ЯВИЩЕ СТИЛЬОВОЇ ТРАНСГРЕСІЇ В КОМПОЗИТОРСЬКІЙ ТВОРЧОСТІ: ВІД Е. САТІ ДО СУЧАСНОСТІ

Анотація

Мета дослідження – відкрити значення стильової трансгресії у творчості Е. Саті як прогностичного авторського феномена, передбачення того майбутнього напряму композиторського мислення, що закріпится під номінацією «нової простоти», також допускає залучення мінімалістичної техніки. Методологія роботи зумовлюється єдністю текстологічного та компаративно-стильового підходів, передбачає поглиблення епістемологічних оцінок та визначень. Наукова новизна даної статті зумовлюється запровадженням категорії стильової трангресії до вивчення провідних тенденцій розвитку сучасного композиторського мислення, поясненням на основі даного явища (стильової трансгресії) тих нових концептуальних метафор, що використовуються як стильові визначення у світовому музично-творчому просторі: «нової складності» та «нової простоти». Нового тлумачення отримують відомі стильові характеристики, такі як «неактуальний стиль», інтерпретуючий стиль, реінтерпретація, парадоксальний стиль та деякі інші, зокрема у зв’язку з авторською композиторською поетикою Е. Саті. Висновки. Стильова трансгресія представляється інтегруючим перехідним феноменом, що може приводити як до спрощення мовних засобів, так і до їх ускладнення, але завжди передбачає особливе ущільнення смислу, його переконструкцію разом з перебудовою мовно-комунікативної форми. Трангресивне стильове мислення в музиці відзначене рисами парадоксальності тому, що водночас репрезентує історичний та актуальний теперешній досвід, примушує ставати між різними хронотопічними вимірами, поєднуючи їх риси всупереч обєктивним передумовам, всупереч логіці попереднього історичного процесу, але у відповідності до нових потреб повідомляти та транслювати смислові значення. Відповідно до названих позицій стиль Е. Саті можна водночас вважати мнемонічним, заснованим на грі у спогади (пригадування), і меморіально-ціннісним, аксіологічним, таким, що прагне виявити сталі й незмінні, понад часопростором, семантичні здатності музичного звучання – не лише стосовно мистецва, але й у різноманітних проекціях до життя, до множинних епістемічних ситуацій. Саті намагається перетворити музичну форму, звільняючи її від жанрових залежностей, на носія «чистої мови», якої жадають художньо-епістемічні метафори в музиці.