Музичне мистецтво і культура

ТВОРЧА ПОСТАТЬ МИТЦЯ В КОНТЕКСТІ МУЗИЧНОЇ ІСТОРІЇ (на прикладі циклу О. Красотова «Інкрустації»)

Ievgeniia Mykolaivna Bondar — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Мета дослідження – розкрити феномен творчої постаті митця в галузі музичного мистецтва в історичному та стильовому контексті. Аналітичний фокус щодо музичного матеріалу дослідження зосереджено на аналізі циклу О. Красотова «Інкрустації» на вірші Л. Костенко в проєкції на актуальні проблеми музичної історії кінця ХХ ст. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, застосуванні універсальних наукових (індуктивно-дедуктивного, джерелознавчого, компаративного) та спеціальних (аналітично-музикознавчого, хорознавчого) методів та підходів. Наукова новизна визначається аналітичними узагальненнями наукових робіт, дотичних до тематики статті; уведенням до наукового обігу композиторського тексту циклу «Інкрустації» О. Красотова, його аналізу; висвітлення окремих особливостей прочитання твору з опорою на власний виконавський досвід автора дослідження. Висновки. Творча постать митця постає вузловим елементом музичної історії, де перетинаються індивідуальне (досвід, евристика, бачення тощо) та загальне (культурна пам’ять, національна школа, історичний контекст епохи тощо). В творчій постаті митця поєднано «протилежності» – він і спадкоємець, і хранитель, і новатор, і «констататор», який одночасно зберігає традицію, бачить сучасне та відкриває нові горизонти. Творчість митця в музичній історії є відображенням еволюції культурних парадигм. Вона поєднує індивідуальний стиль автора з усталеними канонами, історично зумовленими художніми тенденціями, національними традиціями, забезпечуючи неперервність і водночас динамічність розвитку музичного мистецтва. А музична історія постає як динамічний процес переосмислення, у якому кожен митець залишає свій неповторний слід. Індивідуальний стиль композитора, його інтонаційно-художній образ світу, особистісний досвід та відчуття в трансляції власного бачення складного багатошарового поетичного тексту Л. Костенко, зумовило унікальний результат – складний синтетичний художній текст, «відкритий» до виконавської інтерпретації.

АКТУАЛЬНИЙ – НЕОБІДЕРМАЄРІВСЬКИЙ – АСПЕКТ ВИРАЗНОСТІ ЧЕТВЕРТОГО ФОРТЕПІАННОГО КОНЦЕРТА Л. БЕТХОВЕНА

Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Метою даного дослідження стали спостереження пробідермаєрівського стильового налаштування у виконавстві такого знаменитого твору Л. Бетховена як Четвертий фортепіанний концерт, який явно розриває наслідуваність щодо концепцій трьох передуючих часово йому Концертів і не наближаючись до антиномії соліст – оркестр романтичного лістівського Коцерту. Методологічною основою даного дослідження виступає герменевтичний і компаративний ракурси інтонаційного підходу в розвиток асаф’євської і яворськіянської концепцій в Україні, представлених працями вихованців І. Ляшенка та І. Котляревського, у тому числі О. Козаренка, О. Маркової, О. Рощенко та ін., що демонструють методологічні паралелі до робіт Р. Інгардена, Ж. Бодріяра, Ю. Крістевої тощо. Наукова новизна роботи грунтується на самостійності розробки пробідермаєрівських позицій у йозефінізмі Л. Бетховена і проєкцій цього стильового бачення у виконавські втілення сьогодення. Висновки. Вперше в українському музикознавстві підкреслюється наскрізність славильно-гімнічної виразності Четвертого бетховенського концерту, вважаючи на християнській версії концепції Орфея, міфічний «діалог з фуріями» якого виключає антиномічність, оскільки Богообранність ідентифіканта Христа від начала зосереджена на величі Вищого і подоланності злодіянних зусиль. Уточнене уявлення про барокові залучення Бетховена, на які в загальному плані вказував сам композитор, підкреслюючи своє наслідування щодо Й.С. Баха, а в даному разі вказується на особливу значущість надіндивідуального ліризму вираження у Концерті, органічному для бароко і подаваному антитетично у Віденському класицизмі у цілому. Вперше вказано на перспективу бетховенської бароковості у виявленні протосимволізму С. Франка і наслідуючих останнього митців ХХ століття.

