ЖАНР РЕКВІЄМУ І ТРАУРНО-РИТУАЛЬНА ПРАКТИКА АНГЛІКАНСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

Анотація

Мета роботи – виявлення історико-еволюційних шляхів розвитку та поетико-інтонаційних особливостей англіканського реквієму в англійській музично-історичній традиції минулого та сучасності. Методологія роботи. Істотними для цієї роботи виявилися міждисциплінарний, історико-культурологічний, жанрово-стильовий підходи, що дозволяють виявити інтонаційно-драматургічну та конфесійну специфіку «англіканського реквієму». Наукова новизна статті визначена її дослідницьким ракурсом, що враховує не тільки оригінальність англійської меморіальної духовно-хорової спадщини, репрезентованої в жанрі реквієму, але й її конфесійну спрямованість, сформовану на теренах англіканської традиції та її культово-релігійних настанов. Висновки. Історичні шляхи розвитку реквієму свідчать про поетапне формування його конфесійних різновидів. Еволюція католицького реквієму-спокути демонструє процеси його поступової секуляризації, що виявляється у тяжінні до фіксації граничних станів, полярних образів, у домінуючій ролі розділу «Dies irae», у посиленні контактності реквієму з музично-театральними жанрами при одночасному збереженні його духовно-етичної ґенези. На відміну від католицького реквієму, «траурна погребальна музика лютеранської традиції» не склалася у закінчений канонізований обряд, будучи реалізованою в культово-музичній практиці у численних формах – від обиходного протестантського хоралу аж до різноманітних композиційних моделей бахівських духовних кантат та їх аналогів. Неприйняття протестантизмом спокутної функції католицького реквієму обумовило специфіку репрезентації в ньому теми смерті як Підсумку земного шляху людини, споконвічного закону Буття, що й визначає вирівненість емоційного тонусу всіх розділів названого жанру та виключає оперно-театральну драматизацію. Феномен англіканської церкви, з одного боку, увібрав в себе духовні настанови католицької та протестантської традицій, обумовивши появу «Високої» та «низької» церков, що доповнювали одна одну при домінантній ролі «серединного шляху». З іншого боку, відкритість англіканства різним духовним конфесійним традиціям виявилася співвідносною й з традиціями «Нерозділеної церкви», «давньозахідного православ’я» та їх східнохристиянською ґенезою. Заупокійна ритуальна практика англіканської церкви або «Англіканський реквієм», репрезентований в творчості англійських митців Нового часу, у своєму прагненні до «кафолічності» приходить до органічного синтезу позначених традицій, в яких католицька та протестантська позиції взаємно доповнюють одна одну.