ВОКАЛІЗ ЯК СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНА МОДЕЛЬ КОМПОЗИТОРСЬКОГО МИСЛЕННЯ ОЛІВ’Є МЕССІАНА: ДО ПРОБЛЕМИ АВТОНОМІЇ ВОКАЛЬНОГО ЗВУКУ

Анотація

Метою дослідження є виявлення специфіки вокалізу у творчості Олів’є Мессіан як особливої форми музичного мислення, в якій відбувається радикальне переосмислення природи вокального звуку та його семантичних функцій. У центрі уваги перебуває аналіз вокалізу не лише як жанрової категорії, але передусім як структурно-семантичної моделі, що відображає фундаментальні принципи композиторської мови Мессіана, включаючи особливості ритмічної організації, модально-гармонічної системи, тембрової сонористики та специфічного типу музичного часу. Методологічна основа роботи формується на перетині системного музикознавчого аналізу, семіотичного підходу та елементів феноменології музичного сприйняття. Застосування структурно-аналітичного методу дозволяє виявити закономірності організації ритму, гармонії та форми у вокалізі, тоді як семіотична перспектива зорієнтована на інтерпретацію процесів десемантизації та ресемантизації звуку в умовах відсутності тексту. Наукова новизна дослідження полягає в інтерпретації вокалізу у творчості Мессіана як центрального, а не периферійного феномена, що має системоутворювальну функцію у структурі його музичної мови. Уперше вокаліз розглядається не лише як форма звільнення голосу від тексту, а як особливий спосіб організації звукового матеріалу, у якому відбувається синтез ритмічних, тембрових і гармонічних параметрів у єдину семантичну систему. Висновки. Проведений аналіз вокалізу у творчості Олів’є Мессіана дозволяє стверджувати, що цей жанр у його естетиці виходить далеко за межі своєї традиційної функції і набуває статусу концептуально значущої форми музичного мислення. На відміну від історично усталеного розуміння вокалізу як допоміжного або педагогічного жанру, у Мессіана він трансформується в автономний художній простір, у якому концентруються ключові параметри його композиторської мови – модально-симетрична гармонія, адитивна ритміка, сонористична тембровість та особлива організація музичного часу. Принципово важливим є те, що відмова від тексту в цьому контексті не зводиться до зовнішнього усунення вербального компонента, а виступає як акт глибинної десемантизації і водночас ресемантизації вокального звуку. Голос звільняється від функції носія слова і, відповідно, від підпорядкованості синтаксису й просодії мови, що дозволяє йому набути власної семантичної автономії. Однак ця автономія не означає втрати смислу; навпаки, смисл перероз- поділяється і виникає на рівні взаємодії параметрів музичної тканини.