ СУЧАСНОЇ ХОРОВОЇ ПРАКТИКИ: ВІД ЛІТУРГІЧНИХ ВИТОКІВ ДО ДУХОВНОГО КОНЦЕРТУ

Olena Ivanivna Kharchenko — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета статті – виявити історичні передумови та творчо-інституціональні чинники, показники сучасної хорової творчості, виявити її переважаючу релігійно-літургічну природу. Методологічна основа роботи визначена історико-стильовим та жанрово-типологічним підходами, передбачає виконавсько-текстологічний аналіз явищ хорової творчості. Наукова новизна статті обумовлена обґрунтуванням особливої духовно-символічної природи української хорової традиції, виявленням її головних жанрово-семантичних чинників. Виявляється, що провідна музична хорова символіка має перехідний жанрово-стильовий характер, віддзеркалює історичні взаємини між первинною релігійно-прагматичною та вторинною художньо-авторською сферами. Визначаються провідні жанрові тенденції розвитку хорової мовностилістичної сфери, як такі, що поєднують інтереси професійної та просвітницької творчої практики. Висновки. У цілому, вирішальним для музикознавчого розуміння феномена духовності стає вивчення взаємодії первинних і вторинних жанрових начал у музиці, як процесу, що має свої історичні, логічні й семантичні засади, передбачає власні мовностилістичні канони, що продовжують своє актуальне існування у сучасний період. При цьому головним постає питання про можливість переходу від одного історико-семантичного (парадигматичного) взірця втілення духовності в музиці до іншого. Духовність як особливий музичний феномен виявляє історично рухливу символічну природу; найбільший інтерес до символічних аспектів духовності й до духовності виникає в перехідні епохи, коли смисловий зміст людського життя, відповідно до нього – жанрово-стильовий зміст музики (мистецтва) – терпить певну кризу; за цією кризою починається нове відродження, ініціативний прорив культури до нових цінностей, що не виключає, навіть припускає, й ремінісценцію попередніх.

ЦИКЛІЧНА ЛОГІКА СЮЇТНОЇ КОМПОЗИЦІЇ ТА ЇЇ ІСТОРИЧНІ ЖАНРОВІ ПРЕЦЕДЕНТИ

Xu Nianjia — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета даної статті – виявити історичні стильові чинники еволюції сюїтності як базового циклічного феномена у сфері інструментальної музики, охарактеризувати основні жанрові модифікації сюїтної циклічності у камерно-інструментальній творчості. Необхідним є також обгрунтування стильових та стилістичних передумов, за якими циклічні риси виявляються у стосунках музичного тексту з часом в його композиційній та історичній формах, також у просторових показниках жанрового змісту, у співвідношеннях музично-мовних констант. Методологія роботи полягає в опорі на жанрово-семантичний та історико стильовий підходи у їх методичній єдності та взаємній теоретичній обгрунтованості. Наукова новизна статті виявляється в розширенні жанрово-семантичного підходу до явища сюїтності, котре набуває наскрізного значення та постійної еволюції у контексті музично-історичного процесу, зокрема у поєднанні критеріїв сюїтності та циклічності й вивченні їх взаємозалежності. Відкривається стильова підоснова розвитку не лише сюїтної композиції, а й логіки циклоутворенні, розкривається збиральна художньо-образна та конструктивна місія сюїтного жанру у сукупності його провідних історичних моделей (жанрово-композиційних прецедентів), доводиться універсальна системна логіка циклічності як провідного музично-композиційного принципу, часопросторового художнього чинника. Висновки. Матеріал даної статті дозволяє засвідчувати, що логіка сюїтного формотворення відображує провідні історичні потреби автономного музичного мислення, а жанр інструментальної сюїти володіє особливою художньою предметністю, котра привертає до нього увагу від доби бароко до сьогодні. Сюїтна композиція придбає різні жанрові модифікації, водночас має яскраво виражену прецедентність, тобто тенденцію повертатися до минулого досвіду, до попередньо визначених конструктивних та семантичних настанов. Таким чином вона накопичує принципи циклізації та затверджує специфічну циклічну природу музичної форми та музичного змісту у їх неодмінній єдності.