ДУХОВНО-ЕТИЧНІ ТА ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ НАСТАНОВИ ВОКАЛЬНОГО ЦИКЛУ Л. БЕТХОВЕНА «ШІСТЬ ДУХОВНИХ ПІСЕНЬ ГЕЛЛЕРТА»

Larysa Marativna Gorelik — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційної специфіки вокального циклу Л. Бетховена «Шість духовних пісень Геллерта» в річищі духовно-смислових настанов даного жанру. Методологічна основа роботи спирається на загальнонаукові та спеціальні методи, серед яких суттєвими є інтонаційно-стилістичний, історико-культурологічний, жанрово-стильовий, аналітико-музикознавчий в їх комплексному застосуванні. Наукова новизна роботи визначається її аналітичним ракурсом, який враховує не тільки жанрово-інтонаційну специфіку циклу Л. Бетховена «Шість духовних пісень Геллерта», але й його вписаність в загальну історію та еволюцію німецького камерно-вокального циклу в цілому. Висновки. Камерно-вокальна спадщина Л. Бетховена є супутньою всім періодам діяльності композитора та відкриває досить оригінальні духовно-світоглядні сторони творчості митця, які і сьогодні потребують ретельного музикознавчого дослідження. Жанрово-інтонаційна специфіка вокального циклу Л. Бетховена «Шість духовних пісень Геллерта» була сформована на перетині німецької релігійно-співацької традиції та духовних традицій раннього німецького романтизму. Концепція циклу безпосередньо пов’язана, з одного боку, з духовно-просвітницькою поезією К. Геллерта, що заклав фундамент німецької моральної культури, з іншого – з духовно-релігійними настановами світобачення самого Л. Бетховена, що, попри різні впливи, тяжів до сповідання «власної віри» та формування особистого шляху до відкриття та осягнення сакральних істин християнства. Останнє визначило змістовний сенс «Шести духовних пісень Геллерта», що відтворює ідею втілення духовного та життєвого Шляху людини під гаслом «від темряви до світла». Відповідно, жанрово-інтонаційна специфіка музичної мови циклу Л. Бетховена несе на собі відбиток традицій німецького протестантського хоралу, псалмодіювання, поетики «священної пісні» та духовної пісні-арії.

НЕОФОЛЬКЛОРИЗМ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ КОМПОЗИТОРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Kostiantyn Valeriiovych Krepak — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено неофольклоризм як одну з стильових тенденцій в українській композиторській творчості кінця ХХ – початку ХХІ століття. Мета роботи полягає у виявленні основних форм прояву неофольклоризму в українській композиторській діяльності кінця ХХ – початку ХХІ століття та аналізі його стильових, жанрових й технологічних характеристик на основі творчості окремих авторів. Розглядаються приклади використання фольклорних джерел у музиці М. Скорика, Є. Станковича, А. Загайкевич, В. Рунчака, З. Лиська, І. Карабиця та інших композиторів, які по-новому інтерпретують національні традиції в контексті сучасної композиційної мови. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні структурно-аналітичного, порівняльного та контекстуального методів аналізу музичних творів, що дозволяє простежити інтонаційні, ритмічні, темброво-фактурні й жанрові рівні трансформації фольклору. У процесі дослідження залучено також принципи культурно-стильової типологізації, що дають змогу окреслити місце неофольклоризму в загальній картині розвитку української музичної культури. Наукова новизна полягає у визначенні взаємопов’язаних площин вияву неофольклоризму (інтонаційно-ладової, ритмічної, темброво-фактурної, жанрової та електроакустичної), а також у висвітленні конкретних авторських стратегій переосмислення народної музики у професійному композиторському мисленні. Висновки. Встановлено, що неофольклоризм виступає механізмом оновлення традиції, трансформації та концептуалізації у сучасному культурному контексті. Він розширює межі традиційної музичної мови, поєднуючи академічне й архаїчне, народне й сучасне, модальне й електронне, локальне й глобальне. Фольклорний матеріал у творах українських композиторів інтегрується як засіб стилістичної ідентифікації, художньої драматургії та тембрового експерименту, водночас розширюючи межі академічної музики й утверджуючи національну специфіку у глобалізованому звуковому просторі.

