КОНТРАБАС В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ МУЗИЧНО-ІСТОРИЧНІЙ ТРАДИЦІЇ ТА ПОСТАВАНГАРДНОМУ СЬОГОДЕННІ

Анотація

Мета дослідження – виявлення актуальних для поставангардної доби сьогодення стильово-жанрових тенденцій контрабасового мистецтва у його композиторському та виконавському втіленнях, орієнтованих на синтез академічних традицій Нового часу і напрацювань джазової гри Новітності. Методологічна база – інтонаційний підхід школи Б. Асаф’єва в Україні, з вираженим герметичним і компаративним спрямуванням як то маємо у працях Д. Андросової, О. Козаренка, Т. Левицької, О. Маркової, О. Рощенко, А. Соколової, В. Шульгіної, інших провідних музикознавців і культурологів. Наукова новизна роботи полягає у виділенні спеціальних ознак оновлення смислу-структури контрабасового мистецтва на рівні поставангардних стильових заявок, що підготовлене європейським класичним періодом буття контрабасу у кінці XVIII – у першій третині ХІХ сторіччя, розквітом застосування у джазі і розширенням концертних форм для цього інструменту, що виводить на радикалізм необарокових пошуків у поставанградному ареалі. Висновки. Контрабас як універсальний інструмент у струнно-смичковому ряді, що тембрально орієнтувався на церковно-співочі та оперно регістрові басові можливості, насичувався у ХХ столітті позакантиленними показниками гри у джазі і прийомами, почерпнутими із фолк-рокових кантрі, продемонструвавши на грані ХХ і ХХІ століть форми спрощеного необарокового концертного мислення, сконцентрованого у Концерті для контрабасу Тан Дуна, у широті звертання до цього інструментального надбання світової музичної громадськості, українських митців в ній, зокрема, композиторів Одеси Ю. Гомельської, К. Цепколенко та інших.