НЕЗВУЧАННЯ ЯК ЕЛЕМЕНТ ФОРМИ І СМИСЛУ В МУЗИЦІ

Анотація

Мета дослідження – проаналізувати концепт неакустичних (потенційних) елементів у музиці, що не зводяться до того, що безпосередньо чутно, і є хоча потенційною, але цілком реальною складовою музичної тканини. Стаття спрямована на вивчення філософських і музикознавчих аспектів цього феномену. Методологія дослідження базується на поєднанні філософії та музикознавства, де основну роль відіграє теорія інтенціональності (Е. Гуссерль), а також вивчення музичних структур через призму концепцій часу, простору, ритму та звуку. У цьому контексті важливим є поглиблене осмислення феномену неакустичних (потенційних) елементів через філософські концепти, що дозволяють розглядати музичну реальність як не лише акустичну, але й онтологічну.Наукова новизна дослідження полягає в теоретичній розробці підходу до розуміння музичних структур через концепт неакустичних (потенційних) елементів, які не проявляються безпосередньо в акустичному відтворенні, проте відіграють важливу роль у загальній побудові твору. Висновки. Незвучання як потенційна складова музичної тканини присутнє в ритмі, часі та структурі твору і має смислове наповнення.Воно формує концептуальний простір, де кожен момент паузи чи тиша набувають емоційного значення, впливаючи на сприйняття музики.Творчість композиторів різних епох показує, що незвучащі елементи відіграють важливу роль у формуванні емоційного та смислового контексту, створюючи ефект «віртуальної» музики, що існує у просторі потенціальності. Концепт незвучащого дозволяє розширити розуміння музичних структур і розробити нові підходи до їх аналізу, Хроноартикуляційний дисонанс виникає через зіткнення внутрішньої часової логіки твору з фізичною артикуляційною реальністю, що також робить незвучання активним елементом композиційного задуму.