МУЗИЧНА СИМВОЛІКА ЯК ДРАМАТУРГІЧНИЙ ЧИННИК ОПЕРНОЇ КОМПОЗИЦІЇ: ІННОВАЦІЙНІ РИСИ МОЦАРТІВСЬКОЇ ОПЕРНОЇ ПОЕТИКИ

Qiu Xiaozhen — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета даної статті – виявити, яким чином «велика» символіка культури впливає на еволюцію жанрової форми опери та у чому полягає інноваційний сенс музично-символічної мови опер В. Моцарта. Також стаття прагне довести особливу антропоморфну природу оперної символіки, як синтетичного, так і суто музичного походження, тобто побудову мови оперного жанру «за образом та подобою» людської істоти, у служінні вже людині та суто людському розумінню смислу буття – на відміну від цілепокладання релігійно-храмового ритуалу. Методологія статті обумовлена історико-жанровим, семіологічним та системним підходами, вона передбачає розвиток символологічного ракурсу оперознавчого аналізу. Наукова новизна статті може бути визначеною як виявлення специфічної природи оперної символіки, що передбачає поєднання двох семантичних планів та двох провідних семіологічних механізмів, які йдуть, перший, з боку первинної літургічної символіки, інший – з боку музично виразової (мовно-стилістичної) сфери. Поглиблюється оцінка засадничого символічного призначення трагічної антиномії, зокрема семантики Dies irae, через історію якої просвічує становлення автономної музичної семантики, з її прихованими символічними інтенціями. Висновки дозволяють зазначати, що символіка в музиці має походження від «великої» символіки культури, тому завжди зберігає у своєму змісті відбиток головної екзистенціальної антиномії як протистояння життя – смерті, з усіма супутніми феноменами. На даній загальносмисловій основі виникає специфічна музична символіка, котра відображує власні експресивні здатності музичної мови, прирощує власний образний та знаковий потенціал, поглиблюється та диференціюється. Творчість В. Моцарта, зокрема його оперні твори, серед яких виокремлюється, як найбільш інноваційний за жанровим та композиційним тлумаченням твір, опера Дон Жуан, підтверджує важливість та єдність обох шляхів формування музичної символіки – втілення символічних знакових феноменів в музиці.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ФУНКЦІОНУВАННЯ КАТЕГОРІЇ ОПЕРНОГО ТЕКСТУ У СУЧАСНОМУ МУЗИКОЗНАВЧОМУ ДИСКУРСІ

Zhou Feng — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета статті – виявити провідні аспекти функціонування та застосування категорії оперного тексту у сучасному музикознавчому дискурсі. Методологія дослідження базується на поєднанні та комплексному застосуванні текстологічного, семіологічного, оперознавчого, сценографічного та музикознавчого аналітичного підходів, що включає компаративний аналіз та дослідження особливостей функціонування категорії та явища оперного тексту. Наукова новизна дослідження визначається його текстологічною спрямованістю. Досвід комплексного розгляду раніше відокремлених один від одного текстів призводить до відкриття цілісного феномену – оперного тексту як унікального багаторівневого явища. Висновки. Комплексне вивчення функціонування оперного тексту дозволяє виявляти його двоїсту природу: з одного боку, мобільні елементи володіють значною мірою змінюваності, що дозволяє їм адаптуватися до конкретної сценічної інтерпретації, але, з іншого боку, вони є похідними та вторинними щодо більш стабільних компонентів. Це означає, що, незважаючи на свою варіативність, такі елементи, як сценічні рішення, мізансцени, темп виконання чи інтонаційні акценти, неминуче співвідносяться з більш усталеними структурами, які формують основу оперного тексту. З точки зору прагматики оперний текст слід розглядати як складний, недискретний знак, у якому межі між означуваним та там що означає є рухомими й не завжди чітко визначеними. Ця недискретність зумовлена природою сценічного мистецтва, де сприйняття глядача одночасно охоплює кілька шарів інформації – музичний, візуальний, вербальний, а їх взаємодія створює смислові ефекти, що виходять за межі кожного з цих рівнів. У такому розумінні партитура може розглядатися як фундаментальний текст, що зберігає свою незмінність, тоді як сценічна трактовка та виконавська реалізація формують рівень семантичного потенціалу твору.

ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНА ТА ПСИХОЕМОЦІЙНА ОСНОВА ВОКАЛЬНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ БАЛАДИ Ф. ШУБЕРТА «ВІЛЬШАНИЙ КОРОЛЬ» (ERLKÖNIG)

Larysa Mykolaivna Loboda — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета дослідження – окреслити головні напрями розвитку та пріоритетні напрямки вивчення художньо-образної та психоемоційної основи вокальної інтерпретації Балади Ф. Шуберта «Вільшаний король» (Erlkönig). Методологія роботи базується на музично-історичному та текстологічному підходах, спираючись на поглиблений жанрово-стилістичний аналіз, у тому числі виконавських мовленнєвих засобів. Наукова новизна даної статті зумовлюється визначенням особливих художньо-образних та психоемоційних властивостей вокальної інтерпретації камерно-вокальних творів (на прикладі Балади Ф. Шуберта «Вільшаний король» (Erlkönig). Визначаються зв’язки між особистісними уявленнями виконавця, образними характеристиками герою камерно-вокального твору та способами виконання. Висновки. У камерно-вокальному творі розвиток емоційного імпульсу являє собою процес, що триває протягом усього музичного висловлювання. Цей імпульс, закладений на початку, отримує логічний розвиток у межах єдиної художньої концепції. У більшості камерно-вокальних творів імпульс є цілісним і неперервним, що можна простежити у романсах європейських композиторів, разом з тим, у деяких творах, зокрема у баладі Франца Шуберта «Вільшаний король», спостерігається співіснування кількох емоційних імпульсів у рамках однієї музичної структури. Загальна особливість камерно-вокального жанру полягає в тому, що кожен емоційний імпульс розвивається автономно, не вступаючи в складну взаємодію з іншими. Саме тому процес його розгортання залишається лінійним, а роль кожного образу в оповіді визначається виключно звуковими характеристиками. На відміну від складних багатопланових драматургічних структур опери, тут відсутнє активне взаємопроникнення різних емоційних станів. Ступінь ідентифікації співака з ліричним героєм визначається особливостями кожного конкретного нотного й вербального тексту. У камерно-вокальному жанрі виконавець стає безпосереднім посередником між музичним образом і слухачем, моделюючи виразне наповнення залежно від закладеної композитором емоційної траєкторії.