КОМПОЗИТОРСЬКА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ОБРАЗА ОДАРКИ З ОПЕРИ С. С. ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО «ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ»

Vira Oleksiivna Revenko — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи – проаналізувати образ Одарки з опери С. С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», як його створив композитор, в добу композиторської режисури. Методологія дослідження спирається на системно-аналітичний, компаративний та історико-стилістичний методи. Наукова новизна – подолання схематизму завдяки всебічному аналізу художнього образу Одарки за відсутності такого у музикознавчій літературі. Висновки. Образ Одарки є унікальним в історії української та світової опери. Його головна особливість – реалізм. Одарка постає в опері як жива, неповторна особистість з усіма її перевагами та недоліками. В образі Одарки концентруються як загальні особливості, типові для персонажок української опери того часу, так і індивідуальні. Спільним є яскраво виражений патріотизм персонажки та домінування емоційної реакції, що зумовлює імпульсивність поведінки й раптові зміни настрою. Одарка не аналізує ситуації, не міркує – вона висловлює свої почуття.У гострих ситуаціях їй притаманне природне почуття страху та розгубленості. Індивідуальні риси – інтенсивність емоцій та активність, що проявляється у конфліктних сценах стосовно свого чоловіка, енергійність, рішучість, схильність до жартів та іронії. Водночас Одарці притаманний і м’який ліризм, задушевність. Образ Одарки показаний в еволюції: ми явно відчуваємо, якою вона була в юності і якою стала в зрілі роки. Можна навіть припустити, що молода Одарка була такою самою, як і Оксана, якою вона показана в цій ж опері.Таким чином, в образі Одарки органічно поєднуються патріотизм, ліричні риси з елементами патетики та комічні у побутових сценах за реалістичної його сутності загалом. В основі вокальної партії Одарки лежить українська пісенність, внаслідок чого вона сприймається як типова представниця народу.

КОЛИМСЬКИЙ ПРОРОК: ПРЕЛЮДІЯ І ФУГА МІ-БЕМОЛЬ МІНОР №14 З ЦИКЛУ «24 ПРЕЛЮДІЇ ТА ФУГИ» ВСЕВОЛОДА ЗАДЕРАЦЬКОГО

Natalia Viktorivna Makarova — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи полягає в комплексному аналізі диптиху №14 з циклу «24 прелюдії та фуги» Всеволода Задерацького, у висвітленні його музикознавчого, психологічного та богословського вимірів та виявленні символічної структури твору як форми духовного мислення композитора. Методологія дослідження передбачає інтеграцію історико-культурологічного аналізу, музикознавчих підходів, принципів аналітичної психології та богословської інтерпретації, що дозволяє розкрити процеси музичної рефлексії, інтеграції досвіду та внутрішнього прозріння. Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше здійснений комплексний аналіз «Прелюдії і фуги мі-бемоль мінор» №14 у контексті музичної, психологічної та богословської символіки, де музична структура розглядається як акт присутності та збереження культурної пам’яті. Дослідження демонструє, що твір виступає не лише як музичний феномен, а й як форма екзистенційного та духовного досвіду, у якому поліфонія, гармонія та ритмічна організація стають засобом передачі трагічного і водночас просвітленого світу переживань композитора. Висновки підтверджують, що диптих «Прелюдія і фуга мі-бемоль мінор» №14 із циклу «24 прелюдії та фуги» Всеволода Задерацького є надзвичайно складним і багатовимірним явищем української музичної культури ХХ століття, а також ключовим етапом у розвитку циклу «24 прелюдії та фуги» Всеволода Задерацького, поєднуючи високий рівень поліфонічної майстерності, характерної для європейської традиції, з глибоко особистісною символікою, втілюючи процес внутрішнього духовного пошуку, переживання страждання та досягнення просвітлення.. Диптих розглядається як унікальний прояв духовно-філософського та трагічно-психологічного колимського досвіду композитора. Прелюдія виступає простором внутрішньої молитви, де звучать переживання і пошук істини, тоді як фуга, з її драматичним розвитком тем і гармонічними проривами, втілює процес усвідомлення та інтеграції досвіду, піднімаючи слухача на рівень символічного сходження до власної Голгофи. Твір ілюструє здатність композитора трансформувати особистий і історичний досвід у духовно-філософську музику, де композиційні рішення стають виявом внутрішньої свободи, духовної стійкості та психологічної зрілості, підтверджуючи його статус Пророка української музики ХХ століття.

