КЛАРНЕТОВИЙ РЕПЕРТУАР В КАНУН ТА НА ПОЧАТКУ ХХ СТОРІЧЧЯ

Анотація

Метою роботи є визначення специфіки кларнетового репертуару першої половини ХХ ст. як такого, що активно живить сучасні творчі вибори виконавців. Наукова новизна роботи визначається тим, що вперше в музикознавстві зазначена вирішальна роль виконання творів ряду авторів (К. Дебюссі, І. Манна, І. Стравінського) в охопленні базисних стильових засад академічного кларнетового мистецтва першої половини ХХ сторіччя. Методологічною базою дослідження є сучасний інтонаційно-виконавський підхід, початок якого закладений в роботах Б. Асаф’єва і який одержав розвиток у музикознавстві України, у тому числі в роботах М. Давидова, В. Апатського, І. Котляревського, І. Ляшенка, К. Мюльберга й ін. Виділяємо особливо жанрово-типологічний і порівняльно-стильовий методи аналізу музичних матеріалів. Висновки. Здійснено огляд історико-стилістичних завоювань академічної кларнетової віртуозності на основі оволодіння майстерністю гри таких авторів, оскільки ці майстри представляють етапні стильові зрушення вказаного періоду, а саме: символізм-імпресіонізм, протонеокласицизм і неокласицизм Стравінського, тобто жорстке поєднання класичних моделей і засобів авангардного втілення модерну. Мистецтво «вуалювання тембру» широко представлене в кларнетовій Рапсодії К. Дебюссі, де володіння крайніми регістрами засвідчує готовність виконавця до символістсько-імпресіоністичної палітри вираження. В Концерті І. Манна маємо пограниччя символізму та модерну нової, неокласицистської хвилі, де кларнетова гра охоплює різнорідні принципи вираження у певній напруженій надмірності сольного звучання у відтворенні облігатності старовинних концертів на рівні віртуозних накопичень початку ХХ сторіччя. У І. Стравінського в його Трьох п’єсах майстри знаходять можливість зіставляти академізм традиційності й модерну з прийомами джазового й атонально-пуантилістичного звучання як концентрації засобів стильового екстремалізму модернового і постмодернового мистецтва.