ДО ПИТАННЯ МУЗИЧНОГО ХРОНОТОПУ В ДИРИГЕНТСЬКОМУ ВИКОНАВСТВІ

Анотація

Мета роботи. У статті досліджуються хронотопічні аспекти диригентського виконавства в системі художньої диригентської техніки. Методологія дослідження полягає в застосуванні порівняльного, естетико-культурологічного, історичного, музикознавчих методів, а також виконавського підходу, які утворюють єдину методологічну основу. Зазначений методологічний підхід дозволяє розкрити і піддати аналізу специфіку впливу форм інструментально-ігрових рухів на диригентський жест. Наукова новизна роботи полягає у виявленні специфічних ознак одного з найважливіших параметрів диригентського жесту як виконавське втілення музичного хронотопу, що створює семантичне наповнення диригентського мистецтва у його передачі оркестру. Висновки. Структура диригентської мануальної техніки, адекватний пластичний образ якої наполегливо створювався майстрами протягом XIX і ХХ століть, являє собою реалізацію експресії, безперервності, пульсаційності і агогічності часового потоку, вираженого завдяки тактовій системі нотації. Система диригентських жестів, будучи (як і сама музика) безпосередньо процесуальною у висловленні часової наповненості «протікання переживання», створює особливу хронотопічну емоційну повноту моментів психологічного процесу, через що відсилає (як виконавська мова) до світу об'єктивних процесів, опосередковуючи, «привласнюючи» і їх зміст, тобто стає семантичною. У виконавській ситуації «протікання переживання» – час дозволяє помітити переживання (тобто визначити його модус), а переживання дозволяє помітити час як живий смисловий рух, як його проживання; такий художній час, на відміну від фізичного, набуває експресивності. Усе це диригентський, жестово визначений хронотоп уособлює в емоційно-вольових, ціннісно-напружених жестах, які кореспондують з ціннісно-напруженими тонами, мотивами, фразами музики. Втілення музичного хронотопу (часопростору як двоїстої цілісності) у диригентському виконанні виступає як «переклад» часу на мову спатіальних характеристик, його опредметнення у просторі (що виступає докорінно внутрішнім протиріччям в розумінні явища часу у цілому).