ТЕМБР-АМПЛУА ЯК ІНСТРУМЕНТ ВИРАЖЕННЯ ОПЕРНОГО «ГОЛОСООБРАЗУ» (НА ПРИКЛАДІ ДРАМАТИЧНОГО ТЕНОРА)
Анотація
Мета роботи – надати аналіз категорії «тембр-амплуа» в оперному мистецтві, обґрунтувати тембр-амплуа як інструмент сценічного вираження певного «голосообразу» у жанрі опери. Методологія дослідження: методологічною основою й інструментом дослідження є психологічний та музикознавчий аналіз особливостей жанрової комунікації, іманентного творчого процесу та технологічної вокальної специфіки драматичного тенора; для реалізації завдань дослідження застосовано компаративний ана- ліз специфіки творчого процесу народження сценічного образу в оперного виконавця та драматичного актора. Наукова новизна полягає в тому, що вперше обґрунтовано значення тембру-амплуа певного типу голосу як комунікативного, психологічного та технологічного інструмента в реалізації художніх завдань загального тезауруса оперної вистави. Висновки. Тембр голосу співака є способом індивідуалі- зації та персоніфікації вокально-сценічного образу, тобто смислообраз народжується завдяки відповід- ному типу голосу. Тому типологія амплуа в опері ґрунтується на принципах експресивності та нату- ральності голосів, що є непрямим втіленням у вокальному мистецтві принципів реалістичного театру К.С. Станіславського – правдивість сценічного образу в опері визначається передусім відповідністю тембру-амплуа виконавця інтонаційній семантиці матеріалу. Тембр-амплуа – тип голосу, здатний у вокальному відображенні повноцінно виразити семантику характеру оперного персонажа. Тембр-амп- луа «упредметнює» у вокальному звуці тип особистості героя; спосіб його художнього мислення; осо- бливості комунікації із глядачем; є втіленням технологічних особливостей звукоутворення певного типу голосу. Наголошується, що в опері, де не спрацьовують закони «сценічної маски» драматичного театру, втілення сценічного образу є більш близьким до виконавських законів музиканта-інструменталіста (завжди «Я-дійсний», а не «Я-інший»). Тембр-амплуа «драматичний тенор», обраний для аналізу в даній статті, – це такий тип голосу, що здатний повноцінно виразити інтонаційну семантику смис- лообразу героя, який є центром драматургічного конфлікту опери.
Посилання
Москва : Таланты – ХХІ век, 2004. 496 с.
2. Манёров В.Х. Психодиагностика личности по голосу и речи. Санкт-Петербург : Изд-во РГПУ
им. А.И. Герцена, 1999. 96 с.
3. Морозов В.П. Искусство и наука общения : невербальная коммуникация. Москва : Изд-во
ИПРАН, 1998. 164 с.
4. Наумов А.В. Понятие амплуа в практике оперного театра. К постановке проблемы «Наука
вчера, сегодня, завтра» : материалы IV Международной заочной научно-практической конферен-
ции, 18 сентября 2013 р., Россия, Новосибирск. URL: https://sibas.info/conf/science/iv/33953 (дата
звернення: 25.03.2020).
5. Оганезова-Григоренко О.В. Автопоэзис артиста мюзикла как творческий феномен и предмет
музыковедческого дискурса : монография. Одесса : Астропринт, 2019. 376 с.
6. Станиславский К.С. Работа актера над собой. Москва : Искусство. Ч. 1 : Работа над собой
в творческом процессе переживания. Дневник ученика. 1985. 479 с.
7. Тан Чжанчен. Специфика трактовки баса в опере XVII–XIX веков: между амплуа и характе-
ром : дис. … канд. искусст.: 17.00.03. Харьков, 2017. 216 с.