НЕОФОЛЬКЛОРИЗМ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ КОМПОЗИТОРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Анотація

У статті досліджено неофольклоризм як одну з стильових тенденцій в українській композиторській творчості кінця ХХ – початку ХХІ століття. Мета роботи полягає у виявленні основних форм прояву неофольклоризму в українській композиторській діяльності кінця ХХ – початку ХХІ століття та аналізі його стильових, жанрових й технологічних характеристик на основі творчості окремих авторів. Розглядаються приклади використання фольклорних джерел у музиці М. Скорика, Є. Станковича, А. Загайкевич, В. Рунчака, З. Лиська, І. Карабиця та інших композиторів, які по-новому інтерпретують національні традиції в контексті сучасної композиційної мови. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні структурно-аналітичного, порівняльного та контекстуального методів аналізу музичних творів, що дозволяє простежити інтонаційні, ритмічні, темброво-фактурні й жанрові рівні трансформації фольклору. У процесі дослідження залучено також принципи культурно-стильової типологізації, що дають змогу окреслити місце неофольклоризму в загальній картині розвитку української музичної культури. Наукова новизна полягає у визначенні взаємопов’язаних площин вияву неофольклоризму (інтонаційно-ладової, ритмічної, темброво-фактурної, жанрової та електроакустичної), а також у висвітленні конкретних авторських стратегій переосмислення народної музики у професійному композиторському мисленні. Висновки. Встановлено, що неофольклоризм виступає механізмом оновлення традиції, трансформації та концептуалізації у сучасному культурному контексті. Він розширює межі традиційної музичної мови, поєднуючи академічне й архаїчне, народне й сучасне, модальне й електронне, локальне й глобальне. Фольклорний матеріал у творах українських композиторів інтегрується як засіб стилістичної ідентифікації, художньої драматургії та тембрового експерименту, водночас розширюючи межі академічної музики й утверджуючи національну специфіку у глобалізованому звуковому просторі.