АНТИЧНИЙ МІФ У ФОРМУВАННІ СИМВОЛІСТСЬКОЇ ПАРАДИГМИ ФРАНЦУЗЬКОГО МУЗИЧНОГО ТЕАТРУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Анотація

Метою дослідження є виявлення та системне осмислення ролі античності як естетичної, філософської та символічної основи формування французької художньої культури кінця ХІХ – початку ХХ століття, зокрема у процесі становлення символістського мислення, імпресіоністської музичної мови та нових музично-театральних форм. Методологічну основу дослідження становить міждисциплінарний синтез історико-культурного, філософсько-естетичного та музикознавчого підходів. Застосовано методи культурно-історичного аналізу для виявлення специфіки рецепції античності у французькому мистецтві доби fin de siècle; герменевтичний метод – для інтерпретації символічних і міфологічних структур у літературних та музичних текстах; компаративний підхід – для зіставлення античних, християнських і сучасних художніх парадигм. Наукова новизна роботи полягає у комплексному осмисленні античності не як історико-стильового джерела, а як динамічної духовної константи французької культури кінця ХІХ – початку ХХ століття, що визначає формування нових художніх, музично-драматургічних і філософсько-естетичних моделей. Уперше античні ремінісценції у творчості французьких композиторів і мислителів розглядаються в єдності з проблематикою християнського гуманізму та інтуїтивістської філософії. Висновки. Дослідження показало, що античність у культурному просторі Франції кінця ХІХ – початку ХХ століття постає не як завершений історичний пласт, а як живий духовно-естетичний ресурс, здатний до багаторівневої трансформації відповідно до викликів епохи. В умовах кризи позитивістського світогляду античні образи, міфологеми та філософські ідеї стали важливим засобом переосмислення природи людини, її внутрішнього світу, проблем свободи, долі, часу та моральної відповідальності. Античність у мистецтві fin de siècle функціонує у тісному діалозі з християнським гуманізмом, що дозволяє художникам і композиторам формувати нові етичні й естетичні орієнтири. Цей діалог виявляється особливо плідним у музично-театральних жанрах, де античні та християнські символи взаємодіють у межах символістської драматургії, створюючи нові моделі художньої цілісності.