ЕКСПЕРИМЕНТИ «EUPHONIC SOUNDS» СКОТТА ДЖОПЛІНА: РОЗШИРЕННЯ ЖАНРУ КЛАСИЧНОГО РЕГТАЙМУ

Pavlo Mykhailovych Muliar — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Метою дослідження є виявлення у музичній гармонії та композиційних техніках Скотта Джопліна, зокрема у творі «Euphonic Sounds», взаємозв’язку між традиційними регтаймовими формами та новаторськими гармонічними експериментами, що виходять за межі жанру. Аналіз базується на гармонічному підході, що об’єднує традиційні методи аналізу регтайму з новими теоретичними концепціями хроматизму і модуляції. Методологічна основа включає компаративний аналіз регтайму Джопліна і європейської класичної музики, а також культурологічний метод, що розглядає вплив історичних гармонічних експериментів на розвиток американського джазу. Наукова новизна полягає в інтеграції елементів хроматичної гармонії та їхніх впливів на подальший розвиток джазу в контексті історії регтайму. Висновки свідчать про те, що Джоплін, використовуючи складні гармонічні конструкції, таких як мінорна неаполітанська гармонія та французький збільшений шостий акорд, значно розширив гармонічні можливості регтайму, створюючи нову музичну мову. Цей підхід відкрив шлях до нових гармонічних нововведень у джазі, до створення нових експериментальних музичних форм і продемонстрував, як традиційні ритмічні структури можуть поєднуватися з інноваційними гармонічними техніками, забезпечуючи таким чином перехід від регтайму до джазу як більш складної і виразної музичної форми. Твір Euphonic Sounds Скотта Джопліна є яскравим прикладом того, як композитор зумів підняти жанр регтайму до рівня високого музичного мистецтва, поєднавши традиційні ритмічні структури з гармонічними інноваціями, які виходять за межі жанру. Гармонічні рішення, застосовані у цьому творі, демонструють його глибоке розуміння не лише основ гармонії, а й більш складних хроматичних технік, які на той час активно використовували композитори європейської класичної музики. Один з ключових аспектів Euphonic Sounds полягає в його гармонічній складності. Джоплін виходить за межі типового регтаймового словника, впроваджуючи такі техніки, як хроматичні проходження, заміна функційних акордів і тривалі модуляції. Це робить музику набагато багатшою і виразнішою, порівняно з більш ранніми регтаймами, такими як «Maple Leaf Rag».

СОНАТА № 2 «СЛОВ’ЯНСЬКА» ВОЛОДИМИРА ЗУБИЦЬКОГО (ВИКОНАВСЬКО-МУЗИКОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ)

Serhii Vasylovych Targonii — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – дослідити образно-художній зміст сонати № 2 «Слов’янська» українського композитора Володимира Зубицького в дискурсі мистецької виконавської інтерпретації (в тому числі на прикладі виконання автора даної статті) як однієї з найважливіших складових мистецтва музики, її життя в природній цілісності свідомого та несвідомого, глибинному духовному пізнанні природи виконавства. Методологія дослідження обумовлена обраною темою та метою статті, спонукає до залучення історичного, аналітичного, компаративного, психологічного методів, а також жанрово-стильового аналізу професійного артефакту. Наукова новизна полягає в тому, що вперше в українському музикознавстві розкрито емоційно-драматичний сюжет сонати №2 «Слов’янська» як екзистенціальну колізію буття та творчості в їх глибинних взаємозв’язках, втілену в композиторській спадщині митця Володимира Зубицького як культурного надбання України. Висновки. Результатом проведеного виконавсько-музикознавчого аналізу стала доведена ціннісно-смилова вагомість образно-художнього змісту сонати №2 «Слов’янська». Одним з найважливіших факторів щодо виявлення і розуміння художнього змісту, іманентно-смислової сутності музичного полотна є творчо-екзистенціальна виконавська інтерпретація як втілення індивідуального виконавського ейдосу в експліцитній актуальній формі. Запропонований аналіз сприяє насамперед розширенню кола впливу на індивідуально-виконавське особистісне переживання музичного твору за рахунок виокремлення образно-художніх «персонажів» драматургії композиції, застосованого інструментарію музикознавчого понятійно-термінологічного ресурсу, що створює цілеспрямований рух до нових осяянь, творчих відкриттів – глибинно-сутністних переживань, збагачень-оновлень музичного змісту як результату сценічного артистичного комунікативного самовираження виконавця, що відбувається на основі розуміння власної інтерпретаційної концепції під час роботи з твором і безпосередньо під час публічних виступів.

