ТЕМБРАЛЬНА СЕМАНТИКА ВІОЛОНЧЕЛЬНОЇ ТВОРЧОСТІ ДЖОВАННІ СОЛЛІМИ

Анотація

Статтю присвячено комплексному аналізу сольної віолончельної поетики Джованні Солліми – композитора-виконавця, чия практика репрезентує нову концепцію «тілесності звуку» й кросжанрової синтези в академічній музиці початку ХХІ століття. Мета – окреслити тембрально-артикуляційні та стилістичні параметри його творчості на прикладі п’єс «Lamentatio», «Alone» та «La tempesta», простеживши їх взаємозв’язок із бароковими моделями перформативності (композитор = виконавець), постмінімалістичною репетитивністю та медійною репрезентацією виконавця. Методологія дослідження поєднує аналітичний і стилістичний підходи (фактура, тембр, артикуляція, ритміка), порівняльний аналіз (барокові алюзії, фольклорні інтонаційні моделі, рок-енергетика), історико-культурний контекст і інтерпретаційний аспект (перформативні практики з голосом, імпровізаційність, сценічна присутність). У «Lamentatio» поєднано григоріанську контемплятивність із «вісцеральною» експресією та розширеними техніками (вокал під час гри, флажолети, col legno, ліворучне pizzicato). «Alone» демонструє постмінімалістичну моторику з бурдонною основою, мікроритмічними зсувами й фольклорними інтонаціями, вибудовуючи ритуально забарвлену драматургію. «La tempesta» – токатно-імпровізаційний жест із бароковими рефлексами; баріолаж і флажолети формують акустичну ілюзію стихії та кульмінаційне «згущення». Наукова новизна полягає у першому в українському музикознавстві цілісному прочитанні сольної віолончельної мови Солліми як системи, де тембр, голос, жест і простір утворюють єдиний семантичний континуум. Висновки. Солліма розгортає модель композитора-перформера, що розширює межі інструментальної виразності без розриву з традицією: барокова імпровізаційність, постмінімалістична структура та медійна сценічність інтегруються у сучасну естетику «живого звуку», підтверджуючи актуальність теми для сьогодення.