ВОКАЛЬНИЙ ЗВУК ЯК ЕСТЕТИКО-КОМУНІКАТИВНИЙ ФЕНОМЕН: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВОКАЛЬНО-ВИКОНАВСЬКОГО СЕМІОЗИСУ
Анотація
Метою роботи є теоретичне обґрунтування вокального виконавського мистецтва як семіотично організованої естетико-комунікативної системи, у якій голос постає як біоакустичний, когнітивний та культурний феномен, а інтонація функціонує як центральна форма смислової репрезентації. Методологічну основу даної роботи становить інтердисциплінарний підхід, що поєднує: структурно-семіотичний аналіз, який дозволяє осмислювати вокальне виконання як знакову систему; еволюційно-антропологічний підхід для аналізу передумов вокальної поведінки; феноменологічний підхід для трактування звуку як події сприйняття; музикознавчий інтерпретаційний аналіз, спрямований на виявлення комунікативної природи виконавського акту. Такий синтез дозволяє розглядати вокальне мистецтво не лише як технічну або естетичну практику, а як складний культурний механізм смислотворення. Наукова новизна полягає у комплексному трактуванні вокального виконавства як особливої мовної формації, що функціонує на перетині біологічного, когнітивного та семіотичного рівнів. Робота розширює теоретичні можливості музикознавства, інтегруючи до нього семіотичні та феноменологічні підходи. Висновки. Комплексний аналіз вокального виконавського мистецтва у біоакустичному, семіотичному та феноменологічному вимірах дозволяє розглядати його як особливу форму культурного буття, у якій голос постає не лише фізіологічним інструментом, а й носієм смислу, цінностей і духовного досвіду. Вокальний звук, укорінений у біологічній природі людини, одночасно виходить за межі природної зумовленості, перетворюючись на елемент знакової системи, що функціонує в межах конкретної історичної та культурної традиції. Саме в цій двоїстості – природного й культурного, тілесного й символічного – розкривається його онтологічна специфіка. Вокальне виконавське мистецтво постає як складна естетико-комунікативна система, що поєднує біологічну основу, когнітивні механізми та культурні коди. Його сутність полягає у здатності трансформувати внутрішній досвід у звукову форму та забезпечувати зворотний процес – перетворення акустичного сигналу на смислове й емоційне переживання. Саме ця діалектична взаємодія матеріального й ідеального вимірів визначає центральне місце голосу у структурі музичної культури.
Посилання
2. Fitch W.T. The biology and evolution of music: A comparative perspective. Cognition, 2006, vol. 100(1). Pp. 173–215.
3. Ihde D. Listening and Voice: Phenomenologies of Sound. Albany : State University of New York Press, 2007. 336 p.
4. Lotman J. Lectures on structural poetics. Brown University Press, 1968. 191 p.
5. Monelle R. The Sense of Music: Semiotic Essays. Princeton, NJ : Princeton University Press, 2000. 320 p.
6. Osadcha S. Semiological aspect of studying the structure and chronotopic features of the orthodox liturgical text. Music semiology: categories and methods: collective monograph. Lviv-Toruń: Liha-Pres, 2020. P. 20–36.
7. Rink J. Musical Performance: A Guide to Understanding. Cambridge: Cambridge University Press, 2002. 304 p.
8. Saussure F. Course in General Linguistics. Columbia University Press, 2011. 320 p.
9. Sundberg J. The Science of the Singing Voice. DeKalb: Northern Illinois University Press, 1987. 214 p.
10. Tarasti E. Signs of Music: A Guide to Musical Semiotics. Berlin; New York: Mouton de Gruyter, 2002. 448 p.
Музичне мистецтво і культура