ВОКАЛЬНА ПАРТІЯ ВІОЛЕТТИ ВАЛЕРІ З ОПЕРИ «ТРАВІАТА» ДЖ. ВЕРДІ В АСПЕКТІ СПЕЦИФІКИ ВИКОНАННЯ ОПЕРНИМИ СПІВАЧКАМИ З ТИПОМ ГОЛОСУ КОЛОРАТУРНЕ СОПРАНО

Tetiana Anatoliyivna Lysenko — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи полягає в осмисленні та розкритті специфіки виконання вокальної партії Віолетти Валері з опери «Травіата» Дж. Верді оперними співачками з типом голосу колоратурне сопрано. Методологія дослідження базується на біографічний, історичний, системно-аналітичний, компаративний та інтерпретаційний методи. Наукова новизна. Вперше вокальна партія Віолетти Валері з опери «Травіата» Дж. Верді аналізується в аспекті співвідношення її характерних текстових особливостей, що належать до певних тембральних різновидів жіночих сопранових голосів, та специфіки виконання колоратурними сопрано. Вперше наголошується на необхідності розвитку навичок і вмінь, притаманних культурі оперного співу, через опанування студентами-вокалістами музичних вищих навчальних закладах дисциплін «Вивчення оперних партій» та «Оперна студія», що допоможе, серед іншого, зрозуміти глибинну семантику вокальної партії головної героїні геніальної опери Дж. Верді та надати методичні підходи до її засвоєння з подальшою перспективою створення її виконавських інтерпретацій. Висновки. Аналіз вокальної партії Віолетти Валері з опери «Травіата» Дж. Верді з погляду характерних атрибутів, що позиціюють тембральні різновиди сопранових голосів, а також власний досвід роботи авторки статті над цією жіночою партією та її репрезентації на сцені Дніпровського академічного театру опери та балету дозволив осмислити та розкрити специфіку її виконання оперними співачками з типом голосу колоратурне сопрано. У зв’язку з цим було підкреслено своєрідність цієї оперної партії, що вимагає від виконавиці не лише навичок технічної досконалості, але й акторської майстерності, та, зокрема, практики «акторства у голосі», яка може здійснюватися шляхом оперування тембральними, регістровими та технічними характеристиками ліричного та колоратурного сопрано у взаємодії із застосуванням різноманітної динаміки (гучності). Разом з цим, констатація достатньої складності та специфічності текстового матеріалу партії Віолетти призвела до формулювання умовиводів про необхідність приділення особливої уваги опануванню оперного співу, зокрема в таких дисциплінах, як «Вивчення оперних партій» та «Оперна студія» під час навчання в музичних вищих навчальних закладах. У підсумку це визначає перспективи подальших досліджень у світлі ретельного створення методів і підходів до виконання партії Віолетти Валері колоратурними сопрано в контексті навчання у музичному виші, репетицій, виступів на різних сценічних майданчиках тощо. Водночас цікавим видається проведення порівняльного аналізу виконавських інтерпретацій цієї партії, втілених кількома колоратурними сопрано, а також співачками з іншими типами жіночих голосів.

ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ДИРИГЕНТСЬКІ УСТАНОВКИ Д. ЗАГРЕЦЬКОГО У СВІТЛІ РОЗВИТКУ ОДЕСЬКОЇ ХОРОВОЇ ШКОЛИ