ТРАНСФОРМАЦІЇ СЦЕНІЧНОЇ ТРАГЕДІЇ В ОРАТОРІЯХ Г. Ф. ГЕНДЕЛЯ: ВІД АНТИЧНОГО АРХЕТИПУ ДО АВТОРСЬКОГО ТЛУМАЧЕНЯ ЖАНРУ

Ke Wang — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Мета статті – виявити естетичні підстави звернення Георг Фрідріх Гендель до трагедійних сюжетів у жанрі ораторії та описати механізми художнього моделювання морального вибору (совісті, обов’язку, віри, любові) як фундаментальної драматургічної осі генделівського ораторіального мислення. Методологічну основу становить міждисциплінарний підхід, у межах якого поєднуються: жанрово-типологічний аналіз (ораторія як морально-повчальна форма і як «позасценічна трагедія»), етико-естетична герменевтика (прочитання сюжетів і фіналів як моделей морального вибору), історико-культурний метод (англійський контекст XVIII ст., протестантська етика «sola fide», просвітницькі концепції «морального почуття»), інтертекстуальний та компаративний аналіз (античний театр, французький класицизм, Вільям Шекспір, Жан Расін, Джон Мільтон як поетичні та ідейні джерела), а також структурно-драматургічний підхід до музично-сценічних функцій персонажів і колективів (хор як коментатор і носій етичної норми). Наукова новизна – уточнено, що трагедійність у генделівській ораторії постає не випадковим тематичним вибором, а жанрово зумовленою формою морального впливу на слухача, де трагічний фінал виконує функцію етичної кульмінації. Запропоновано інтерпретацію смерті/жертовності як «логічного продовження» морального обов’язку, а не як зовнішньої катастрофи сюжету, що зміщує центр аналізу з події на внутрішній акт совісті. Аргументовано, що хор у трагедійних ораторіях функціонує як моральний суб’єкт, який транслює колективну етичну позицію й «очищує» драму, розводячи дію та рефлексію. Висновки. Трагедійна спрямованість ораторіального доробку Георг Фрідріх Гендель виявляє не випадковий сюжетний нахил, а внутрішню логіку повчального жанру, зорієнтованого на моральне формування слухача. Ораторія, постаючи як етично марковане «оповідання» священної або морально значущої історії, природно зближується з трагедією у її класичному розумінні: обидва типи висловлювання працюють із граничними станами людського існування, де афекти не просто зображуються, а підлягають духовному перетворенню. У генделівській моделі ця трансформація здійснюється через трагедійний конфлікт, що найчастіше переносить центр ваги з зовнішньої інтриги на внутрішній акт совісті: герой опиняється перед необхідністю підтвердити власну моральну правоту не аргументом, а самопожертвою, і саме тому смерть у багатьох ораторіях постає не «випадковою катастрофою», а етичним завершенням обраного шляху.

ІНСТРУМЕНТАЛЬНО-ОРКЕСТРОВІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ МУЗИЧНОГО ТЕМАТИЗМУ В ОПЕРНОМУ ТВОРІ

Wei Fang — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Мета статті – визначити критерії оцінки оркестрової сфери опери як носія симфонічного начала, тобто інтегративного чинника оперної композиції. Методологія роботи зумовлюється історичним підходом до жанрової форми опери та принципом стильового аналізу музичних компонентів оперного тексту. Пропонуються інтерпретативні оцінки оперного формотворення, котрі виявляють основні показники оперної драматургії як виконавські. Наукова новизна статті полягає у розвитку цілісного поняття оперного музичного тематизму та доведенні важливості його інструментально-оркестрових компонентів. Вперше доводиться переважне стильове призначення оркестрової сторони опери з її симфонічними якостями, також залежність останніх від театральної драматургії, що постає засадничою у текстовій процесуальності та часовій концепції оперного твору. Суттєво оновлюється уявлення про композиційні ресурси та семантичні показники музичної композиції у бароковій опері, розкривається перехідний жанрово-стильовий характер оперної поетики Ж.-Б. Люллі, самодостатність оркестрової (симфонізованої) концепції опери у його творчості. Висновки дозволяють засвідчувати, що оперний тематизм, як переважно образно-драматургічне явище, має широку текстову основу, пов’язаний з усіма чинниками оперної композиції, але виразніше за все специфікується у музичному матеріалі оперного твору, набуваючи процесуальності та дійсного змісту, також функціональних жанрових повноважень в оркестровому звучанні. Історія опери значною мірою розкривається як історія оперного оркестру, котрий завжди постає головним важедем інтерпретації, роблячи постать диригента провідною у здійсненні оперного задуму. Водночас оркестровий тематизм є невід’ємним від сукупності театрально-сценічних дій та образів, існує на підставі не лише словесних, а й візуальних складових оперної вистави, що робить необхідною тісну взаємодію диригентських та режисерських оцінок оперного тематизму у його широкому змістовому та конкретному музично-виконавському значенні.

