ЕВОЛЮЦІЯ ЖАНРОВОЇ ФОРМИ ОПЕРИ У ХХ СТОЛІТТІ: ВІД РЕАЛІЗМУ ДО ІГРОВОЇ УМОВНОСТІ

Анотація

Мета дослідження. Метою цієї роботи є виявлення та системний аналіз ключових механізмів трансформації жанрової форми опери ХХ століття – з акцентом на її поетиці, театральній структурі та музично-драматургічному самосвідомленні. Особлива увага приділяється феномену умовності як основоположному принципу жанрової еволюції, її міфологічній функції та ігровому характеру, що слугують засобами подолання кризи традиційної оперної форми. Методологія дослідження. Методологічною основою виступає поєднання кількох підходів: історико-типологічного методу – для реконструкції еволюційних пластів жанру; герменевтичного аналізу – для інтерпретації музично-драматургічних текстів та сценічних моделей; музикознавчий аналітичний – для осмислення зв’язків оперного мистецтва з медіа-культурою, театральною теорією, міфологією та масовим сприйняттям. Наукова новизна. Новизна дослідження полягає в тому, що оперна трансформація ХХ століття розглядається не лише як стилістична зміна, а як рефлексивний перехід до естетики умовності, міфу та гри. У роботі вперше системно поєднано категорії «театру представлення» та «умовності опери» з музично-драматургічним аналізом опер ХХ століття. Пропонується нова аналітична модель, у якій опера трактується як гра з жанром, а не як виключно драматична форма, – що дозволяє по-новому осмислити її семіотичну, філософську й театральну природу. Висновки проведеного дослідження дають підстави розглядати жанр опери ХХ століття як одне з найпоказовіших художніх просторів, у якому відбулася глибока переоцінка засад музичного театру та принципів сценічного мислення. Упродовж століття опера втратила колишню ілюзію життєвої правдоподібності та емоційного натуралізму, усвідомивши власну штучність не як обмеження, а як джерело нових естетичних можливостей. Умовність, що колись сприймалася як антипод достовірності, перетворилася на фундаментальний принцип жанру, його внутрішню онтологію, яка дозволяє театральній дії існувати не в режимі імітації життя, а в просторі його символічного відтворення. Ця метаморфоза відкрила шлях до художнього синтезу, у якому музична форма перестала бути ілюзією психологічної драми й набула характеру саморефлексивного, знаково-метафоричного процесу.