Ioann Gennadiyovych Voronko — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – визначення основних творчих настанов Д. Загрецького як хорового диригента та порівняння їх з диригентськими поглядами К. Пiгрова у контекстi розвитку Одеської хорової школи, висвiтлення особливостей розвитку Одеської хорової школи у контекстi дiяльностi iї послiдовникiв. Методологія дослідження спирається на біографічний, історичний, культурологічний та аналітичний підходи. Наукову новизну створюють музикознавчі оцінка та обґрунтування діяльності представникiв Одеської хорової школи як провiдних у iї формуваннi та розвитку. Висновки. Одеська хорова школа розвиває традиції К. Пігрова у галузі особливої вокально-ансамблевої природи мистецтва хорового співу. Унікальність феномену творчої діяльності Д. Загрецького у всіх його вимірах – диригентсько-виконавському, педагогічному і композиторському – полягає в органічної цілісності професійної майстерності усіх вищеназваних аспектів, а техніка диригування, як система диригентських жестів і прийомів, та розвиток виразових можливостей диригентського апарату була успадкована від диригентської школи Д. Загрецького. Обдарований, висококультурний музикант, що мав сильну волю, гіпнотичний дар впливу на хор, Загрецький впливав на викладачів кафедри, а також виховав кілька поколінь студентів. Завдяки своєму дивовижному слуху під час роботи з хором він миттєво реагував на інтонаційну неточність. Основними принципами диригентської школи Д. Загрецького виступають: пластика, ясність жестів, відсутність скутості, затисненості; сукупність складових диригентського апарату; виразна кисть, що найбільш концентрує увагу співаків-хористів; обличчя, яке відбиває внутрішній емоційний стан диригента у передачі його хору. Д. Загрецький виховав більш 50 диригентів-хормейстерів, справжніх майстрів своєї справи, які здійснили могутній вплив на становлення хорової культури в Україні. Серед його випускників справжні хорові титани ХХ століття: народний артист України, академік, професор А. Авдієвський; народний артист України,професор В. Іконник; народний артист України Є. Кухарець; заслужений артист України В. Кіоссе; заслужений діяч мистецтв України, професор П. Горохов; народний артист України, професор В. Газінський; головний хормейстер Одеського театру опери і балету, професор Л. Бутенко; заслужений діяч мистецтв України С. Крижановський; заслужений працівник культури України, лауреат міжнародних конкурсів, професор Г. Ліознов.

ВЗАЄМОВПЛИВИ ПРОВІДНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ШКІЛ У ФОРТЕПІАННІЙ ПЕДАГОГІЦІ ЛЬВОВА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Nadia Volodymyrivna Yavna — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Визначення методичних та виконавських засад представників фортепіанного мистецтва Галичини першої половини ХІХ століття є непростим завданням, оскільки більшість з них провадили приватну викладацьку практику в аристократичних родинах (відповідно – їх учні, згідно свого суспільного статусу, не вели активної публічної концертної діяльності), а як виконавці виступали в закритих салонах чи благодійних програмах, у рецензіях на які імена виконавців нерідко не вказувалися. Нечисленною була і сама преса, і кількість та масштаб публікацій, присвячених виконавським аспектам. Мета роботи – спроба вияву джерел педагогічних тенденцій у діяльності провідних постатей у сфері фортепіанної педагогіки Львова першої половини ХІХ століття. Методологія дослідження спирається на історичний, ретроспективний, системно-аналітичний та компаративний методи. Наукова новизна – реконструкція педагогічних принципів провідних педагогів фортепіано вказаного періоду за характером здобутої освіти, педагогічної та методичної діяльності. Висновки. Фортепіанне мистецтво Галичини першої половини ХІХ століття варто розглядати насамперед в контексті традицій віденської фортепіанної школи, оскільки домінантними фігурами фортепіанного мистецтва є музиканти якнайтісніше пов’язані з нею. У їх педагогічній діяльності зберігаються риси виконавця-творця, де наставник забезпечує дидактичний репертуар, суголосний традиціям і запитам своєї доби, а також постає творцем методичних напрацювань у відповідності до власного практичного досвіду та інструментарію. Основними принципами фортепіанної педагогіки є послідовна розробка технічних засобів доступних для піанофорте та фортепіано в противагу клавірам, диференціація технічних і художніх завдань, робота над розвитком пальцевої техніки, зростання уваги до тривалого технічного відпрацювання виконавських прийомів, зростання ролі дидактичної літератури і різновидів вправ над художнім матеріалом в процесі виховання піаніста-віртуоза.