ФРАНЦ ШРЕКЕР І ЙОГО ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ МУЗИЧНОГО ТЕАТРУ ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Kongbo Tan — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи полягає у виявленні специфіки оперного югендстилю як художньої системи, заснованої на принципах стилізації, іконографічної повторюваності та інтертекстуального синтезу, а також у визначенні місця опер Франца Шрекера в контексті загальноєвропейської естетики модерну. Методологічна основа роботи має міждисциплінарний характер. Використовуються методи історико-культурного аналізу, що дають змогу співвіднести оперні тексти з філософськими й художніми тенденціями епохи; структурно-інтонаційний аналіз, спрямований на виявлення принципів тематичної організації та стильового “дисонансу”; елементи семіотичного та іконографічного підходів, які розкривають усталені мотиви (краса, юність, femme fatale, природа, маска); порівняльно-типологічний метод, що забезпечує зіставлення музичного модерну з його візуальними та літературними проявами; а також герменевтична інтерпретація, орієнтована на розкриття смислової багатошаровості художнього тексту. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному розгляді оперного югендстилю як цілісної художньої парадигми, а не як сукупності стилістичних запозичень. Уперше в єдиному аналітичному полі зіставляються принципи орнаментальності, інтертекстуальної “колажності” та іконографічної повторюваності з драматургією опер Франца Шрекера. Робота уточнює статус музичного модерну, демонструючи його самостійність і концептуальну значущість у структурі європейської культури початку XX століття. Висновки. Проведене дослідження дає підстави розглядати оперний югендстиль не як периферійне чи перехідне явище в історії музичного мистецтва, а як внутрішньо цілісну художню модель, у якій сконцентровано основні естетичні напруження модерну. Його специфіка виявляється в особливому способі організації художньої матерії: стилізація постає не як поверхнева імітація або формальний жест, а як універсальний механізм смислотворення, за допомогою якого композитор конструює багатошаровий простір культурної пам’яті. Через звернення до природи, до історичних стилів, до міфологічних і символічних структур модерн формує автономну естетичну реальність, у якій декоративна оболонка стає носієм глибинної віталістської енергії.

РЕЛІГІЙНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ ВИМІРИ ОПЕРНОЇ ДРАМАТУРГІЇ РОССІНІ І ВЕРДІ В КОНТЕКСТІ ЕСТЕТИЧНИХ ЗАСАД ДОБИ РІСОРДЖИМЕНТО

Xue Zhang — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Мета дослідження. Метою дослідження є виявлення семантичної багатошаровості біблійних опер Дж. Россіні та Дж. Верді, а також обґрунтування принципів їх інтерпретації в контексті взаємодії релігійного, історичного й рецептивного рівнів художнього смислу. Методологія дослідження. Методологічна основа дослідження формується на перетині кількох наукових підходів, що забезпечують комплексне осмислення поставленої проблеми. Герменевтичний підхід дозволяє розглядати біблійні опери як тексти, смисл яких не є фіксованим, а розкривається в процесі історично зумовленої інтерпретації. Семіотичний підхід спрямований на вивчення опери як багатошарової знакової системи, у якій взаємодіють різні рівні – від сюжетно-наративного до інтонаційно-тембрового. Музично-історичний підхід забезпечує розгляд опер у контексті епохи Рісорджименто, виявляючи вплив соціально-політичних і релігійних чинників на їх сприйняття. Наукова новизна. Наукова новизна дослідження полягає в переосмисленні біблійних опер як художніх структур, що характеризуються принциповою семантичною відкритістю та історичною змінністю. Висновки. Біблійні опери Дж. Россіні та Дж. Верді становлять складні художні структури, у яких взаємодіють і взаємно зумовлюють одна одну релігійний, історичний і рецептивний рівні смислотворення. Їхня семантична організація не може бути зведена до одного інтерпретаційного виміру, оскільки вона від початку орієнтована на багатозначність і допускає різні способи прочитання залежно від культурно-історичного контексту. Історична рецепція цих творів в епоху Рісорджименто демонструє механізм переінтерпретації біблійного сюжету, унаслідок якого сакральний зміст виявляється включеним у систему національно-патріотичних смислів. В умовах політичної несвободи й боротьби за національну єдність біблійні образи та події починають функціонувати як символічні моделі сучасності, що відображають колективний досвід пригнобленого народу та його прагнення до визволення.

