МЕТАФІЗИКА ІСТОРІЇ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ У ПАРАЛЕЛЯХ РЕНЕСАНС-БАРОКО – НЕОРЕНЕСАНС-НЕОБАРОКО ХХ–ХХІ СТОЛІТЬ

Анотація

Мета даного дослідження – усвідомлення метафізичної співвіднесеності соціо-культурних моделей Ренесансу-бароко – неоренесансу-необароко ХХ–ХХІ століть у виявленні неомусікійської світоглядної концепції кругового принципу історичного руху, що коригує традиційний історичний лінійний прогресистський погляд на історію як фізично-біологічно і виробничо-споживально безперервну відновлюваність сущого. Методологічна основа дослідження – герменевтичний ракурс філософсько-культурологічних досліджень у розвиток французької культурно-історичної школи, представленої у ХХ ст. Ж. Бодріяром, українського філософсько-естетичного підходу А. Канарського, компаративний аналіз фактологічних даних, інтонаційно-лінгвістичний ракурс музикознавства, як то має місце в працях О. Лосєва, П. Вагнера, школи Б. Асаф’єва в Україні, представлених працями І. Котляревського, І. Ляшенка, О. Козаренка, О. Маркової, О. Рощенко та інших видатних дослідників. Наукова новизна дослідження визначена унікальністю запропонованих неомусікійських узагальнень, в тому числі на матеріалах, які вперше подані у відповідному ракурсі в запропонованих історичних зіставленнях, втілюючи герменевтичні ракурси метафізики історії музично-культурної плинності. Висновки. У вигляді підсумкових узагальнень приведених апробацій-описів пластів мистецтва Ренесансу й бароко і неоренесансно-необароково орієнтованих у ХХ–ХХІ ст., відмічається, по-перше, архетиповість меси-пасіону, мадригала-шансона й опери-містерії, сонати для типологічного ключа ренесансної-барокової творчості – і їх же піднесення у ХХ–ХХІ ст. на заміну архетиповості художньої опери і симфонізму в музиці Нового часу. По-друге, панування ліричного, адраматичного в принципі, мислення надіндивідуального значення в музиці, що визначило архетипову вираженість духовних (месса-містерія-пасіон) чи пограничних духовне-світське (мадригал, опера-містерія, соната) як для Ренесансу-бароко, так і для ХХ–ХХІ ст. По-третє – вираженість фігури композитора у творчості, однак в ракурсі «роботи в жанрі» для Ренесансу і з використанням позакомпозиційних параметрів сонористики-алеаторики для ХХ і виконавської генеративності для ХХІ ст.; в цілому, базисність для тих порівнюваних епох цифрово-математичного ракурсу тлумачення музичнх закономірностей. По-четверте – поліфонізм-гетерофонія як основа музично-фактурних ознак, на відміну від епохи гармонії в музиці Нового часу і, взагалі, проявлення єдності теоретико-наукової й творчо-практичної діяльностей у дусі «системи Леонардо да Вінчі» П.Валері як показника «відродження Відродження» для неоренесансного розуміння сутності ХХ і «неоготики» ХХІ сторіччя.