«ТЕАТРАЛЬНА СОНАТА» ДЛЯ КЛАРНЕТА ТА ФОРТЕПІАНО КАРМЕЛЛИ ЦЕПКОЛЕНКО: ВИКОНАВСЬКИЙ АНАЛІЗ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

Oleksii Igorovich Tymkiv — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – музично-виконавський аналіз, музикознавча та виконавська інтерпретація «Театральної сонати» для кларнета та фортепіано Кармелли Цепколенко. Соната входить у виконавський репертуар автора статті. Методологія дослідження спирається на теоретичний та виконавський аналізу музичного тексту, а також культурологічний аналіз контексту створення та історичних зв’язків аналізованого твору. Виконавський аналіз розуміється як поєднання технологічного, концепційного та психологічного підходів. Наукова новизна. «Театральна соната» Цепколенко, хоча й була проаналізована самою авторкою тощо, досі ще не ставала об’єктом виконавського аналізу, а також усебічного теоретичного, виконавського та історичного інтерпретування. Доводиться, що «Театральна соната» Кармелли Цепколенко належить до раннього періоду її творчості, тож у цьому творі переважає об’єктивний, «епічний» наративний (розповідальний) елемент, який, втім, суттєво доповнюється драматичним елементом театралізації та суб’єктивною ліризацією музичною драматургії. Висновки. Попри назву «Театральна», ця соната далека від «інструментального театру». Радше це модернізована класична музична форма акусматичного типу, тож її зовнішня театралізація шляхом сценічних дій музикантів виглядає проблематично – скоріше можна уявити його мультимедіалізацію. Зазначмо, що «Театральна соната» написана на сценарій фабульного, а не літературного типу, тобто її музичні теми є символами не стільки італійських ляльок, скільки певних психологічних типів та відношень до дійсності. У творчості Цепколенко «Театральна соната» була однією зі спроб постдраматичної театралізації на шляху до таких опусів, як мінімоноопера «Між двох вогнів», Дуель-Дует № 7 для кларнета та фортепіано, Соло-соліссімо № 6 для кларнета та інші.

КУЛЬМІНАЦІЯ ПОШУКІВ ЧОТИРИЧАСТИННОГО СОНАТНОГО ЦИКЛУ Ф. ШУБЕРТА: СОНАТА ДЛЯ ФОРТЕПІАНО C-MOLL, D 958

Junsong Zhang — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Мета роботи – проаналізувати сонату для фортепіано c-moll, D 958 Франца Шуберта та простежити новий підхід композитора до чотиричастинного сонатного циклу. Методологія дослідження спирається на загальнонаукові методи, а також спеціальні методи сучасного музикознавства: музикознавчо-історичний; джерелознавчий; жанрово-стильовий; узагальнюючий тощо. Провідними методами дослідження стали музично-текстологічний та структурно-функціональний, спрямовані на виявлення основних циклічних та стильових особливостей фортепіанної сонати c-moll, D 958 Франца Шуберта. Наукова новизна – вперше ґрунтовно досліджується фортепіанна соната c-moll, D 958 Франца Шуберта та відзначається новий підхід композитора до трактування сонатного циклу – часто розімкнутого, відкритого, хіба що не завершеного, що відображає пошуки раннього романтика і відбиває романтизм. Висновки. Доведено, що скільки би сонат не створив Франц Шуберт, всі вони були продумані і притаманні саме його мисленню, його пошукам та знахідкам. Всі сонати, з одної сторони, різні, з іншої, об’єднані спільними рисами композиторської мови. Соната c-moll, D 958 Франца Шуберта представляє собою чотиричастинний цикл, який ніби традиційний, але й не зовсім. Знову дві останні частини циклу створені в основній тональності (три частини з чотирьох звучать в основній тональності циклу). Перша частина Сонатного циклу написана у сонатній формі, друга частина – у три-п’ятичастинній формі, третя – у складній тричастинній формі, четверта – у формі рондо-сонати, що за своїм обсягом перевищує усі три попередні частини разом узяті. Соната c-moll 1828 року належить до унікального макро-сонатного циклу, або ж метациклу, який по-новому формулює поняття «соната». Композитор завершує пошуки сонатного фортепіанного циклу на вершині її розвитку. Кульмінацією стає передсмертний фортепіанний триптих – Сонати D 958, D 959, D 960.