ФОРТЕПІАННИЙ СОНАТНИЙ ЦИКЛ ЯК ФОРМА ВИКОНАВСЬКОЇ СВІДОМОСТІ ТА ХУДОЖНЬОГО ДІАЛОГУ

Анотація

Метою роботи є виявлення художньо-смислової природи фортепіанного сонатного циклу як форми виконавського самоусвідомлення, осмислення його жанрових і структурних засад у контексті історичної еволюції музичного мислення та розкриття взаємозв’язку між композиторською і виконавською драматургією. Методологічну основу дослідження становить комплекс міждисциплінарних підходів: функціонально-процесуальний, структурно-аналітичний, герменевтичний, феноменологічний та історико-типологічний методи. Синтез зазначених підходів дозволяє розглядати сонату не як схему, а як живий організм, у якому взаємодіють структурна форма, емоційна енергія та особистісна інтенція виконавця. Новизна дослідження полягає у розгляді фортепіанного сонатного циклу як цілісної системи взаємодії композиторського, виконавського й слухацького начал, що дає підстави трактувати сонату як простір діалогічної взаємодії художніх суб’єктів. Систематично аналізується поняття виконавської форми у зв’язку з історико-стильовим розвитком жанру, а також виявляється роль виконавських знаків (динаміка, артикуляція, агогіка, фразування) як компонентів композиторської мови. Робота також розкриває двоїсту природу сонати – як структурної та психологічної форми, що поєднує аналітичну логіку й внутрішній емоційний досвід. Показано, що сонатність – це не лише категорія композиції, а й форма художнього самосвідомлення, а процес інтерпретації стає формою творчого мислення, у межах якої акт виконання рівнозначний актові співтворення. Висновки. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що фортепіанна соната є не лише однією з основоположних форм музичного мистецтва, але й універсальною моделлю художнього діалогу, у якій реалізується єдність форми й життя, структури й імпровізаційної свободи. Її історія – це історія становлення європейської музичної свідомості: від барокової репризності та поліфонічного розвитку – через класичну систему контрасту й рівноваги – до романтичного синтезу, у якому ідея форми поступається місцем ідеї внутрішнього становлення образу.