УКРАЇНСЬКИЙ РОМАНС ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ–ХХІ СТОЛІТТЯ ЯК ВІДКРИТА ФОРМА: СТИЛІСТИЧНІ ТА ДРАМАТУРГІЧНІ ВИМІРИ

Анотація

Метою дослідження є комплексне осмислення українського романсу другої половини ХХ–ХХІ століття як відкритої інтонаційно-драматургічної форми, а також виявлення особливостей його стилістичної організації та драматургічного розвитку в умовах сучасного музичного мислення. Методологія дослідження ґрунтується на інтеграції інтонаційно-семантичного, структурно-драматургічного, історико-стильового та герменевтичного підходів. Інтонаційно-семантичний аналіз дозволяє розкрити внутрішню природу музичного матеріалу і його зв’язок із національною інтонаційною традицією; структурно-драматургічний підхід спрямований на виявлення принципів організації музичної форми як процесу; історико-стильовий – забезпечує розгляд жанру у широкому культурному контексті ХХ–ХХІ століть; герменевтичний – дозволяє інтерпретувати взаємодію музичного та поетичного текстів. Додатково застосовуються елементи семіотичного аналізу, що дають змогу трактувати романс як багаторівневу знакову систему. Наукова новизна полягає у концептуалізації українського романсу як відкритої форми, в якій стилістичні та драматургічні процеси визначаються взаємодією традиційних інтонаційних моделей і сучасних композиційних стратегій. Уперше обґрунтовується підхід до аналізу романсу як динамічної системи, що формується у процесі інтонаційного розгортання та стилістичної взаємодії різнорідних елементів. Запропоновано розгляд драматургії романсу як процесуальної категорії, що відображає внутрішню логіку музичного мислення та розширює уявлення про функціонування жанру в сучасній музичній культурі. Висновки. Підсумовуючи розгляд еволюційних процесів українського романсу другої половини ХХ – початку ХХІ століття, доцільно констатувати, що даний жанр зазнає суттєвої трансформації, переходячи від відносно стабільної камерно-ліричної моделі до відкритої, багаторівневої інтонаційно-драматургічної системи. У цьому процесі визначальним стає зміщення акценту з жанрово-типологічних ознак на внутрішню організацію музичного матеріалу, де гармонія, ритм, фактура та інтонація функціонують як взаємозалежні елементи єдиного художнього цілого. Гармонічна мова українського романсу демонструє перехід від функціональної тональності до колористично орієнтованих моделей, у яких гармонія набуває статусу самостійного носія смислу. Альтеровані акорди, полігармонічні комплекси, модально-хроматичні структури та сонористичні ефекти формують новий тип звуковисотної організації, що визначає емоційно-семантичну напругу твору.