ОПЕРНИЙ ВОКАЛЬНИЙ ТЕМБР ЯК ПРЕДМЕТ МУЗИКОЗНАВЧОГО АНАЛІЗУ

Анотація

Мета статті – визначити найбільш продуктивні підходи до оперного вокального тембру як засадничого явища у вивченні жанрової природи та семантичних показників професійного музичного мистецтва. Методологія дослідження обумовлена розвитком оперознавчого жанрово-композиційного аналітичного підходу убік створення оперної тембрології, що спирається на теорію оперного характеру. Особливої ваги набуває семіологічний метод, котрий дозволяє розпізнавати специфічну семіотику музичних тембрів та символічні властивості вокальних оперних тембрів. Наукова новизна статті полягає у виявленні нового рівня вивчення та визначення музичного тембру у вокальному змісті оперних партій, зокрема у творчості Г. Генделя та ширше – оперній поетиці доби пізнього бароко. Вперше визнається переважаюча виконавська природа тембру, оскільки він постає як безпосереднє проявлення стану людини у звучанні, доводиться особлива природа вокальних тембрів як характеристик певних персонажів, єдність звучання живого людського голосу з тим темброво-характеристичним завданням, котре визначає композитор у розподілі оперних ролей. Характеристичність вокального тембру викликана його індивідуацією (як особистісним чинником) та ситуативністю (як віддзеркаленням сценічної подієвості). Закріплення тембру за персонажним образом та виконавським прийомом робить його опорною семантичною ланкою оперної музичної драматургії. Висновки статті дозволяють судити про вокально-тембровий зміст оперного твору як про семантичну програму, котра повинна бути реалізованою у виконанні, має конкретизовану рольову спрямованість та залежить від загального подієвого наповнення оперної вистави. Оперні вокальні тембри дозволяють ушляхетнити голос та образ людини, надати їй естетичної завершеності та більшої сили емоційної сугестії, входять до афективного компендіуму оперної творчості та сприяють усталенню риторичних прийомів оперного мовлення.