СМИСЛОВА ПОЛІФОНІЯ ТА ЖАНРОВА ПЕРЕАКЦЕНТУАЦІЯ В МУЗИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ К. ПЕНДЕРЕЦЬКОГО

Shuo Cheng — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Метою дослідження є виявлення специфіки неостильового змісту музики К. Пендерецького через аналіз принципів смислової поліфонії, жанрової переакцентуації та метаконтекстуальної програмності як ключових механізмів формування музичної семантики. Методологічну основу дослідження становить міждисциплінарний підхід, що включає семіотичний аналіз музичного тексту як знакової системи, герменевтичний метод інтерпретації смислових структур, концепцію діалогічності, музично-історичний та музикознавчий аналіз, орієнтований на виявлення метаісторичних, антропологічних та музично-семантичних засад музичної творчості. Наукова новизна дослідження полягає в цілісній інтерпретації творчості K. Пендерецького через категорію метаконтекстуальної програмності, що дозволяє розкрити глибинні механізми формування музичної семантики. У роботі системно обґрунтовано смислову поліфонію як визначальний принцип стилю композитора, виявлено взаємозв’язок сонористики та символічної семантики, а також розглянуто жанрову переакцентуацію як форму культурного полілогу. Стиль осмислюється як антиномічна єдність історичної пам’яті та авторського новаторства. Висновки. Музичний стиль другої половини ХХ століття, і зокрема творчість Кшиштофа Пендерецького, не може бути адекватно описаний у межах традиційних категорій стильової єдності або лінійної еволюції художньої мови. Навпаки, він виявляє себе як простір множинних перетинів, у якому різні історичні, культурні та семантичні шари вступають у складну взаємодію, формуючи структуру, принципово поліфонічну за своєю природою. Смислова поліфонія в цьому контексті постає не як частковий композиційний прийом, а як фундаментальний принцип організації музичного мислення. Вона проявляється у здатності музичного тексту утримувати й одночасно актуалізувати різні смислові перспективи, не зводячи їх до єдиної інтерпретаційної моделі. Саме ця якість дозволяє визначити стиль Пендерецького як полілог – особливу форму художнього висловлювання, у якій взаємодіють не лише різні стилі та жанри, але й різні способи осмислення реальності.

ВОКАЛЬНИЙ ЦИКЛ Й. БРАМСА «15 РОМАНСІВ З «МАГЕЛОНИ» Л. ТІКА» ОР. 33 В РІЧИЩІ ДУХОВНО-СМИСЛОВИХ НАСТАНОВ НІМЕЦЬКОГО РОМАНТИЗМУ

Yaolisha Fang — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційної унікальності циклу Й. Брамса «15 романсів з «Магелони» Л. Тіка» в контексті жанрово-стильової специфіки творчості композитора та його образно-смислових вподобань. має комплексний характер і базується на поєднанні засад міждисциплінарного, історико-типологічного, герменевтичного та жанрово-стилістичного методів дослідження. Наукова новизна роботи визначена тим, що в ній вперше в українському музикознавстві узагальнено жанрово-інтонаційну специфіку вокального циклу Й. Брамса «15 романсів з «Магелони» Л. Тіка» ор. 33 в контексті духовно-етичних та естетичних настанов німецького романтизму. Висновки. «15 романсів з “Магелони” Л. Тіка» ор. 33 Й. Брамса є одним з видатних зразків камерно-вокальної лірики композитора, що виник на перетині інтенсивного розвитку жанру вокального циклу як одного з показових в добу романтизму та відродження духовно-мистецьких традицій німецької культури попередніх епох. Першоджерелом названого циклу став середньовічний лицарський роман у прозі Pierre de Provence et la belle Maguelonne, що датується приблизно 1438 роком. Оповідання про драматичну історію кохання П’єра та Магелони набуло неймовірної популярності в середньовічному світі, в тому числі й у німецьких переказах, які на початку XIX століття привернули увагу Л. Тіка. Саме його поетична версія роману склала текстову основу циклу Й. Брамса. Твір сконцентровано на піднесеному оспівуванні теми Кохання, що єднає культуру Середньовіччя та духовно-етичні настанови німецького романтизму. Музична мова циклу композитора, з одного боку, відтворює показові риси музично-риторичного мислення німецької культури минулого (тональна семантика Es-dur, темброво-інтонаційний комплекс «золотий хід валторн», хоральний мелос тощо), з іншого – репрезентує ознаки романтичного музичного мислення (використання співставлення однойменних тональностей, або тональностей далекої спорідненості, енгармонічних модуляцій, поєднання в циклі простих за фактурними засобами творів з більш розлогими композиціями аріозного типу).

