СЕМАНТИКА ЗВУЧАННЯ І ЛОГІКА ФОРМИ: ВИКОНАВСЬКА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ У ФОРТЕПІАННІЙ СПАДЩИНІ Ф.МЕНДЕЛЬСОНА

Анотація

Метою дослідження є комплексне осмислення взаємодії семантики звучання та логіки музичної форми у фортепіанній спадщині Ф. Мендельсона як визначального чинника виконавської інтерпретації, а також виявлення механізмів інтонаційно-смислової організації музичного матеріалу, що забезпечують формування цілісної виконавської форми у процесі звучання. Методологія дослідження ґрунтується на інтеграції інтонаційно-семантичного, структурно-аналітичного та історико-стильового підходів. Інтонаційно-семантичний аналіз дозволяє розкрити смисловий потенціал звукових структур і їхню роль у формотворенні; структурно-аналітичний підхід спрямований на виявлення закономірностей організації музичної форми та драматургії; історико-стильовий – забезпечує розгляд творчості Мендельсона у контексті раннього романтизму та його взаємодії з класичною традицією. Додатково використовується виконавсько-інтерпретаційний підхід, у межах якого виконання розглядається як процес актуалізації музичного смислу, а також елементи семіотичного аналізу, що дозволяють трактувати звучання як знакову систему. Наукова новизна дослідження полягає у трактуванні фортепіанної музики Мендельсона як цілісної інтонаційно-семантичної системи, в якій логіка форми безпосередньо зумовлена семантикою звучання і реалізується через виконавський акт. Уперше виконавська інтерпретація розглядається як процес смислової реконструкції музичного тексту, що поєднує структурні, інтонаційні та фактурні параметри в єдину виконавську форму. Запропоновано підхід, у межах якого семантика звучання виступає визначальним чинником формотворення, що дозволяє розширити уявлення про роль виконавця як активного суб’єкта музичного мислення. Висновки. Узагальнення отриманих результатів дозволяє розглядати фортепіанну творчість Фелікса Мендельсона як специфічний тип інтонаційно-семантичної системи, в якій логіка музичної форми не лише співвідноситься із звучанням, але й породжується ним як процесуальна категорія. У цьому контексті форма перестає бути статичною архітектонічною моделлю і постає як динамічна структура, що реалізується у часовому розгортанні інтонаційних зв’язків, гармонічних напружень і фактурних взаємодій. Такий підхід дозволяє переосмислити саму природу виконавської інтерпретації, трактуючи її як форму аналітичного мислення у звучанні, де виконавець виступає активним суб’єктом формотворення. Мендельсонівський стиль, що синтезує класичну структурну ясність із романтичною інтонаційною чуттєвістю, формує особливу модель музичної драматургії, яку доцільно визначити як еволюційно-континуальну. На відміну від конфліктно-діалектичної драматургії, де розвиток здійснюється через протиставлення тематичних сфер, тут домінує принцип поступового інтонаційного перетворення, варіативності та внутрішньої узгодженості. Це означає, що формальні межі у мендельсонівських творах часто є умовними, а їх функціональне значення визначається не стільки структурною сегментацією, скільки інтонаційною логікою розгортання матеріалу. Відтак виконавська інтерпретація має бути спрямована на виявлення цих прихованих інтонаційних процесів, що забезпечують цілісність музичного висловлювання.