ОПЕРНА ТЕМБРОЛОГІЯ ЯК ГАЛУЗЬ МУЗИЧНОЇ СЕМІОЛОГІЇ: АКТУАЛЬНІ ДЕФІНІЦІЇ

Анотація

Мета статті – визначити дискурсивну основу теорії музичного тембру, розвинути семіологічні критерії виокремлення сфери оперної тембрології та явища оперного вокального тембру. Методологія статті вибудовується як розвиток семіологічного методу у сфері оперознавства, у бік виокремлення тембрологічного підходу. Наукова новизна статті полягає у визначенні зв’язків між тембротектонічною стороною організації форми та її іншими аспектами (ритмічна форма, тематичні та тональні площини), між тембром і гармонією та між тембром і тематизмом. Оновлено підхід до оперної драматургії, який передбачає вивчення сюжетно-драматургічних відносин в їх узгодженні з конструктивно-композиційними конекціями (з розподілом семантичних функцій за багатопараметровими образними зв’язками та тембровими модальностями) та композиційно-колористичними регламентаціями, заснованими на проявах масивності звучання (традиційні лінійні, «колористичні» сонорні, фоново-сонористичні тощо). Висновки. Взаємозв’язок між тембром і формою безсумнівно проявляється у всіх музичних жанрах. Значення загальної тембротектонічної системи музичного формотворення визначається зв’язком тембрової організації з іншими системними мовними засобами (фактурно-гармонічними, мелодично-контрапунктичними, темпо-ритмічними). Внаслідок дії спеціальних формуючих функцій тембру утворюються особливі тембрально організовані жанрові форми. Вони проявляються у різних композиційно-текстових умовах – у бароковому концерті гросо (стара концертна форма), у романтичній техніці лейттематизму, у тембро-варіаційних формах XX століття, у сонористиці та інструментальному театрі, у джазовому аранжуванні та імпровізації тощо. Такою тембротектонічною за основними композиційно-тематичними умовами жанровою формою постає опера, що розвиває власні принципи музичної, зокрема вокальної, тембрології.