ПОЕТИКА ДРАМИ В АВТОНОМНОМУ ПРОСТОРІ МУЗИЧНОЇ ФОРМИ: ДО ПРОБЛЕМИ МУЗИЧНОЇ ДРАМАТУРГІЇ ЯК ПРИНЦИПУ ОРГАНІЗАЦІЇ ХУДОЖНЬОГО ПРОЦЕСУ

Svitlana Viktorivna Osadcha — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Метою дослідження є виявлення універсальних принципів музичної драматургії як особливого способу організації музичного матеріалу, зорієнтованого на закони драми, а також осмислення конфлікту, події та родових категорій епосу, драми й лірики як фундаментальних чинників формоутворення та семантичного розгортання музичного процесу. Методологічну основу дослідження становить комплексний міждисциплінарний підхід, що поєднує музикознавчий аналіз із положеннями літературної теорії, естетики та філософії мистецтва. У роботі застосовано структурно-драматургічний метод для аналізу формоутворюючих процесів, семантичний підхід – для інтерпретації конфліктів, подій та образних сфер, а також герменевтичний метод, спрямований на виявлення смислових рівнів музичного тексту. Важливе місце посідає типологічний аналіз, що дозволяє розмежувати драматичні, епічні та ліричні моделі організації музичної форми. Наукова новизна дослідження полягає у концептуальному осмисленні музичної драматургії як автономної системи принципів, відносно незалежної від конкретного жанрового втілення. Уперше здійснено послідовне розмежування понять контрасту і конфлікту в контексті музичної форми та запропоновано типологію конфліктності з урахуванням внутрішніх, інтроспективних процесів. Розроблено аналітичну модель події як семантично навантаженого вузла музичного розвитку та уточнено функціонування категорій сюжету і фабули в інструментальній музиці. Обґрунтовано специфіку епічного та ліричного начал як особливих способів організації музичного часу й смислу. Висновки. Проведене дослідження дозволяє розглядати музичну драматургію не як похідну від сценічної або словесної драми, а як універсальний спосіб організації музичного матеріалу, заснований на принципах напруженого процесуального розгортання. Перенесення поетики драми у сферу музики зумовлює трансформацію драматургічних категорій, які втрачають прив’язку до зовнішньої подієвості та набувають іманентно музичного змісту, реалізуючись через інтонаційні, темброві, ритмічні та гармонічні відношення. Центральною ланкою такого типу організації постає конфлікт, який у музичному мистецтві не зводиться до простого протиставлення тематичних або образних сфер.

КОНЦЕПЦІЯ НООСФЕРИ У СТРУКТУРАЦІЇ КУЛЬТУРНОГО СЕРЕДОВИЩА І МИСЛЕННЯ ПРО КУЛЬТУРУ ТА МУЗИЧНІ ЖАНРИ

Svitlana Volodymyrivna Miroshnychenko, Alina Viktorivna Kopeikina — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

дослідження – виявлення речево-предметних показників культурних акцій в їх спиранні на ритуально-обрядовий чинник життєвості, тим самим зазначаючи мистецько-культурологічний ракурс теорії ноосфери. Методологічнa основа роботи – позиції вчення В.І. Вернадського щодо теорії ноосфери як етапу і стану біосфери землі, культурологічний аспект тлумачення останньої, яка виступає в концепціях Ж. Бодріяра, у «психологізованій» філософії Е. Маха, філософії «розпізнавання» А. Василькова, в «компенсативній» естетиці А. Канарського, у герменевтичних розробках В.Ф. Іванова і музичної культурології спадкоємців школи І. Котляревського (О. Маркова, С. Мірошниченко, О. Рощенко), ін. відомих науковців. Наукова новизна: вперше в українському культурознавстві представлена гіпотеза щодо ритуально-обрядового чинника культурно-мистецьких акцій як провідника розумових здобутків у фізико-біологічну складову людського існування, в помежовну область біо- і ноосферного утворення – на прикладі функціювання культури колискової пісенності. Висновки. Концепція нооосфери принципово смикається із уявленнями про культуру як «живого цілого» (О. Шпенглер), в якому індикативність матеріального та ідеального принципова, холістична, оскільки культурна, штучно-перетворююча природу діяльність матеріалізується за ідеальним стимулом втіленням того, чого не існувало до моменту творення. В цьому плані показовим є виникнення музичного жанру «симфонії», що термінологічно походить із терміну-символу церковного словесного вжитку щодо характеристики «злагодження» небесного і земного початків буття. Теорія ноосфери в концепції В.І. Вернадського, спрямована на геологічні аспекти взаємодії людської ідеальності і матеріального утворення земної кулі, через культурологічний нахил сучасних філософських установлень і «аміметичних» спрямувань естетики уводить апарат розумового впливу на людські біоструктури і з ними зв’язані фізико-біологічні утворення. Еволюція жанру колискової всепланетарного охоплення показує структури коливальної механіки упорядження, які, резонуючи на механічні акції оточення, вносять розумово-космічний заряд мистецького впливу на фізичну речовність буття.

ВОКАЛЬНИЙ ЗВУК ЯК ЕСТЕТИКО-КОМУНІКАТИВНИЙ ФЕНОМЕН: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВОКАЛЬНО-ВИКОНАВСЬКОГО СЕМІОЗИСУ

Anatolii Valentynovych Nosulya — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Метою роботи є теоретичне обґрунтування вокального виконавського мистецтва як семіотично організованої естетико-комунікативної системи, у якій голос постає як біоакустичний, когнітивний та культурний феномен, а інтонація функціонує як центральна форма смислової репрезентації. Методологічну основу даної роботи становить інтердисциплінарний підхід, що поєднує: структурно-семіотичний аналіз, який дозволяє осмислювати вокальне виконання як знакову систему; еволюційно-антропологічний підхід для аналізу передумов вокальної поведінки; феноменологічний підхід для трактування звуку як події сприйняття; музикознавчий інтерпретаційний аналіз, спрямований на виявлення комунікативної природи виконавського акту. Такий синтез дозволяє розглядати вокальне мистецтво не лише як технічну або естетичну практику, а як складний культурний механізм смислотворення. Наукова новизна полягає у комплексному трактуванні вокального виконавства як особливої мовної формації, що функціонує на перетині біологічного, когнітивного та семіотичного рівнів. Робота розширює теоретичні можливості музикознавства, інтегруючи до нього семіотичні та феноменологічні підходи. Висновки. Комплексний аналіз вокального виконавського мистецтва у біоакустичному, семіотичному та феноменологічному вимірах дозволяє розглядати його як особливу форму культурного буття, у якій голос постає не лише фізіологічним інструментом, а й носієм смислу, цінностей і духовного досвіду. Вокальний звук, укорінений у біологічній природі людини, одночасно виходить за межі природної зумовленості, перетворюючись на елемент знакової системи, що функціонує в межах конкретної історичної та культурної традиції. Саме в цій двоїстості – природного й культурного, тілесного й символічного – розкривається його онтологічна специфіка. Вокальне виконавське мистецтво постає як складна естетико-комунікативна система, що поєднує біологічну основу, когнітивні механізми та культурні коди. Його сутність полягає у здатності трансформувати внутрішній досвід у звукову форму та забезпечувати зворотний процес – перетворення акустичного сигналу на смислове й емоційне переживання. Саме ця діалектична взаємодія матеріального й ідеального вимірів визначає центральне місце голосу у структурі музичної культури.

САКРАЛЬНИЙ КОД У ЦИФРОВІЙ КУЛЬТУРІ ТА ПЕРФОРМАТИВНИХ ПРАКТИКАХ

Galyna Viktorivna Volkova — Fri, 14 Nov 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи – визначити механізми збереження та трансформації ритуальних структур у контексті секуляризації, з акцентом на священний час як модель відкладених результатів. Методологія дослідження є міждисциплінарною та поєднує культурологічний, філософсько-естетичний і мистецтвознавчий підходи. Теоретичною основою слугують концепції священного часу М. Еліаде та лімінальності В. Тернера, що дозволяють розглядати ритуал як процесуальну структуру організації досвіду. Дослідження спирається на порівняльно-типологічний аналіз академічних, перформативних і цифрових практик, інтерпретованих як форми медіатизованого ритуалу. Наукова новизна дослідження полягає у роз'ясненні та розширенні інтерпретації ритуалу, який продовжує функціонувати в сучасній культурі в контексті секуляризації та медіатизації. У цій праці священний час розглядається не лише як категорія релігійного досвіду, а й як аналітичний інструмент для вивчення академічних форм мистецтва, а також перформативних і цифрових практик XX–XXI століть. Сакральний код аналізується як стабільна культурна структура, яка продовжує функціонувати в академічних формах мистецтва та у просторі сучасної культури. Висновки. Осмислення сакрального коду в цифровій культурі та перформативних практиках дозволяє розглядати ритуал не як архаїчний пережиток або фіксовану систему символів, а як стійку культурну структуру, що зберігає та трансформує смисли й цінності в умовах сучасної культури, зокрема в ситуації змін художніх і медіальних форм. Ключовим механізмом його збереження виступає сакральний час, який постає як особливий режим переживання, заснований на повторюваності, відкладеності результату та колективній участі. Саме ця темпоральна структура забезпечує розпізнавання сакрального навіть за умови втрати прямої релігійної символіки. Сакральний код зберігає свою ефективність у сучасній культурі завдяки стабільним структурам священного часу, заснованим на повторенні, очікуванні та проходженні порогових станів. Академічні та сучасні перформативні практики демонструють не зникнення священного, а його трансформацію та адаптацію до умов медіатизованої та цифрової реальності.